«Хочеш я візьму тебе під опіку?» Сирота самотужки виїхала з окупації і тепер має сім’ю

«Це Лера, моя Лера. Я взяла під опіку 17-річну дівчину. Вже місяць, як я – «молода мать», і тиждень, як ми живемо разом», – так починався допис керівниці напрямку комунікацій фонду «Голоси дітей» Ольги Тимченко, який розлетівся у Facebook і зібрав зливу захоплених коментарів. У соцмережах люди дякували Ользі за цей вчинок і зізнавалися, що й самі замислювалися про те, щоб взяти в сім’ю дитину, у життя якої втрутилася війна.

У місто тоді ще 16-річної Валерії, яку Ольга взяла під опіку, війна прийшла того самого 24 лютого, коли війська країни-агресорки окупували Нову Каховку. Через півтора року в місті оголосили «евакуацію»: 500 дітей вивезли в окупований Крим, як анонсувалося, на два тижні. Дівчина-сирота опинилася у таборі Євпаторії. Коли два тижні минули, вивезеним дітям сказали: «Повертайтесь назад самі або їдьте до Росії». Валерія пробула у таборі два місяці, звідти дівчину вдалося забрати бабусі.

Коли школярці виповнилося 17, вона дистанційно вступила до медичного коледжу й самотужки дісталася до підконтрольної території України, її ж бабуся залишилася в окупації.

Дівчина перебувала у розшуку як дитина, яку депортували. В Офісі омбудсмена вона познайомилася з Ольгою Тимченко.

Тепер вони разом ховаються у метро під час обстрілів, бавляться з котами і пізнають все найкраще, що є в Києві.

«Я хакнула систему, і тепер за якусь кількість років у мене цілком можуть бути внуки! У вас теж», – так Ольга закликала людей допомагати дітям.

Проєкт Радіо Свобода «Ти як?» познайомився з дівчатами. І це – історія людей, які стали рідними одна для одної під час війни.

Табір у Криму і уроки «історії»

Валерія: Моє місто окуповане з першого дня повномасштабного вторгнення. Восени росіяни оголосили так звану евакуацію: вивозили дітей і просто всіх охочих до Криму. А вже в жовтні ця «евакуація» стала примусовою.

Мою бабусю, як і батьків багатьох дітей, зібрали в школі, яка пішла на співпрацю з росіянами. В ній опинилися мої документи, незаконно перенесені з моєї рідної школи. Там повідомили, що всіх дітей вивезуть до Криму, бо «так потрібно»: треба «організувати навчання», «безпеку дітям», треба «просто організувати побут трохи інший».

Це був табір в Криму, але ми не знали, який саме, крім того, що він розташований в Євпаторії. Бабуся підписувала документ, що це на два тижні. А коли ми опинилися в таборі і два тижні минули, нас просто кинули і сказали: «Вибирайтесь самі або їдьте в Росію».

Росіяни вважали нас частиною Росії, асоціювали нас з дітьми Російської Федерації. У нас була так звана школа. У ній були документи, зокрема контракт, який передбачав три мови: українська була викреслена просто з усіх – тобто нам роздали, по-суті, готові контракти.

Ставлення у таборі було дуже дивне і «показушне», особливо коли приїжджали перевірки. Вони перевіряли їжу, територію, на якій постійно встановлювали камери. По табору ходила поліція. У дні перевірок їжа ставала дуже смачною, а територія – різко дуже чистою.

Ми старалися триматися гуртом, у мене там були подруги. О сьомій вставали, робили побутові справи в корпусі. Потім йшли на зарядку, там звучав російський гімн, а на свята ми піднімали прапор.

На підняття прапора була черга: якщо, наприклад, запізнюєшся на зарядку, то потім ваш «отряд» повинен провести цю зарядку. Тобто треба прийти ще на пів години раніше, щоб все організувати: дуже холодно, ми стоїмо в куртках, танцюємо, цей гімн – тобто дуже недоречно все було.

