(Рубрика «Точка зору»)
В Україні мало хто усвідомлює, що розмах волонтерського руху в країні є до певної міри світовим феноменом. Справді важко знайти ще так країну в світі, де б системно працювали десятки тисяч волонтерів, яким весь час на потрібні справи дають гроші (донейтять) мільйони людей. Це унікальна ситуація.
Сила волонтерського руху є однією з підстав вважати, що Україна не впаде
Зрозуміло, що ця унікальність продиктована обставинами – війною і слабкістю нашою держави, тобто необхідністю для громадян брати на себе відповідальність тут і вже.
Але все одно – для багатьох західних оглядачів, експертів та ухвалювачів рішень (decision makers) сила українського волонтерського руху є однією з найголовніших підстав вважати, що Україна не впаде.
Попри вертикальну і централізовану систему організації держави, яка сьогодні є дуже сильною (і саме в цій централізованій силі і полягає її крихкість), ми маємо розгалужену систему горизонтальних зв’язків у суспільстві, що пронизує всі сфери життя, всі регіони й прошарки суспільства. Це, фактично, внутрішній каркас України, на якому все тримається.
І волонтерський рух – це не тільки відомі великі фонди, організації чи системні волонтери, які працюють уже три чи багато років поспіль. Так, це сильні структури, але таких фондів є багато в різних країнах, і це якраз типова історія.
У чому унікальність?
Унікальними Україну роблять волонтери, які взагалі себе волонтерами не називають і не вважають. Це люди, які в певний момент просто відкривають збір і здійснюють його серед свого (переважно невеликого) кола знайомих. На шолом і рації, на колеса для автівок, на самі автівки й дрони, РЕБи і старлінки, на те, щоб вивезти людей чи тварин з-під обстрілів.
Найбільша сила України полягає у «поетах і поетках» від волонтерства
Така людина живе своє звичне життя, має основну роботу, але в певний момент до неї хтось звертається із проханням чи запитом і ця людина бере на себе цю ношу і відповідальність. Організовує збір, купує необхідне чи переказує гроші військовим, звітує перед людьми і повертається до звичного життя. Наступний збір така людина може оголосити за пів року чи взагалі не оголошувати.
Це ті волонтери, яких я називаю «поетами й поетками». Бо вони роблять цю справу за покликом душі, коли є натхнення або ж коли припече.
Натомість системні волонтери перетворилися на мурах, які ведуть ці справи 24/7 і мають довгострокове, фактично безперервне й безкінечне планування.
Найбільша ж сила України полягає якраз у таких «поетах і поетках» від волонтерства. Точніше кажучи, в тій невидимій субстанції, яка дає їм сміливість розпочинати збори і брати на себе таку відповідальність.
Людина, яка раптово оголошує збір, сподівається, що її підтримають інші, бо йдеться про важливу для всіх справу
Ця магічна субстанція називається довірою. Бо людина, яка раптово оголошує збір, сподівається, що її підтримають інші. Підтримають, бо йдеться про важливу для всіх, спільну справу. Не особисту, а загальну, для користі громаді (у сенсі спільноти, суспільства). А підстави для сподівань така людина має, бо спостерігає навколо сотні й тисячі інших зборів, які можуть рухатися повільно, але все одно рухаються і закриваються.
Насправді всі ми є свідками, учасниками, ба навіть співтворцями дива. Бо це диво, що якась людина – ні з того ні з сього, out of a blue – може пожертвувати свої власні гроші іншій людині, яку вона навіть не знає, щоб допомогти ще третій людині, яку вона теж ніколи на власні очі не бачила.
Таке може трапитися один раз на рік, але коли це щодня три роки поспіль – це реальне диво.
В Україні щодня твориться диво
Усе частіше в своїх виступах закордоном я розповідаю саме про волонтерство. Адже бачу, як ця тема знаходить свій щирий відгук, дивує й надихає закордонну аудиторію, викликає непідробний захват.
Українці живуть всередині цього процесу і тому його не зауважують, а от закордоном ця спіраль горизонтальних зв’язків в українському суспільстві ошелешує, заворожує. Адже це ідеал!
Кожна свідома людина, яка працює в цій сфері – соціальній справі, політиці, благодійності – мріє про суспільство, яке підтримує одне одного, довіряє одне одному. А тепер це на власні очі можна побачити в Україні. І це дає нам колосальний моральний капітал, завдяки якому нас і продовжують щиро підтримувати.
Бо хто би що не казав, а світом керують добрі люди і добрі наміри. І коли німецький бюргер чи французький фермер чують про ужгородську вчительку-пенсіонерку, яка в день виплати своєї мізерної пенсії негайно переказує частину грошей на підтримку армії, це їх обеззброює. Бо таку людину – а значить, і таке суспільство, і таку державу – хочеться підтримати.
Чимало українців сміялися, що спікер Палати представників США Майк Джонсон перед ухваленням рішення підтримати Україну став навколішки й помолився. Але – безвідносно до релігії – війна справді ставить перед людьми й суспільствами саме моральний імператив.
Кожен ухвалює насамперед особисте рішення підтримати Україну, яке потім трансформується в урядові постанови і президентські декрети. І це особисте рішення диктується не геополітикою, а розумінням, що треба підтримати народ, в якому навіть пенсіонерка виділяє свої скромні кілька гривень на добру справу.
Повірте, з точки зору геополітики нас би вже давно розміняли й покинули, але підтримка продовжується, бо є в цій війні щось дуже справжнє, людське, що зачіпає кожного.
Моральний імператив доброї справи і світлих людей, які в апокаліптичній ситуації підтримують одне одного, довіряють одне одному. Ось у чому наша магія і наша сила!
Андрій Любка – письменник, волонтер
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Форум