До повномасштабного вторгнення він ніколи не був в Україні, тепер їздить приблизно що два тижні і не з порожніми руками. Польський волонтер Матеуш Водзінський ось уже два роки купує і передає ЗСУ позашляховики. На них українські військові проводять евакуації, пересуваються між позиціями і навіть використовують їх як «платформу» для зброї.
Матеуш каже, допомагає українцям ослаблювати ворога, щоб війна не прийшла на його рідну землю. Що ще мотивує поляка допомагати ЗСУ і яку ціну він запалив за своє волонтерство – Матеуш Водзінський поділився із Радіо Свобода.
240 авто – це багато, але недостатньо
– Матеушу, якраз минає два роки від започаткування твоєї ініціативи «Позашляховики на фронт» («Terenówki na front»). За цей час ти зібрав майже 5,5 мільйонів злотих, купив і доставив українському війську 233 авто. Це, мабуть, якийсь волонтерський рекорд? Я знаю лише одного волонтера – Андрія Любку, який купив і передав для ЗСУ трохи більше, ніж ти – 276 машин, але він є відомим письменником та українцем.
– У мене вже не 233, а 240 машин. Два позашляховики передав днями, а кілька – вже в Україні, але ще в ремонті: у Львові, у Києві, під Полтавою і в Запоріжжі. Тож назбиралося трохи (усміхається - ред.).
– Ти задоволений цим результатом?
– Звісно, я задоволений. Радію, що стільки вдалося, але теж бачу, що загалом це недостатньою. Машин постійно треба і ця потреба увесь час росте. Ці авто постійно в роботі, вони нищаться і їх є щоразу менше. Війна триває, зрештою триває мобілізація, військових є щораз більше.
Є один благодійник, який вже перерахував понад мільйон злотих на позашляховики
Ситуація на фронті є така, що коли солдати не воюють і не сидять в окопах, то мусять перебувати трохи далі від «першої лінії», а це означає, що мусять доїжджати далі і більше. Отже, потреба в машинах росте. Тобто 240 позашляховиків – це багато з одного боку, а з другого – недостатньо. Їх треба постійно.
– До збірки долучилося понад 13 тисяч людей. Який був найбільший донат і хто його зробив?
– Є один такий благодійник, який вже перерахував понад мільйон злотих на позашляховики. Він це робить анонімно, хоча я знаю хто це, часто з ним розмовляю. Для мене це неймовірна справа, бо він не мусить того робити, але все одно підтримує цю ініціативу і підтримує Україну на дуже високому рівні, і далі буде підтримувати.
– А ким він є і як пояснює свою благодійну діяльність на користь України?
– Це польський підприємець, який має великий бізнес. Він це також трактує як інвестицію у безпеку Польщі. Загалом, ми обидвоє виходимо з того, що чим далі від Польщі війна – тим безпечніше. Це перше.
А друге – мені вдалося показати йому, що ця ініціатива ефективна і що та допомога має значення. Позашляховики там надзвичайно потрібні, без них військові були б у дуже поганій ситуації. Також я стараюся розказувати, показувати, звітувати, що справді так є, що те, що ми робимо, має сенс.
Люди бачать, що їхні гроші не потрапляють в якусь «чорну діру», а туди, куди справді треба
– Власне, як тобі вдається досі мобілізовувати поляків, щоб вони жертвували гроші на машини? Бо багато хто говорить про моральне і фінансове виснаження, втому від війни.
– Напевно, головне – це те, що я звітую в інтернеті. Від першого і до останнього етапу, від закупівлі авто, його ремонту і до передачі на фронт. Потім самі військові присилають фото або відео, що ось є машина і вона працює. За кожну я звітую і люди бачать, що їхні гроші не потрапляють в якусь «чорну діру», а туди, куди справді треба.
Я не роблю це сам, маю групу людей, які мені допомагають, з якими ми возимо ці авто в Україну. Це різні люди і вони весь час змінюються, тобто такі собі свідки моєї діяльності. Ціль була зробити акцію «Позашляховики на фронт» прозорою і, мені здається, це вдалося. Люди розуміють, що все це має сенс. Відомо, що є багато інтернет збірок і за тих понад два роки війна людям трохи набридла, тобто конкуренція висока.
– А у тебе немає втоми від війни? Нема бажання сказати: «я зробив все що міг, час зупинитися»?