Часто була «всемирная история», але її «викладали» різні історики. Кожен розповідав своє. Вони часто казали, що вся українська історія «перекручена», що «Голодомор, Чорнобильська АЕС – це вигадки», що «насправді не було катастрофи», нібито Голодомор «взагалі із пальця висмоктаний». Мовляв, «у нас є факти, що ці люди просто хворіли». Дуже багато маячні, яку вони вкладали в голови дітям.

Місцями було дуже смішно, але щось сказати? Який сенс? Якщо вступатиму з ними в дискусію, потім будуть проблеми у моєї бабусі, у вихователів.

Втеча з окупації

Валерія: З табору мене забрала бабуся. Було три пересадки по Криму. Ми повернулися на окуповану територію, але в інше, більш безпечне, місто. Бабуся хотіла, щоб я виїжджала тоді, коли мені виповниться 17.

Після цього табору я вже зрозуміла, що в мене є шлях тільки в один бік – до України. Я не розглядала інших варіантів.

Ми підготували документи: нотаріальну російську «доверенность» та інші. Півтора року навчання випало з мого життя: то зв'язку немає, то табір. Я просто відкрила книги, потрібні для іспитів, і почала вчити все заново. Підтягнула біологію, українську мову, склала усну співбесіду в одеському медичному коледжі – і вступила туди, будучи на окупованій території. Коли зрозуміла, що потрапила в рейтингові списки і маю місце в гуртожитку, бабуся просто мене відпустила. Я поїхала сама: через окуповані Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь. Дісталася до російського Ростова.

Мені дуже пощастило, що був відкритий сумський кордон, там працював єдиний пішохідний перехід. Дорога тривала день.

Я була в розшуку як дитина, яку депортували. Мене відвезли в Суми на лікарняне обстеження, зробили повний скринінг, взяли аналізи крові. Оскільки в Одесі була нестабільна ситуація з обстрілами, мені запропонували вступити в Київ. Я погодилася і мене перевели на цю ж спеціальність в медичний коледж у столиці. Тепер я повноцінно навчаюся в ньому.

Як Ольга наважилася стати опікункою

Ольга: До повномасштабного вторгнення я взагалі не думала про всиновлення дитини. Мені подобалося те життя, яке я мала. Я багато мандрувала, я люблю бути вільною. Я розлучена, і мені подобалося жити самій.

Але коли почалася велика війна, скалічилося дуже багато дитячих доль, я почала думати що, можливо, зможу допомогти якійсь дитині, яка залишилася без батьків. Але як буддистка вирішила, що моя дитина до мене прийде сама.

Із Лерою я зустрілася в Офісі омбудсмена. Вона працювала із психологом фонду «Голоси дітей». Усі діти, які повертаються із депортації, одразу потрапляють в Офіс уповноваженого. Там з ними працюють наші психологи. Із серпня минулого року з Лерою працювала наша фахівчиня.

Валерія: З першого дня після повернення на підконтрольну Україні територію я працюю з психологинею Наталією. Вона мені розповідала про Олю: що в неї багато котів, яких вона часто приносить сюди (в офіс – ред.), що вона дуже добра.

І в якийсь момент ми познайомилися з Олею в «Голосах дітей».

Ольга: Наша фахівчиня була дуже вражена стійкістю, силою цієї дитини. Періодично вона розповідала нам без деталей (адже як психолог вона не може розповідати особисту інформацію), що була дуже натхненна цією дівчиною. Казала, що вона стійка, патріотична, вчиться на медика, щоб допомагати військовим.

Вперше я побачила Леру в Zoom. Вона підключалася на онлайн-зустріч із гуртожитку при медичному коледжі, де вона зараз навчається. Я помітила, яка вона доросла, і у мене почали з'являтися думки, що, можливо, це і є саме та дитина.

Коли я дізналася трішки більше про її обставини життя, що вона – сирота, має державну опіку, не може нікуди виїхати, мені стало її шкода. Тоді вже почали з’являтися думки, що, можливо, варто було б взяти її під опіку. Але ж ми ще навіть не зустрілися наживо.

