Його бригада знищила «еліту російської армії» під Києвом: 10 років війни полковника ЗСУ Вдовиченка

Під його керівництвом 72 окрема механізована бригада ЗСУ імені Чорних Запорожців знищила «еліту» російських військ. Хоча співвідношення сил було приблизно 1 до 10 на користь окупантів.

Тоді, під час боїв за Київ та Київщину, «усі дні були важкі: дим, сморід, тіла на вулицях, стогони», пригадує полковник ЗСУ Олександр Вдовиченко на позивний «Словʼян». А якось по рації замість підлеглого йому взагалі доповів російський солдат: «У вас всі «200», здавайтеся, укропи».

Та українські захисники не здалися.

На подив численних військових аналітиків та попри прогнози низки іноземних розвідників, вони не лише стримали, а й відбили та розгромили російські сили.
Зокрема й у битві за Мощун – «ворота до української столиці».

• Завдяки чому «неочікуваним і потужним союзником» сил оборони України тоді стала річка Дніпро?
• Готувалися чи ні ЗСУ до повномасштабного нападу російських військ, та за яким принципом побудували оборону Київщини?
• Та як минули не 2, а 10 років війни для полковника ЗСУ Олександра Вдовиченка? Чому він вважає, що пережив кілька битв-«сталінградів», і за яких умов, каже, психіка не витримує – «навіть метал плавиться, що вже казати про людей?»

Ексклюзивне інтерв’ю «Словʼяна» для Радіо Свобода:

– На інтерв’ю ви прийшли із книгою. Має назву «72, записки комбата».

– Ця книга про неймовірний подвиг людей, які з 2014 року виборюють майбутнє й незалежність України. Ця книга – моя сповідь за ті часи, коли я був командиром 1-го батальйону 72-ої бригади.

І ці невеликі здобутки – повернення рідної землі Україні, підняття синьо-жовтого прапору на донецьких териконах, воно вселило віру в перемогу в наш батальйон.

Навесні 2016 року він отримав завдання готуватися до міжнародних навчань «Rapid Trident-2016».

Неодноразово приїздили до нас посадові особи США, Великої Британії, Канади. Спілкувалися. Особисто зі мною, ніколи не забуду – генерал Годжес (командувач армією США в Європі у 2014–2017 роках, – ред.): пішли разом в їдальню, стояли разом у черзі й присіли – він мене розпитував за війну.

Навчені за стандартами НАТО – ми (тодішній підрозділ «Словʼяна» – ред.) ще два з половиною місяці вдосконалювали свої навички у здійсненні маршів, нічних стрільб. Постійно навчалися.

Й у жовтні 2016 року 1-й батальйон 72-ої бригади зайшов на Авдіївську промзону.

– Отже, книжка, яку ви принесли, про війну та армію зсередини. Вашими очима.

А ви, варто зауважити, фаховий військовий, закінчили Харківський інститут танкових військ, і на передову вперше потрапили в 2014 році.

– Я виїхав разом зі військовослужбовцями комендантського взводу 72-ї бригади у Запорізьку область.

Нині той населений пункт окупований.

Страшно згадувати – лютий 2014-го року: ми всі з жахом спостерігали за подіями на Майдані. Сподівалися, що нас туди не відправлять.

І ця ненависть (частини українців – ред.) до військової форми через «Беркут», який розстрілював людей на Майдані, зберігалася і навесні 2014-го року.

Лише коли ми помчали всі на схід боронити кордон нашої держави, коли з Майдану свідомі герої поїхали на схід паралельно з нами, з'явилось відчуття, що ми знову стаємо в однострій. Що в нас один ворог.

Для мене це вже була Росія.

Коли триколори замайоріли в містах Донецької та Луганської областей, я і мої найближчі побратими, розуміли, що це не так просто.

Потім вже у радіоперехоплення періодично проходило, що там справді регулярні війська Російської Федерації.

Їх відправляли сюди для набуття бойового досвіду: снайперів, розвідників, підрозділи спеціального призначення.

– Відтоді ви низку гарячих точок пройшли. Зокрема, Авдіївку у 2016 році. Це були бої, як і зараз, у промисловій зоні міста?

– Там вздовж залізничного полотна дві позиції «сєпарів» було: «Алмаз-1» і «Алмаз-2».

Була інформація, що ворог збирається на Авдіївському напрямку розпочати наступальні дії. Ми отримали завдання висунутися вперед два спостережних пости.

Група під керівництвом Андрія Верхогляда, позивний «Лівша» (Герой України, загинув у 2022 році – ред.), при взаємодії і чіткому керівництві, заступника командира батальйона Андрія Кизила, позивний «Орел» (Герой України, загинув у 2017 році – ред.), провели штурмові дії і зайняли ці дві позиції.

Після цього близько десяти діб ворог спрямував туди найкращі свої частини і підрозділи.

У цих боях був поранений «Гіві» (бойовик так званої ДНР, відомий катуваннями українських військовополонених, – ред.), якого потім підірвали в Донецьку.

Тоді Росія кинула свої регулярні частини, щоб вибити нас із позицій. Але що батальйон, що бригада, що інші військові частини, які приходили нам на підсилення, вистояли і показали всьому світу, що Збройні сили України відбулися.

– Ви тоді порівнювали бої за Авдіївку зі Сталінградом.

– Відстань була до ворога від 25 до 100 метрів. Інколи було чутно, що ворог готує в окопі навпроти, або що він п'є каву.

Ну і самі бої – міські, тож казали «Авдіївський Сталінград».

– Авдіївка. Чим це місто стратегічно важливе для Збройних сил уже під час повномасштабної війни?

– Де проходить лінія бойового зіткнення: Бахмут, перед цим була Попасна, Сєвєродонецьк, Лисичанськ – там не залишається нічого. «Русский мир» несе лише смерть, кров і розруху.

Чим стратегічна Авдіївка? Це найближче велике місто до Донецька.

Я ще в 2016-17 роках періодично заїжджав на авдіївський «Коксохім» – місцевість, висоти, дороги. Це – ворота.

Ворота в Донецьк.

І те, що зробили там наші воїни, герої та героїні, це – надлюдський подвиг.

– 2022 рік. Політична гілка влади в Україні каже, що не треба панікувати, нагнітати, що, можливо, не буде повномасштабної війни.

Натомість я нещодавно робив матеріал про Валерія Залужного і прочитав низку публікацій іноземних медіа, які писали, із посиланням на свої джерела, що Збройні Сили України таки готувалися до повномасштабної війни.
І не один місяць.

А як щодо 72 бригади, яку ви вже очолювали на початку повномасштабного нападу РФ на Україну?

– В кінці 2021 року, коли Російська Федерація оголосила про навчання на території Республіки Білорусь, бригада вела свій звичайний спосіб життя, навчалася.

На початку 2022 року у повітрі з'явився запах війни.

Ми отримали розпорядження від командуючого оперативного командування Північ готуватися до проведення оборони Чернігівської та Сумської областей.

На початку лютого 2022 року ми вже отримали бойове розпорядження – бригаду вивели у пряме підпорядкування генералу-полковнику Олександру Сирському.

Пам'ятаю, як я приїхав до тодішнього командувача Сухопутних військ уточнити завдання.

«Випала найбільша честь, яка може бути ввірена військовослужбовцям бригади»…

Нам доручили битися за Київ.

Пам'ятаю очі моїх командирів батальйонів, заступників, і в жодних очах я не бачив якогось страху чи паніки.

На мене подивився командир першого батальйону Андрій Верхогляд.
Я кажу: «Андрюха, ти мені віриш?» Він каже – командир, я вам вірю. Кажу: «І я у вас вірю».

23 лютого, я проводив рекогностування (розвідка противника чи місцевості, яку проводить особисто командир – ред.), правобережної України. Зупинився на заправці. Мені прийшло повідомлення від… Я називаю його «друг». Від друга. Він написав: «Завтра зранку із Республіки Білорусь попре ворог».

І я стояв, дивився, як під’їхало авто до заправки: з нього вийшла жіночка, з нею двоє маленьких діток. І мені так хотілось крикнути їй: а шо ви тут робите, чому ви не втікаєте!?

А в мене у самого вдома син! Якому три роки, і донька, якій сім днів...

Десь близько другої години ночі я прийшов у гуртожиток і відключився.
І близько пʼятої години почали дзвонити телефони, повітря почало все гудіти. Набрав полковник Сирський, сказав: ти розумієш, що війна? Кажу – так.

«Давай на Київ».

– На Радіо Свобода виходив фільм під назвою «Мощун. Тут Україна знищила еліту російської армії».

У цій та низці інших битв за Київщину ви у складі 72 ОМбр ЗСУ брали безпосередню участь.

Які населені пункти обрали форпостами для оборони української столиці? Та які бої для вас були найважчими?

– Перший населений пункт, який ми звільнили, це був Мощун.

Запам'яталися сморід, дим, зруйновані будівлі, кинуті тіла ворога, пошматовані собаками. Згадалися тварини-безхатченки, які голодні бігали в пошуках їжі.

Але згадалися й щасливі обличчя воїнів 72-ї бригади, які вистояли і відбили населений пункт Мощун.

Колись (під час Другої світової війни – ред.) оборона також будувалася по правому березі невеличкої річки Ірпінь.

Зокрема Гута-Межигірська, Мощун, Горенка, Романівка – це все була смуга оборони 72 бригади.

Вороги чекали, що їх будуть зустрічати як «освободітєлєй». У їхніх підбитих машинах ми знаходили навіть рештки парадного обмундирування.

Коли вони зайшли в Гостомельський аеродром почалися бої за участю підрозділів 4-ї бригади Національної Гвардії; ГУР, ССО, десантно-штурмових бригад. І це все прикривалося артилерією 72 бригади. Але це мова лише за передові загони.

Десь близько 16 години на мене вийшов на той час головнокомандувач Збройних сил (Валерій Залужний – ред.), і каже:

«Саше, де твоя артилерія?»

Я кажу – ще в дорозі.

Він: «Треба терміново відкривати вогонь по злітній смузі у Гостомелі, бо із Білорусі вилетіли вантажні борти».

Я відповідаю – ми ще на під'їзді.

«То давайте прискорюйтеся!»

Близько години самохідно-артилерійські установки працювали по злітній смузі Гостомельського аеродрому, аби не дати сісти літакам із російським десантом та машинами.

Покружлявши, літаки поверталися у Білорусь, тож вже в ніч з 24 по 25 лютого, (війська РФ – ред.) вирушили на Київ по землі.

Але ця доба дала змогу всім підрозділам нашим більш якісно підготуватися і підтягти сили.

Ворог намагався перейти на правий берег річки Ірпінь по Варшавському мосту. Сапери інженерного полку підірвали цей міст, але одна його опора не впала.

Потім ворог пішов в напрямку Ірпеня.
І в Ірпені був «другий сталінград» у моєму житті.
Підрозділи територіальної оборони, підрозділи Сил спеціальних операцій, підрозділи ГУР, підрозділи 72-ї бригади, підрозділи зведені 80-ї бригади, десантно-штурмових військ – всі вони вели бої в Ірпені.

Тому ворог намагався піти далі за шляхом найменшого супротиву – напрямку Стоянки.

Зрозумівши, що обійти Київ не виходить, ворог намагався захопити захопити плацдарм на правому березі річки Ірпінь – між Гутою-Межигірською і Мощуном.

Саме на цьому невеличкому клаптику, розпочинаючи з 5 березня, почались основні кровопролитні бої. Бо це єдине місце, де ворог на правобережжі зміг вгризтися у землю.

І туди вони кидали всю свою еліту.

Я ніколи не забуду, як співробітники ГУР: «Шаман» і «Філософ», приїхали до мене і розказували, скільки елітних російських бійців зайшло на Мощун; і як наші воїни: ГУР, самооборони, колишні бійці батальйону «Айдар» героїчно билися з елітою Російської Федерації.

– Вдалося встановити, що проти вас у Мощуні були підрозділи «ГРУ» – тобто спеціалісти з самісінького генштабу російських збройних сил. Були й інші елітні підрозділи зокрема ВДВ – 333-й, Костромський. Їх можна перераховувати і перераховувати.

Тож яке було співвідношення сил? Скільки окупантів припадало на одного українського оборонця?

– Не менше, ніж десять до одного.

Просто на такій ділянці фронту вони не могли втулити більше людей. Земля була рихла, пересуватися можна було тільки по дорогах.

Дякуючи небайдужим громадянам, які залишились в окупації, постійно була інформація про пересування колон противника, їхнє базування, розміщення.

І підрозділи української артилерії якісно відпрацьовували і нищили ворога. Більше десяти колон техніки було знищено на правобережжі.

Страшно було, коли повертаючись з Мощуна, я зупинився, бо побачив, що жіночка плаче. Каже: «Вони вбили останнє, щоб в мене було. Мого цуцика».

6 березня аеророзвідники бригади привезли чергове відео з «мавіка» (БПЛА – ред.), де побачили понтонну переправу.

Нас шокувало це: бо хоч артилеристи бригади цю понтонну переправу знищили; ворог зрозумів, що понтони можна ставити. Поставив другу і третю переправи, почав зосереджувати техніку в лісі між Гутою-Межигірською та Мощуном.

Та воду з річки Ірпінь в Київське море перекачували насосні станції.

Тож командувач сухопутних військ дав згоду нам на підрив шлюзів. Каже, не здумайте рвати усі три, рвіть тільки один.

Я викликав командира мотопіхотного батальйону, кажу, зустрічаємось на Вишгородській ГЕС. Кажу, сьогодні наданою мені владою, призначаю тебе Богом. Потрібно, щоб ти змінив течію річки.

Він такий: а як?

Кажу: підірвати шлюз.

Тому коли вже розпочались найкроповолитніші бої в районі населеного пункта Мощун, це з 13 по 18 березня, води Дніпра наповнили річку Ірпінь, і та на десятки кілометрів вийшла зі свого русла.

Так у нас, оборонців Києва, з'явився неочікуваний, але найпотужніший союзник в битві за Київ. Річка Дніпро.

– Найважчий ваш день під час захисту Київщини – це який?

– 13 березня 2022 року. Ворог вже захопив плацдарм на правобережжі річки Ірпінь, зайняв більшу частину Мощуна, розпочав просуватися в напрямку Гути-Межигірської, в напрямку Великих Петрівців.

Другий батальйон поніс великі втрати. І я відправив напередодні туди резерв– зведену роту мотопіхотного батальйону 72-ої бригади під керівництвом Андрія Норова на позивний «Космос».

Вони зайшли, зайняли позиції. Ворог розпочав носити удари артилерії, авіації, протиштурмові дії, і в одній із рацій кац*пський голос доповів:

«Здесь у вас все 200-ые, здавайтесь, укропы» (оригінальна вимова збережена – ред.)

Незнання обстановки, відсутність зв'язку – стало навіть страшно.

Але до мене під вечір 13-го числа приїхав «Шаман», потім – «Філософ», який був у Мощуні. Це офіцери спецназу ГУР.

Розказали, що наші тримають позиції – багато загиблих.

Ми трохи відійшли, але Мощун ще й досі наш. Ворог отримав гідний супротив, підрозділи артилерії вчасно і якісно наносили вогневе враження, тож він не пішов далі.

А взагалі – з 6 березня по кінець березня всі дні були важкі.

Коли хотілося закрити очі, і просто не прокинутися. Тому що це постійний потік інформації про загиблих, про втрати, про поранених. Стогін людей у радіостанції, який ти чуєш...

На пункті управління батальйону відчувається вся та біль, вся та напруга ведення бою.

А коли гинуть свої рідні люди, близькі, то доводиться телефонувати самому (родинам загиблих – ред.)

Якщо ще телефонувати і чути відповідь: а чому не ти, а чого так?

То просто будь-яка людина, які б вона не мала сталеві нерви, якою б вона не була сильною – попливе.

Навіть метал плавиться, що казати за людей. Командири також люди.

– Ідеал командира у вас є?

– Є. Це такий командир, як був Андрій Кизило, «Орел». Це такий командир, як був Андрій Верхогляд, «Лівша».

Це такий командир, як Андрій Норов, «Космос» (загинув 13 березня 2022 року під час оборони Київщини – ред.)

І багато командирів нової формації, які після випуску з навчальних закладів не бачили нічого, крім війни.

– Які сильні риси характеру чи менталітету цих командирів?

– Це сміливість, вірність, розум, хитрість, сила волі, любов до України, любов до життя і любов до людей.

– Ви знайомі особисто із колишнім головнокомандувачем ЗСУ – Валерієм Залужним, і з нинішнім – Олександром Сирським.

Я так розумію, ви можете їм зателефонувати чи написати напряму?

– 24 на 7 з 24 лютого по кінець березня 2022 року я був на зв'язку як із головнокомандуючим Збройних сил на той час – Валерієм Залужним, що з команувачем Сухопутних військ на той час – генералом-полковником Олександром Сирським.

Це люди – історії. Люди, які творять історію.

З Валерієм Федоровичем Залужним близько я познайомився і розпочав спілкуватися, коли був командиром 101-ої бригади охорони генерального штабу.

Він викликав мене і сказав: приймаєш 72-у бригаду.

Я відповідаю: я ж і так командир бригади. Може, там є більш гідні?

«Ні. Приймаєш 72-у бригаду, але маєш приїхати до командувача Сухопутних військ на бесіду».

Я прибув до командувача Сухопутних військ (на той момент це був Олександр Сирський – ред.)

Коли я керував 1-им батальйоном 72-ої бригади на Авдіївській промзоні – він був керівником АТО, і я більш тісно з ним працював і воював.

Зараз те, що там в соціальних мережах точиться…

(сварки українців через звільнення Валерія Залужного з посади головнокомандувача ЗСУ та призначення на його місце Олександра Сирського – ред.)

У нас один ворог. І от це все, що робиться, я вважаю, йде з подачі Кремля. Вони розуміють, що перші дні не змогли, перші місяці не змогли, перший рік не змогли, другий.

Не просідає фронт? Вони вирішили провалити тил.

Тому зараз кожен свідомий українець має мати холодну голову на плечах.

Я дякую долі, що у головній битві війни– в битві за Київ, я керував 72-ю бригадою.

За моєю спиною чи над мною, як правильніше сказати, я не знаю, але як би не наступав ворог, як би не було важко, позаду завжди були командувач сухопутних військ, він же командувач оборони міста Києва – генерал-полковник Олександр Сирський; головнокомандувач Збройних Сил Валерій Залужний; верховний головнокомандувач Володимир Зеленський, і – увесь український народ, який бився з нами пліч-о-пліч.

Якщо підсумувати, у боях за Київ жоден з нас не має права сказати «я». В боях за Київ були тільки «ми».