– Я мав такі думки. Не те, що я втомився чи зробив достатньо, а просто в якийсь момент почав відчувати вину, що я маю працювати, заробляти гроші, утримувати родину, натомість весь час займаюся позашляховиками і їджу. Це допомагає у війні, а родині це в жоден спосіб не допомагає, а скоріше навпаки.
Але десь місяць тому, я відкрив на платформі «Patronite» рахунок. Просто написав своїм підписникам і благодійникам, що я мушу з чогось жити і це спрацювало. Тепер я можу цілковито зосередитися на машинах і не переживати, що не буду мати грошей на утримання родини. Я відчув таке велике полегшення завдяки цьому.
– Тобто ти отримуєш таку собі волонтерську зарплату?
– Так. Виходить, що люди, які перераховують туди гроші мене працевлаштували. Я так і написав: «Якщо ви вважаєте, що те, що я роблю, має сенс – можете мене найняти». І вже понад 300 осіб перераховуть щомісяця гроші. Багато коментарів мені написали, що вже давно треба було так зробити. Ця фінансова підтримка мені дала додаткову енергію для продовження діяльності.
Хочу, щоб ця війна якнайшвидшне закінчилася позитивним результатом для України і для нас
– Що тебе найбільше мотивує продовжувати волонтерську діяльність?
– На цьому етапі я просто хочу, щоб ця війна якнайшвидшне закінчилася позитивним результатом для України і для нас. Не варто приховувати, що це непросто. Я їжджу на фронт що два тижні і бачу, як все це змінюється там, на місці.
Важкі часи настали, а отже, якщо я можу щось зробити, якось допомогти моїм знайомим, бо маю вже багато знайомих за ці два роки, то, звичайно, я використовую цю можливість і допомагаю. А я маю таку можливість.
Наприклад, ми дуже часто проїжджаємо через Харків і раніше ми завжди ночували там, але десь останні півроку це є надто небезпечно. Відомо, що обстріли є фактично щоночі, а трапляється так, що спеціально в готелі ціляться. Тепер ми просто проїжджаємо Харків.
По дорозі бачу, як щоразу місто змінюється, більше знищень, але водночас видно, наприклад, що щораз інтенсивніші тривають приготування до оборони. Щотижня видно поступ, як постають фортифікації. Раніше так не було, принаймні не було так помітно. Кілька днів тому, вздовж дороги якою ми їхали, кільканадцять людей копали окопи. Раніше я такого не бачив, тобто там весь час ситуація динамічна.
– Скільки разів ти був в Україні від початку повномасштабного вторгнення з волонтерською метою? Чи вже не рахуєш?
– Думаю, що вже десь 80 разів. То можна перевірити в паспорті, але не до кінця, бо мав кілька виїздів, коли печатки не ставили.
– Яка зараз головна функція тих автомобілів, які ти доставляєш на фронт?
– Дуже часто їх використовують для евакуації, для пересування невеликих груп військових з позиції на позицію, транспортування боєприпасів. Також – на пікапи монтують невеликі ракетні установки або тяжкі карабіни для роботи військових ППО. На Одещині працює наш такий автомобіль, з його допомогою збивають шахеди.
Часто до мене пишуть люди, що не мають позашляховика, але хотіли б якийсь старий легковик віддати і питають чи він буде корисним. Я відповідаю, що так, звичайно, не там, де складна рельєфна місцевість, але десь трохи далі від лінії фронту такі машини теж знадобляться. Ліпше старий легковик «на ходу», ніж нічого. Бо там, зазвичай, є тільки такий вибір.
– Кілька днів тому ти повернувся з Ізюма. Що саме і кому ти цього разу привіз?
– Спершу ми були у Львові, де передали дві машини. Батальйон «Вовки Да Вінчі», які нищать російські танки отримав Ford Ranger. Друге авто – Mitsubishi Pajero дісталося 24 бригада. Ще два авто ми доставили до Ізюма для 3-тьої штурмової бригада, але для різних підрозділів.
Ризики нереально виключити, але можна мінімізувати
– За ці два роки ти був у найгарячіших місцях війни – Авдіївці, Купʼянську, Бахмуті. Чи були моменти коли справді було дуже небезпечно?
– Я був у Україні 80 разів і нічого погано зі мною наразі не сталося. Це означає, що якщо планувати, робити це розумно і розсудливо, користуватися інформацією військових, які там воюють, то, звісно, не можна повністю виключити ризик, але можна його мінімізувати.
В Бахмуті ми були за кілометр від росіян і там був дуже інтенсивний обстріл
Хоча, пам'ятаю, в Авдіївці було дуже небезпечно, бо там з трьох сторін залишалося тільки два кілометри до росіян, тобто з будь чого могли в нас поцілити, навіть якби каменем кинули, то може б долетів. Це був такий потужний досвід. Зрештою, в Бахмуті ми були ще ближче – за кілометр від росіян, і там був дуже інтенсивний обстріл. Так це життя на фронті виглядає.
Недавно так склалося, що нам довелося заночувати у Харкові. Це досить далеко від фронту, але там було більше відчуття страху і небезпеки, ніж близько до лінії фронту, бо росіяни спеціально б'ють по Харкову і це фактично щоночі. Я тої ночі не спав, ракети падали і багато шахедів літало. Наші намагалися їх зістрелити і було дуже гучно. Я не заздрю мешканцям Харкова, бо вони з тим мають справу щодня. Для мене однієї ночі там вистачило.
– Що каже дружина, рідні на ці твої постійні поїздки в Україну, що тебе часто немає вдома і що ти ризикуєш життям?
– Донька це розуміє, а дружина... вже колишня дружина.
– Одного разу у вигляді подяки за машини українські військові дозволили тобі вистрілити з польського «Краба». Чи були ще спроби «передати привіт» росіянам?
– Два рази стріляв з «Краба» і один раз з нашого «міні-града», тобто з ракетної установки, яка вмонтована на позашляховик. Мав більше можливостей, щоб продемонструвати росіянам своє незадоволення, але це доволі небезпечна справа, треба себе наражати на небезпеку, щоб їм щось зробити. Тому намагаюся не лізти туди, де не повинен.
– Українські військові успішно воюють дронами і часто просять у волонтерів саме безпілотники. Чи не плануєш ти замість машин купувати дрони?
– Ні, не планую, бо на них треба розумітися. Є багато організацій, які на цьому спеціалізуються. Я розуміюся на позашляховиках, тим більше за ці два роки я досконало цю тему опанував, моя «додана вартість» – в позашляховиках, а не в дронах, на яких я зовсім не розуміюся.
Знаю, що вони потрібні, бо коли питаю військових, що крім позашляховиків потрібно, то завжди, десь впродовж півтора року, вони кажуть: «Позашляховики і дрони». То не дивно, бо ці дві речі фактично є недоступні в Україні і їхнє «життя» на фронті зазвичай коротке. У джипах і дронах постійна потреба.
Американська допомога на фронті відчутна
– Ти часто буваєш в Україні і багато спілкуєшся з українськими військовими з різних підрозділів. Якими ти бачиш зараз українських оборонців? Вмотивовані, втомлені? Який клімат у бригадах?
– Кілька днів тому в Ізюмі я питав у 3-тьої штурмової бригади про ситуацію, про те, як вони налаштовані. То вони говорять: «Війна триває, є як є, трагедії немає». Вони сказали, що американська допомога надійшла і що це відчутно.
Тобто, можна сказати, що це такий позитивний сигнал безпосередньо з фронту. Для мене це важлива інформація від першоджерела. Бо раніше було трохи негативне налаштування.
Нема такого варіанту, щоб Україна не вистояла
– Але все одно ситуація на фронті зараз дуже непроста. Чи віриш, що Україна вистоїть?
– Точно вистоїть, немає навіть такої загрози, що не вистоїть. Досить лише глянути, як росіяни воюють. Вони хотіли б захопити Україну, але вони одне село здобувають кілька місяців і втрачають там десятки тисяч солдатів. Те, що вони говорять – це одне, а як виглядає насправді – це зовсім інша справа.
Нема такого варіанту, щоб Україна не вистояла. Там де точиться війна, то, звичайно, ситуація дуже важка. Українці теж гинуть і це зрозуміло. Росіян є багато і вони з життям своїх солдатів зовсім не рахуються. Дуже тяжко з таким противником боротися, котрий висилає своїх людей на вірну смерть, і ці люди йдуть. Українці мають зовсім інший підхід до цього, тут життя кожного військового важливе.
– Ти живеш за кілька кілометрів від білоруського кордону. Чи відчувається напруга від такого сусідства?
– Швидше ні. Знаю, що і далі міграційна криза на кордоні триває, але це не в моїй місцевості, а десь там, більше на півдні, в районі Біловезької Пущі. Не справляє на мене враження міграційна криза, я призвичаєний до серйознішої кризи, такої, як на фронті в Україні.
Для Польщі певна загроза існує, але не загроза вторгнення
– Влада Польщі дедалі частіше говорить про збільшення міграційного тиску, про посилення охорони кордону. Як гадаєш, чи є реальна загроза для Польщі в контексті російської агресії?
– Для Польщі певна загроза існує, але не загроза вторгнення. Вважаю, що вони не атакуватимуть військом, а діятимуть гібридно. Будуть і далі провокувати, посилати мігрантів, серед яких можуть бути агенти, шпигуни, терористи.
Така загроза точно є і я б з тим боровся. Зрештою, наш уряд старається з цим боротися, попередній теж це робив. Отже, вони розуміють, що треба охороняти кордон від ворожих сусідів. А от вторгнення я б не очікував.
– Який вплив, на твою думку, має у Польщі російська пропаганда і дезінформація? Як вона працює, зокрема через соціальні мережі?
– Я цілком не чутливий до цього, не звертаю на це уваги, але бачу, що є багато у соцмережах негативних коментарів типу: «Нащо допомагати українцям? Ліпше домовитися з росіянами. Може, вони не такі вже й погані? Вони й так виграють».
Може, частина поляків так вважає, але це дуже мала частина, а тих «вкидів» в інтернеті багато, отже вони, як на мене, контрольовані росіянами. Думаю, може 2-3% поляків по іншій стороні, а в інтернеті кожен другий-третій коментар – проти допомоги Україні. Тобто, російська пропаганда чітко проглядається, вона дуже активна, зокрема у соцмережах.
Біженці – це жінки з дітьми, а якщо молодий чоловік виїхав тоді, коли вже не міг виїхати, то він втікач
– Чи та пропаганда вплинула на ставлення поляків до українців? Чи змінилося ставлення громадян Польщі до біженців з України?
– Думаю, що пробує вплинути, але не знаю, чи успішно. Це таке складне запитання. Я, наприклад, не маю нічого проти біженців, але кого ми маємо на увазі, кажучи біженці. Біженці – це жінки з дітьми, а якщо молодий чоловік виїхав тоді, коли вже не міг виїхати, то він – утікач. Це на мою думку і на думку моїх знайомих з України, які зараз на фронті. Я до таких теж негативно налаштований, а до справжніх біженців – ні.
«Варшавський батальйон» треба відправити в Україну
– На твою думку, Польща має вислати з країни українських чоловіків мобілізаційного віку?
– Я над цим би навіть не задумувався. Одразу відсилати. Може, не тих, хто тут живе 5-10 років, мають в Польщі родину, роботу, а тих, хто втік, то без сумніву.
– А чи економіка Польщі не постраждає від цього?
Не знаю, теоретично може і так, але якщо Україна програє війну, то тоді наша економіка значно більше постраждає. Якщо війна буде не на Донбасі, за 1500 кілометрі від нас, а біля Львова, біля нашого кордону, то це буде катастрофа для нашої країни.
– Наприкінці минулого року ти виграв суд проти українських митників, які оштрафували тебе на 170 тисяч гривень і конфіскували автомобіль. Розкажи, що це була за історія?
– Добре, що ти спитала про це. Справа стосувалася першого авто, що я завіз в Україну. Це була моя власна машина, яку я вирішив віддати на фронт. Тоді я ще не знав всіх процедур на кордоні, тобто я заїхав на своїй машині і залишив її в Україні, для полку Калиновського.
Після 12 місяців митники виписали штраф за те, що машина в'їхала, але не виїхала. Інакше вона мала б бути оформлена як допомога для війська. Згодом для сплати цього штрафу конфіскували в мене інше авто і скерували справу до суду. В суді трохи та справа тривала, але суддя прийняв мої докази і докази юристів, що авто справді потрапило на фронт.
Я мав протокол передачі тієї машини, фото. Я виграв, справа закрита, конфісковане авто мені повернули, але історія триває. В системі митників далі ця справа є, і кожного разу, коли я перетинаю кордон в один чи інший бік, митники питають, чому був виписаний штраф і де та машина. Щоразу я мушу показувати рішення суду, а це зайвих 10-15 хвилин на кордоні.
– Як будеш святкувати перемогу України?
– Думаю, що десь в Україні, але де саме – це ще питання. Скоріш за все на повернених територіях, так би було найкраще, поїхати туди у відпустку. А ще краще на тих машинах, які використовувалися для боротьби, для повернення тих територій.
Форум