Перша зустріч

Ольга: Це було у фонді «Голосів дітей». Лера прийшла до нас в гості, я їй зробила екскурсію офісом, потім ми поговорити на балкончику. Я не планувала цього робити, але якось саме собою вирвалося: «Хочеш я візьму опіку над тобою?». Вона одразу сказала «так» і розплакалася. Ось так між нами відбулася магія.

Валерія: Оля дуже мила, привітна – одразу стало комфортно: просто відчуваєш, що ця людина твоя. Вона, не роздумуючи, мабуть, теж це зрозуміла і просто сказала: «Давай я візьму тебе під опіку?» Я сказала: «Давай».

Тоді я почала плакати, здається. Це були сльози щастя, звісно. Оля була дуже рада, що я погодилася, вона мене ощасливила в той день.

Ольга: Далі я пішла працювати, бо було багато роботи. А наступного дня запросила Леру в кав’ярню: познайомитись, розказати, хто я, які мої мотиви, чому я хочу це зробити, яка в мене родина – щоб дитина взагалі розуміла, що відбувається. Ось так ми почали спілкуватися.

Валерія: Я погодилася, взагалі не роздумуючи. Зараз ми живемо разом. Це – моя опора, мій ніжний тил. Нарешті в мене є людина, до якої я можу піти, вона мене підтримає, завжди буде на моєму боці. Цього дуже не вистачало.

Ольга: Лера потім мені сказала, що спершу не повірила: вона багато різних чула обіцянок за своє життя, в неї досить складна історія. Але ми йшли назустріч одна одній в дуже природному ритмі. Зараз ми продовжуємо пізнавати одна одну: разом проводимо час, гуляємо, дивимося фільми, обговорюємо їх, говоримо про майбутнє.

Допис у Facebook

Ольга: Мені дуже хотілося закликати наших людей допомагати дітям, які залишилися без батьків. Це дуже складна історія, коли росіяни депортують українських дітей. Вони зазвичай крадуть тих дітей, які були в інтернатах, в дитячих будинках, тому що в них немає опіки. Їх влаштовують в свої військові родини, потім промивають мозок – знаємо, що там відбувається.

Дуже важливо, щоб ці діти поверталися не в порожнечу, а до конкретних людей, які можуть їм допомогти.

Я 1984 року народження. Дуже багато моїх друзів не мають дітей. Якось так склалася наша доля, що ми багато пізнавали світ, мандрували, створювали собі кар’єру. І я знаю багатьох ровесників, які не мають дітей. В цілому мій заклик був спрямований передусім на них, адже вони можуть зараз, якщо не всиновити дитину, то взяти її під опіку, адже це набагато простіший процес.

Мені хотілося закликати українських людей допомагати нашим дітям.

Я шокована реакцією. Це взагалі щось дивовижне і неймовірне! Мені порвали дірект.

Думаю, всі ми втомилися від поганих новин і нам дуже хочеться хороших історій. Цей допис я опублікувала в неділю: перед цим і після цього були обстріли – і так людям хотілося хороших новин, що просто всі почали цим ділитися. Але для мене це дивовижно. Хоча я – комунікаційник, але я здивована.

Водночас я втішена тим, що писало дуже багато людей, які запитували, яка процедура опіки чи всиновлення. Багато знайомих написали, що теж про це думають. Я всім розсилала посилання, де все це розписано.

Я рада, що люди дізналися, що, по-перше, людина без шлюбу може взяти під опіку дитину. По-друге, що може це зробити без власного житла, адже я орендую квартиру.

Мої батьки, звісно, шоковані: я їх поставила просто перед фактом. Написала в наш сімейний чат: «Мамо, тату, я беру під опіку 17-річну дівчину». Вони довго мовчали, перетравлювали це. Але я впевнена, що коли вони познайомляться з Лерою, теж її полюблять.

Друзі і колеги пораділи, їх це дуже розчулило, вони підтримали мене.

Валерія: Мої співмешканці в гуртожитку сказали, що дуже раді, але відпускати мене не хотіли: все ж веселіше в укриття ходити і готувати разом. Але гуртожиток – це не моє, бо я дуже ціную свій простір, кордони. Оля їх відновила.

Початок життя разом

Ольга: Звісно, були побоювання. Якщо чесно, я більше боялася щось зробити не так, якось нашкодити, не так побудувати цей контакт.

Щодо Лери побоювань не було. Думаю, нам дуже допомогло, що між нами була наша психологиня Наталя – такий місточок, тому ми так швидко зійшлися. Думаю, якби не вона, це тривало би набагато довше, з більшою кількістю сумнівів.

Мене завжди мотивує думка: якщо я цього не зроблю, то тоді дитині точно не стане краще. Тобто гірше, як їй було, я вже не зроблю. Їй в будь-якому випадку буде краще зі мною, ніж без мене. Це і надало сили, щоб все-таки зробити цей крок.

Коли ми познайомилися з Лерою, вона мені дуже сподобалася, тому що вона – дуже талановита і творча. Є відчуття, що це – ніби квітка, яка може дуже яскраво розквітнути, але для неї треба ґрунт і буквально трішечки про неї подбати.

Може, мене це і привабило, що це не робота матері: виховувати дитину із маля до дорослого стану. Мені просто треба дати їй трішки опори, безпеки, тепла, ніжності, а в мене цього багато. Я цим ділилася з друзями, колегами, котами, хлопцем. Але коли я ділюся цим з дитиною, бачу, як кожна крапля тепла падає на дуже благодатний ґрунт.

Валерія: Якось і погода стала іншою, і все добре стало. Це чудово – мати, куди повернутися, коли ти розумієш, що у тебе є своя людина і ви маєте спільний побут. Сьогодні в тебе якась накладка, ти дуже втомився – але в тебе є їжа, тебе обігріють, заспокоюють. Мені цього дуже не вистачало. Плюс ми з Олею сильно балансуємо і дуже схожі. З кожним днем ми один одного пізнаємо більше. Мабуть, моя інтуїція дуже розвинена, я зрозуміла одразу, що це – моя людина.

На початку, мабуть, відчували одна одну подругами, а зараз це щось більш родинне. Оля стала більш цінною в моєму житті, у нас вже складаються свої звичаї.

Ольга: Перед тим, як забрати Леру, я обдумала всі можливі ризики, які можуть виникнути. Побачила, що важливо, щоб у кожної з нас був власний простір, а також, щоб ми мали спільний простір. Спершу ми жили в моїй двокімнатній квартирі, але нам було трохи затісно – через певний час могло би початися роздратування.

Тому я почала дивитися, чи є трикімнатні квартири. Мені просто пощастило: трапилася хороша, простора квартира, з якої люди виїхали жити за місто. Вона коштувала досить недорого. Я одразу сконтактувала, ми її зняли і переїхали буквально за кілька днів. Поруч є надійне бомбосховище. Тож перша зміна – житло.

По-друге, я стала відповідальнішою. Раніше, коли лунала тривога, я не зважала на неї, досить рідко ходила в укриття, частіше спала в коридорі – виходила за дві стіни. А тепер, коли в мене є дитина, за яку я відповідаю, останні ночі, коли відбувалося бомбардування, ми проводили в метро.

Також змінилося моє самовідчуття. Я стала енергійнішою, почала більше прибирати, готувати. Коли жила сама, то що ти собі приготуєш? Якусь яєчню чи напівфабрикат нагрієш – і пішла. А дитині треба приготувати, щоб вона могла собі розігріти. Я планую, що з часом і Лера готуватиме, я її трішки повчу.

І ще я стала спокійнішою, раніше лягаю спати, ми більше часу проводимо разом. Мені дуже подобаються зміни, які відбуваються. Так важливо, що в цьому стресі, в якому ми всі живемо, ми тепер є одна в одної. Ми даємо одна в одній силу – це дуже цінно.

Також я бачу, як змінюється дитина: вона почала краще вчитися буквально за два тижні, відколи мешкає зі мною, а не в гуртожитку. Я бачу, як вона розслабляється, як вона стає дитиною, бо вона була дуже доросла. Вона рідко усміхалася, а зараз в неї – щира дитяча усмішка. Мене це дуже надихає!

Валерія: Здається, наче якась частинка мене знову відновилась, наче я знову в своєму рідному місті. Так, зі мною трохи інша, але все одно вже рідна людина, яка стає більш рідною з кожним днем. Моя мама дуже рано від мене пішла, її не стало в 2019 році – і я різко подорослішала. А зараз я більше дитина, нарешті.

Що зробити, щоб сироти опинялися в сім’ях?

Ольга: Дуже багато людей, які мені пишуть, жаліються, що процедура всиновлення дуже складна. Було би добре її якимось чином зробити менш бюрократичною, звісно, не забуваючи про кращі інтереси для дитини.

Спочатку потрібно написати заяву в ЦНАПі за місцем проживання (для того, щоб взяти дитину в сім’ю – ред.). Потім ви маєте пройти медогляд: здати аналізи, пройти психіатра, нарколога, інших лікарів. Далі відбуваються курси для опікунів і всиновлювачів. Вони тривають два місяці: розповідають про різні вікові особливості дитини, як взаємодіяти з державними органами, як часто будуть приходити до вас додому – перевіряти умови життя.

Далі необхідно зібрати документи. Я здавала договір оренди житла, декларацію про річний дохід за минулий рік, довідку про несудимість. Плюс свої документи здає дитина. Вона має погодитися бути під опікою.

Валерія: Достатньо було моєї згоди. Я просто підписала, що дійсно хочу, щоб Оля стала моїм опікуном, це в моїх інтересах.

Ольга: Після цього приходять до вас додому, щоб перевірити умови. Треба, щоб у дитини була окрема кімната і спальне місце. Складається акт, що у вас все добре, і далі ви чекаєте на рішення.

Ми чекали на нього близько місяця, а вся процедура зайняла приблизно чотири місяці.

Коли видають документ на руки про опіку, ви відповідаєте за дитину. Коли отримала цей документ, моя відповідальність одразу ж виросла і я захотіла забрати Леру з гуртожитку.

Запропонувала їй переїхати до мене. Плюс у мене живуть коти, яких вона дуже полюбила. Думаю, вони зіграли велику роль.

Валерія: Я обожнюю котів. Вони були нашими ланками зв’язку. Мабуть, вони нас об’єднали. Перше, що я побачила, коли зайшла до Олі в квартиру, – котів. І все: я забула про Олю, просто розмовляла з ними. Їх аж три! Кожного ранку насипаємо їм їжу, сваримо, що ховаються під ванною, – це нас також зближує.

Спільний час і плани на майбутнє

Ольга: Я хочу показати Лері все найкраще, що є в Києві. Ми вже були у філармонії, ходили в театр на «Тартюфа». До речі, квитки нам подарувала жінка, яка прочитала допис про опіку в фейсбуці.

Валерія: Київ – це прекрасно. Я відчуваю свою естетику цього міста, дуже люблю Україну. Для мене Київ – це уособлення України. Раніше я мала за мету відсвяткувати День Незалежності в Україні – так і вийшло.

Для мене це завжди було зрозуміло, що я хочу в медицину. Це мій поклик. Зараз я навчаюся в чудовому коледжі. У нас змішане навчання. Була чудова практика в Інституті раку: ми побували на двох операціях, в відділенні реанімації та інтенсивної терапії, побачили новітні технології – це просто вау! Київ дає чудову базу. Дійсно, навіть коледж може дати круті можливості.

Це вже не перша моя практика. На зимових канікулах я практикувалася в травматологічному відділенні сьомої лікарні. Це було чудово! Тобто з кожним днем я люблю Київ більше і більше за це.

Бачу себе в майбутньому тільки в медичній сфері. Планую після коледжу навчатися далі або на реабілітолога, або на судмедексперта. Можливо, залишуся в екстреній медицині, оскільки я – фельдшер. Але є можливість вчитись далі, країні зараз потрібні такі лікарі.

А ще я хочу провести дуже безтурботне літо: забути про всі турботи. В мене є Оля, і нарешті в нас буде спільний побут. Це літо буде крутим, я впевнена!