(Рубрика «Точка зору»)

Борис Тен (1897–1983) передусім відомий як перекладач «Іліади» й «Одіссеї» українською мовою. Однак це була людина різносторонніх інтересів – також музикант, театральний діяч, поет, літературознавець… Людина, яка змушена була жити в умовах радянської дійсності, але цю дійсність не сприймала і, в міру своїх сил, їй протистояла. Не даремно Борис Тен зазнав сталінських репресій, його творчість часто блокували радянські чиновники. Він також став наставником низки шістдесятників, які зазнали переслідувань – Євгена Концевича, братів Анатолія й Валерія Шевчуків.

Мало-російська й мало-українська мови

Один із важливих аспектів творчості Бориса Тена – боротьба за українську мову. У післявоєнний період, за винятком хіба що короткого проміжку «відлиги», в радянській Україні здійснювалася політика «повзучої русифікації». Протистояти їй і намагався Борис Тен. Його блискучі переклади українською мовою світової класики – один із засобів такого протистояння

У статті «Думки на нараді» письменник наполягав на культивуванні української мови, на потребі досконало володіти нею:

«Навряд чи можна навести приклад, коли б росіянин, розмовляючи з росіянином, не міг би до кінця висловити хоча би найскладнішу думку засобами самої лише російської мови. А у нас навіть на нараді українських перекладачів не всі вкладались з своїми думками в одну лише українську мову. І це навіть не тому, що думка, так би мовити, переливалася через вінця, а тому, що володіння українською мовою, цією основною зброєю українського перекладача, не настільки у нас досконале, щоб усі свої думки викладати тільки цією мовою.

Нашу щоденну російську, далеко не бездоганну мову деякі московські друзі називають мало-російською, тобто не цілком російською. Так само й українську мову багатьох наших перекладачів можна назвати мало-українською, не зовсім українською. Прикладів цього було тут наведено дуже багато».

На жаль, і сьогодні ці міркування про «щоденну російську» мову багатьох українців, яка насправді є мало-російською, й про русифіковану українську, чи то мало-українську, мову звучать актуально.

«Шухлядні» вірші про українську мову

Не завжди Борис Тен міг публікувати те, що думає. Є низка віршів, написаних ним «у шухляду». Ось один із них:

Хочеш знать, які тепер умови
Для культури нашої та мови?
Що ж, давно вже утисків нема,
Та вона не здужає сама.
Зовсім зникла з фабрик та заводів,
Бо ж ніхто її там не заводив.
І зникає з міст і городів,
Щоб ніхто на ній не говорив.

Бориса Тена боліло те, що в столиці України Києві, де йому доводилося часто бувати, нечасто звучала українська мова. Він писав з гіркою іронією:

Колись жили собі кияни,
І лиш один був «Киевлянин»,
А от тепер – куди не глянь –
Не полічити «киевлян».

Тут варто зробити деякі пояснення. Поет говорив про газету «Киевлянин», яка мала консервативно-імперське й українофобське спрямування та виходила російською мовою з 1864 по 1919 роки. І ось, мовляв, тепер жителі української столиці стали такими ж русофілами, як колишній «Киевлянин».

В одному із «шухлядних віршів», датованим 1967 роком, Борис Тен іронічно відгукувався про «добровільну русифікацію»:

В нас примусу ніякого немає,
І мову кожен вільно вибирає.
Нехай сильніша слабшу витісняє,
А та… а та нехай собі як знає.

У той час, у середині 60-х років, закінчувалася «відлига» й починалися переслідування дисидентів, які захищали права української мови та культури. І ось Борис Тен пише такого вірша:

Погрались досить в українську мову,
Пора загнать її в підпілля знову.
То ж мова ця недовговічна.
Вона бо – нацьоналістична.

Справді, в той час, період так званого «застою», почав набувати поширення в радянській Україні погляд, ніби людина, яка принципово спілкується українською мовою й відстоює українську культуру (а до таких належав Борис Тен), є націоналістом.

Для керівників СРСР, які творили «нову спільність людей – радянський народ», україномовна Україна була непотрібною. Вони потребували російськомовної України. Цю політику чудово розумів письменник, що і знайшло відображення в одному з його іронічних «шухлядних» віршів:

Дались вам ті розмови про Вкраїну!
Невже на них так і не буде впину?
Ідеться лиш про літеру єдину,
І матимемо справжню «Украину.

Навіть сьогодні ці вірші не позбавлені актуальності. Довготривала русифікація України давала й дає про себе знати. Саме вона стала одним із приводів для російського вторгнення до України. Адже нинішнє російське керівництво виправдовує свої агресивні дії саме захистом «російськомовного населення».

Путіна й путіністів, звісно, влаштовувала б «справжня «Украина», про яку іронічну відгукувався Борис Тен. «Украина», в якій би панувала російська мова та насаджувалася російська культура.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода