Співробітник ЗАЕС і волонтер із Запорізької області Руслан Ахметов пробув у полоні російських військових чотири місяці. На окупованій території України його незаконно утримували у закладах позбавлення волі. У сумнозвісній Оленівській колонії, він зазнав побиття й психологічного тиску. В’язнів, за його свідченнями, утримували в нестерпних умовах, що завдавало непоправної шкоди здоров'ю. Люди втрачали останню надію побачити волю, бо їм казали, що цивільних заручників не обмінюють.
Ахметова таки випустили. Тепер він живе за кордоном. Він каже, що як і нші колишні цивільні заручники, не має ніякого статусу. І навіть ті, кому вдалося підтвердити факт перебування у полоні – а це довга й непроста процедура – отримують лише разову допомогу від держави.
Своєю історією Руслан поділився із проєктом «Ти як?».
35-річний Руслан Ахметов до повномасштабного вторгнення жив в Енергодарі, працював на Запорізькій АЕС – за фахом, він інженер – системний аналітик. Маленьке місто його дитинства з 50-тисячним населенням, каже, йому вже було затісним – тож хотів переїхати працювати до Харкова.
Як Росія захопила ЗАЕС?
24 лютого 2022 року Руслан прокинувся рано-вранці, хоча був у відпустці, і почав переглядати соцмережі.
До останнього ми всі не вірили, що «русня» на це наважитьсяРуслан Ахметов
«Зробив собі каву, поліз у Twitter і побачив: розпочалася війна . До останнього ми всі не вірили, що «русня» на це наважиться. Але тривожна валіза в мене все ж була – документи, гроші, медикаменти, аптечка, речі першої необхідності. Спершу люди розгубилися, потім побігли до магазинів і банкоматів, почали знімати гроші», – згадує він.
Уже за кілька днів окупанти були поряд, в сусідніх селах, каже Руслан, і жителі Енергодара зрозуміли: їхнє місто – наступне, адже в ньому – атомна електростанція.
Із синьо-жовтими прапорами й патріотичними гаслами люди почали виходити на площу. Був серед них і Руслан.
«Ми виходили спочатку, збиралися на площі. Росіяни пробували зайти в місто вдень. Але ми виходили, 5-10 тисяч. Є відео в інтернеті, як ми стоїмо посеред дороги, перекриваємо шлях колоні танків – з українськими прапорами. Тому вдень вони не наважилися (зайти – ред.). Вони зайшли вночі», – говорить чоловік.
Метою російських солдатів була атомна електростанція, впевнений Руслан:
«Росіяни обстріляли блокпост, який був у нас біля міста, і вночі увійшли. Танками зайшли. Вони знали, куди йти, зразу йшли на станцію – за кілька кілометрів від міста. Обстріляли прохідну першого та другого блоків, там поряд навчально-тренувальний центр – і його.
Хоча головний інженер, як мені розповідали колеги, кричав: «Тут немає військових, тут нічого немає, припиніть стрілянину. І вони захопили станцію. На роботу я вже не повернувся».
В окупації Руслан зі своєю дівчиною прожили тиждень. На власні очі бачили й російських солдатів, і їхню техніку. Каже: усвідомлення, що треба виїздити, прийшло досить швидко.
Найбільше він боявся, що його як фахівця з АЕС окупанти змушуватимуть працювати на себе.
Я зрозумів, що мене як фахівця можуть примусити працювати, так би й булоРуслан Ахметов
«Техніка стояла в межах міста. Вони одразу блокували мерію. Там стояли танки. Біля станції танки стояли. Багато військових було, кілька тисяч. Почали міняти прапори, знімали українські… У магазинах стало порожньо, нічого не завозилося, бо все було перекрито одразу. Окупанти ще ні з ким не спілкувалися. Я зрозумів, що мене як фахівця можуть примусити працювати, так би й було», – розказує він.
Руслан разом з дівчиною й знайомими виїхали з міста в евакуаційній колоні. Шлях був непростим, довелося пройти близько двадцяти блокпостів «ДНР», згадує він.
Волонтерство
Дісталися до Запоріжжя, до знайомого, який виїхав, а йому надав у користування свою квартиру. Трохи оговтавшись, Руслан вирішив волонтерити.
За свої гроші я купив, що вважав необхідним, – харчі, воду, підгузки, прокладки, ліки, йод. І повіз в МаріупольРуслан Ахметов
«Це була ніяка не місія, не організоване волонтерство, а власна ініціатива. За свої гроші я купив, що вважав необхідним, – харчі, воду, підгузки, прокладки, ліки, йод. Те, що ще було в аптеках, те, що люди ще не поскуповували, – і повіз в Маріуполь. Поїхав, щоб роздати людям. А ще – там жила бабуся моїх друзів, я знав адресу, але зв’язку вже не було. У Маріуполі я до цього ні разу не був. У мене була лиш карта, яку я вивчив. Думав: вивезти бабусю й вивезти когось з людей. Перша поїздка була вдалою: я вивіз людей і повіз, куди вони захотіли: двох жінок на захід країни, і хлопець та дівчина – їх у Дніпрі залишив», – розказує він.
Друга поїздка 29 березня для нього стала пасткою. Руслана зупинили на російському блокпосту під Маріуполем. Там уже була ціла низка волонтерських машин.
«Нас усіх підозрювали в тому, що ми допомагали «Азову», що вивозимо переодягнених «азовців». Зі своїм менталітетом, вони не дуже розуміли, що таке волонтерство – безкоштовно комусь чимось допомагати. Мене особисто спершу не били, але допитували. «Хто такий, що робив?». Був психологічний тиск. Потім був і фізичний тиск», – розповідає колишній бранець.
Неволя
Спочатку Руслана відвезли у так звану «комендатуру» в селищі Нікольське, 29 березня перевезли до Старобешева, а наступного дня – до СІЗО в Донецьку.
31 березня Руслан опинився в Оленівці, у фільтраційній в'язниці.
Умови утримання там були нестерпні.
Ахметов розповідає, що камери були переповнені, світло не вимикали, старий барак, стіни в грибку та плісняві, опалення не працювало, від холоду всі постійно хворіли, медичної допомоги не надавали.
Вода зі ставка, лікарка без ліків
«Чотири на три метри була кімната – і нас там було близько тридцяти осіб. Перший день не годували зовсім. Потім дали якісь помиї. І так годували весь час. Зіпсовані продукти, щось таке. З водою були проблеми. Воду привозила пожежна машина з озера, тобто це була технічна вода. І на смак – як технічна. Люди сиділи – і волонтери, і військові, і учасники АТО, і родичі учасників АТО. Побиття продовжувалися. Медичного забезпечення не було. Ходила лікарка, але вона була полонена, з «Азову». Ходила допомагала. Але як? Ліків не було – просто давала консультацію. Лікарка без ліків», – згадує він.
Вони не для того нас там тримали, щоб щось розслідувати. Вони нам казали: «Нам все одно, що ви за люди, якщо ви тут – значить, так треба»Руслан Ахметов
Полонених били, допитували, на допитах погрожували смертю, згадує Руслан:
«І чув, і бачив знущання. Як зустрічав нас концтабір? Бо це – концтабір. Із зав’язаними очима тебе заводять, саджають на коліна або на задницю і починають дубасити. Палицями, ногами, ще чимось. Це «прийом». Це було, як ми приїхали. Далі били на допитах: і військових, і цивільних. Яку інформацію? Вони не для того нас там тримали, щоб щось розслідувати. Вони нам казали: «Нам все одно, що ви за люди, якщо ви тут – значить, так треба». Знаю більшу частину покидьків, які працювали в колонії. Пам’ятаю їх дуже добре».
На Руслана та інших водіїв-волонтерів відкрили кримінальні провадження за статтею «тероризм». Їм загрожувало по 15-20 років в’язниці.
Сподівань на обмін не було: їм казали, що українських цивільних на російських військових не мінятимуть.
Зв’язку з родичами в Руслана не було. Телефон у нього забрали під час затримання. Однак інші бранці змогли вийти на зв'язок з рідними. І родичі водіїв-волонтерів почали піднімати питання на міжнародному рівні.
Звільнення
У полоні Руслан пробув понад три місяці. Його та інших водіїв-волонтерів несподівано звільнили 4 липня. Їх, близько 40 людей, майже без речей і документів просто випустили за територію колонії в Оленівці. Кожен виїздив звідти, як міг, – хто на вільну територію України, а хто – за кордон.
Мені нікуди повертатися. Моє місто окупованеРуслан Ахметов
Через окуповану територію, Росію та балтійські країни Руслан дістався до ЄС, куди раніше виїхала його дівчина. Зараз пара живе в Німеччині, у місті Хільдесхайм (Нижня Саксонія). Займаючись по вісім годин на день, за три місяці чоловік більш-менш опанував мову і тепер працює на автомобільному заводі.
Руслан каже, що активно донатить на армію, оновив дані в Резерв+ і, коли викличуть, готовий служити в українській армії.
Але його бентежить, що як людина, що пережила полон, він не має ніякого статусу.
«Дуже скучаю за домом, за Україною. Куди я повернуся? Мені нікуди повертатися. Моє місто окуповане», – каже Руслан.
Що кажуть правозахисники
Юристка правозахисної групи «Січ» Юлія Полєхіна зазначає: у неї в практиці було кілька десятків справ, схожих на Русланову, це – усі цивільні водії-волонтери, яких окупанти спиняли й забирали в полон. Хтось із них зазнав лише психологічного тиску, хтось – витримав справжні тортури.
Повернувшись додому ці люди не отримали ніякого статусу:
«Між кінцем березня й початком квітня 2022 року на блокпостах під Маріуполем було затримано, за моїми даними, близько 30 осіб. Це волонтери такі, як Руслан. Це були люди, які – хто від благодійних організацій, хто – самі чи з друзями їхали з гуманітаркою в місто. Практично всі вони перебували в колонії в Оленівці й практично всі були звільнені в липні 2022 року. Наразі в мене в роботі більш як десяток справ таких волонтерів, яким я допомагаю чи допомогла юридично – встановити факт затримання й позбавлення особистої свободи внаслідок агресії Російської Федерації проти України».
Наразі в мене в роботі більш як десяток справ таких волонтерів, яким я допомагаю чи допомогла юридичноЮлія Полєхіна
Встановлення факту перебування в неволі колишнім цивільним заручникам не дає ніякого статусу, адже такого в Україні не існує, воно лише дає право на разову виплату від держави в розмірі 100 тисяч гривень, пояснює Полєхіна.
«Щоб встановити цей факт, ми звертаємося в певні структури – в СБУ, в об’єднаний центр поводження з полоненими і до Координаційного штабу, щоб було відкрите провадження. Проблем власне зі встановленням цього факту немає, це просто дуже-дуже довго. По-перше, сама комісія МінТОТ може засідати раз на три місяці, по-друге – самі люди іноді не мають усіх документів на руках. У когось, наприклад, є підтвердження проходження фільтрації, у когось – «вироки судів». Якщо людина направила неповний пакет документів, МінТОТ взагалі на нього не реагує, ніби його й не існує. Це призводить до того, що розгляд затягується на місяці, а то й роки», – розповіла Юлія Полєхіна.
Статистика
- Загалом Росія утримує у полоні понад 14 тисяч цивільних громадян України, повідомив уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець.
- До цієї кількості включають громадян, які були затримані РФ, починаючи з 2014 року на території АРК Крим, Донецької та Луганської областей і на новоокупованих територіях після початку повномасштабної агресії.
За словами Лубінця, навіть на Київщині, яка найменше часу була під російською окупацією, близько 600 цивільних громадян України потрапили у російський полон.
Омбудсмен зазначив, що «цивільні – найважча категорія для повернення», зокрема, через те, що частина з них засуджена до великих термінів за надуманими звинуваченнями в шпигунстві, терористичній діяльності, фінансуванні терористичних організацій тощо.
Форум