10 років тому, 13 червня 2014 року, від проросійських бойовиків було звільнено Маріуполь. Трохи більше місяця місто перебувало під їхнім контролем.

Більше про це «Історичній Свободі» розповів маріупольський журналіст Григорій Швед, який був очевидцем тих подій.

– Як розвивалися події в Маріуполі після того, як у Києві змінилася влада, а Віктор Янукович втік з України?

– Перший відносно масовий виступ відбувся в Маріуполі 23 лютого. «Антифашистський марш» пройшов у напрямку, де проходили акції прихильників Майдану. Тут слід наголосити, що до цього в Маріуполі всю зиму тривали акції як прихильників Майдану, так і їхніх опонентів. Хоча попервах опоненти більше мітингували не в Маріуполі, а їздили на «Антимайдан» у Київ спецпотягами.

Проросійська пропаганда працювала по наростаючій. Після першої ходи, 1 березня комуністи організували мітинг, учасники якого перемітилися до міської ради. І з цього моменту почалася серія проросійських акцій, які тривали біля міськради до моменту, коли саму будівлю спалили. Причому туди завозили людей, не тільки і, мабуть, не стільки місцеві в цьому брали участь. Бо навіть 1 березня можна було побачити на мітингу не тільки прапори «ДНР» чи Росії, а й якісь російські чорно-жовто-білі...

– Імперські.

– Так-так. Прапор, з яким у Маріуполі, наскільки я цікавився громадсько-політичним життям, навіть проросійські сили раніше не виходили.

– Тобто присутність «російських туристів» була помітна?

– Так, з початку березня. Попервах здавалося, що на мітинги підвозять людей з центральної Донеччини, з невеликих містечок Донбасу.

Видно, коли людина не знає міста, ставить якісь запитання. А от із серії «абсолютно не по-нашому» були російські кадри. Наприклад, людина стоїть на мітингу із символікою «ФК «Ростов» – зрозуміло, не з України.

Особливо багато «понаєхавших» з’явилося на межі березня-квітня. Було видно, що люди ніби у відрядження приїхали. Підходили спитати, де валюту поміняти. Якісь такі питання, як приїжджі задають.

У цей час акції проходило під такими гаслами, як під кальку написаними: «Наш президент Янукович!», «Путін, введи війська!». Було видно, що в одному місці робили ці плакати. Були мітинги прихильників «ДНР» і тих, хто за Україну. На антиукраїнські виходило більше «понаєхавших». Скільки там було маріупольців – важко казати.

У квітні в Донецьку проголосили «ДНР» так звану. Після цього певна активізація пішла в Маріуполі – й 13 квітня захопили міськраду.

– До речі, 14 квітня почалася АТО. В Маріуполі відчувалося, що у південно-східних регіонах введений режим АТО?

– Не дуже. До травня фактично не відчувалося.

Якщо до 13 квітня відбувалися постійні мітинги під міськрадою – могли видавити скло, то тут вже зайшли і зайняли п’ятиповерхову будівлю. І з цього моменту, можна казати, не місяць був в окупації Маріуполь, а два місяці.

– Захоплення міськради – це символічно, безперечно. Але все-таки до 9 травня в місті залишалися українські силовики. Саме через це, як про точку відліку, кажу про цю дату. Тоді ж згоріли міськрада і міськвідділ міліції. З чим це було пов’язано?

– Міськвідділ міліції згорів 9 травня, а міська рада – на наступний день, коли силовиків – ні Нацгвардії, ні військових – вже не було.

Взагалі, з середини квітня Маріуполь був якби в кільці – стояли українські блокпости на в’їздах. Силовики в основному базувалися в маріупольському аеропорту, який за містом фактично. А в самому місті тоді перебувала міліція, яка поводилася доволі неоднозначно. Також у центрі Маріуполя була частина Нацгвардії, яку 16 квітня намагалися взяти штурмом.

Це фактично перший військовий об’єкт на території Донецької області, який відбив штурм. Бо до цього бойовики захоплювали по всьому Донбасу військові частини, управління СБУ та інші об’єкти, де була зброя. А тут діяли за статутом: проникнення людей на територію – була стрільба і відбили напад.

У цей момент йшла ескалація. Після подій в Одесі пішла хвиля накручування людей на мітингах. Все йшло до якоїсь такої розв’язки, яку передчували. Про те, що будуть провокації 9 травня, говорили і з того боку, і з іншого.

Зранку 9 травня на площу в Приморському районі міста, де пам’ятник воїну-визволителю і вічний вогонь, з центру від драмтеатру стартувала хода. Організаторами були комуністи. Коли основний натовпи пройшов, то центр обезлюднів. І в цей час (розповідаю як свідок тих подій, бо жив тоді в центрі міста) починається стрільба з боку міськвідділу міліції. Невдовзі через центр міста туди пройшли декілька БМП.

У міськвідділі в цей час відбувалася нарада силовиків, які представляли різні відомства: МВС, Нацгвардію, СБУ. Але загалом людей у будівлі перебувало відносно мало. Тоді ж група озброєних проросійських сепаратистів почала штурм будівлі. Якось їм вдалося пройти через цей центральний вхід – чи обдурили чергового, чи якось ще їм відчинили. І вони зайняли перші два поверхи, а учасники наради забарикадувалися на третьому – і дали бій. Хтось із них викликав допомогу. Підійшли БМП, «азовці» з будівлі СБУ, строковики з Нацгвардії. І два поверхи будівлі контролюються терористами, а по периметру – українські війська. В результаті цього бою виникла пожежа. Загинуло тоді, здається, шестеро наших, а серед нападників і цивільного населення було більше 10 загиблих.

– Були і цивільні жертви?

– Справа в тому, що недалеко був мітинг, а тут стрільба. Відразу запустили чутки, ніби це «українські карателі розстрілюють міліцію, яка не хотіла стріляти в народ». Відтак активні елементи з мітингу відразу підтягнулися в центр і почали нападати на військових. Вони намагалися перекривати вулиці, коли БМП заходили і коли потім виходили. Одну БМП навіть захопили, бо вона заглохла. Біля міськради і на центральних вулицях будували барикади.

– Чому українські силовики пішли з міста? Через великий натовп людей, які вийшов відзначати 9 травня?

– Можна сказати, що фактично ситуацію не контролювали. Був дуже великий ризик, що ескалація могла зайти далеко. Хоча від того, що вийшли, користі для міста не було багато. Тому що ситуація в Маріуполі кілька днів була неконтрольована – йшли погроми, мародерство: від цигарок і пива до ювелірних крамниць – все це громили, особливо в центрі міста.

– А чому міська рада згоріла? Там же ніби бойових дій не було.

– Оцю БМП, яку захопили ще 9-го числа, відтягнули до міськради. Внаслідок, можливо, розпивання алкогольних напоїв чи ще чогось, але, зрештою, 10 травня сепаратисти почали стріляти з цієї БМП.

– У кого? Українські силовики ж уже пішли.

– Не можу це пояснити. Мабуть, таке було в них «дозвілля». Мабуть, щось не так зробили – БМП загорілася, вогонь перекинувся на міську раду. Оскільки гасити було нікому, то пожежа розгорілася. Хоча треба сказати, що 9 травня зреагували пожежники – приїхали і погасили будівлю МВС.

Отже, 9 травня спалили міськвідділ, 10-го згоріла міськрада. Юрба заведена і ще більше заводиться, адже працюють агітатори. А 11 травня вже проводять так званий «референдум» про «ДНР». На відміну від Донецька, у Маріуполі було всього-на-всього чотири дільниці! Вони були в райадміністраціях чотирьох районів міста, які бойовики захопили 29-30 квітня і прапори «ДНР» на них вивісили. Відповідно російські пропагандисти мали картинку з Маріуполя. Бо якщо в місті лише чотири дільниці і туди йдуть охочі, то там черги виникають автоматично.

– Наскільки щільно сепаратисти контролювали Маріуполь?

– Фактично сепаратисти контролювали тільки центр міста. Багато мешканців околиць до ладу не знали, що там відбувається і зі слів знайомих про все дізнавалися. Однак тероризували сепаратисти не тільки жителів центральної частини. Дуже швидко усім більш-менш поважним бізнесменам Маріуполя прийшло – скільки треба відрахувати в «бюджет молодої республіки». Дехто вивозив сім'ї, бо були випадки, коли викрадали людей і вимагали викуп. Хтось реагував інакше. Наприклад, похоронній компанії «Скорбота» теж виставили рахунок. У відповідь вони провезли по центру міста домовину з написом «ДНР», пофарбовану в її кольори. Тобто висловили ставлення до цієї влади. Це досить резонансно було.

– Тим не менше, в Маріуполі, де принаймні центр міста був під контролем сепаратистів, якимось чином відбулися президентські вибори!

– Відбулися, причому не на чотирьох, а на практично всіх дільницях, на яких зазвичай проходять вибори в Маріуполі. Задіяні у виборчому процесі люди були під постійним тиском. Але все ж таки вдалося сформувати комісії та вдалося провести вибори. Велику роль зіграло те, що це підтримали власники маріупольських меткомбінатів. Вони весь цей час намагалися ні з ким не псувати стосунки і мали контакти з обома сторонами. Показово, що бюлетені – їх треба було спочатку завезти, потім розподілити по дільницях – зберігали на території одного з меткомбінатів. Це була якась гарантія того, що з ними нічого не станеться. В підсумку, вибори пройшли з великою явкою.

До речі, в травні ще один «референдум» ледь не відбувся в Маріуполі. Про нього зараз дуже мало згадують. Не знаю, наскільки це взагалі було серйозно. У той день, коли палав міськвідділ міліції, неподалік можна було бачити бігборди, які запрошували 11 травня на референдум чи то опитування про «вступ окремих районів Донецької області до складу Дніпропетровської області». Це була з Дніпра така ідея.

– Як себе в тій ситуації поводила легітимна маріупольська міська влада?

– Там була дуже цікава ситуація. Мер Юрій Хотлубей був старим апаратником ще з досвідом КПРС. Він задіяв тактику лавірування, вичікування. А треба визнати, що з найпершого мітингу під міськрадою був тиск саме на мера. І сепаратисти на всіх етапах казали: хай виконком працює, повертайтеся у свої кабінети і працюйте, але щоб Хотлубея не було. Тобто несприйняття було саме мера. І тут же альтернатива – традиційні для того часу «народні мери». У нас їх три змінилося.

Натомість Юрій Хотлубей намагався в жоден бік радикальних кроків не робити. Якісь круглі столи, меморандуми, спільні заяви. Зрозуміло, що з ухилом в російську мову, децентралізацію, муніципальну міліцію. Але на нього неабияк тиснули, щоб він підписав якісь антиукраїнські заяви про невизнання київської влади. Він нічого такого не підписував і на певному етапі пішов на лікарняний. І вже на той час вік у нього був поважний (70 років. – ред.).

Була цікава ситуація, коли банда «ДНР» намагалася легітимізувати себе по лінії місцевого самоврядування. Планували переобрати секретаря міськради, поставити свою людину на цю посаду, а мера відсторонити «за станом здоров’я», абощо. Але не вийшло, бо підконтрольна власникам меткомбінатів частина депутатів просто проігнорувала другу частину сесії, на яку прийшли озброєні бойовики.

– Тоді бойовики доволі вперто обороняли Слов’янськ, який вони захопили. А натомість Маріуполь, значно більше місто, навіть не намагалися всерйоз взяти під контроль. А перед тим, як українські війська зайшли в місто, більшість бойовиків утекли. І тоді «азовці» просто зачистили центр міста від нечисленних їхніх груп. Чому бойовики не намагалися закріпитися в Маріуполі?

– Тут вони не мали таких міцних позицій, як північніше. Зрештою, весь час місто було в облозі. Зрозуміло, всі дороги не змогли перекрити, то вони якось вийшли. Питання в тому, що їх хтось попередив, звідкись був витік інформації. Мабуть, «Чечен» (прізвисько ватажка «силового блоку ДНР» в Маріуполі, до чеченців він стосунку не мав) отримав інформацію, що готується звільнення Маріуполя, і зі своїм активом вийшов з міста, інсценувавши свою загибель. Спалили якусь людину в його машині, то попервах думали, що він загинув. Фактично, залишилися не найбільш активні елементи, не верхівка.

– Як із травня по червень змінювалися настрої мешканців міста?

– Антиукраїнські настрої досягли піку після подій 9 травня. Тому що дуже багато людей були переконані, що все було не так, як було, а так, як розповідали російські телеканали. Але після кількох тижнів діяльності «народної влади» у багатьох мешканців Маріуполя з'явилося відчуття, що це не той шлях, яким треба йти. Зовсім не той шлях. Відповідно, коли контроль був поновлений над Маріуполем, дуже багато людей казали: краще хай буде Україна.

– Наприкінці серпня 2014 року на східних околицях Маріуполя точилися бої, гуркотіла канонада. Але попри це в центрі міста відбувся доволі численний патріотичний мітинг під українськими прапорами – не здамо Маріуполь! Здається, до кінця літа настрої стали ще більше визначеними.

– Так. Тому що пішла хвиля різних візитерів із Донецька й інших територій, які контролювалися «ДНР». І люди почали розуміти, що там все гірше і гірше стає.