(Рубрика «Точка зору»)

Ще у 2001 році Дмитро Павличко, аналізуючи вступ до поеми «Мойсей» Івана Франка, висловив думку, яка нині видається пророчою: «…наша виключність… полягає саме в тому, що ми, один з найбільших народів Європи, найпізніше здобули свою державність, хоча фактично протягом століть боролися за неї і тепер нізащо у світі не можемо поступитися ані найменшим граном своєї національної суверенності».

Ніщо так виразно не підтверджує справедливість цього передбачення, як сучасні події. Самовідданість і затятість, з якою українці боронять свою державу, викликала захоплення у всьому вільному світі. Півтора мільйона іноземців зацікавились нашою мовою і бажають її вивчати.

Прискорена українізація відбувається і всередині країни. Російськомовні у побуті громадяни переходять або планують перейти на українську мову. За повідомленням пресслужби Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя, в Україні працює понад 500 безкоштовних курсів, розмовних клубів та онлайн-ресурсів для оволодіння українською мовою, створених завдяки появі місцевих мовних програм та ініціатив.

Війна принесла українському народові неймовірно багато горя і страждань. Але вона має один дуже важливий для збереження держави наслідок. У її вогні згоріли рештки нашого колишнього культурного підпорядкування Росії. Впродовж десятиліть радянська (власне, російська) імперія, поєднуючи терор з мовно-культурною асиміляцією, переконувала українців у своїх «дружніх» до них почуттях, в тому, що її смертоносні обійми є «братерськими», а впливи «великої» російської літератури «благотворними».

Часткова успішність совєтського зросійщення й дієвість токсичної пропаганди виявились у тому, що навіть у своїй державі після 1991 року Україна не могла позбутися мовно-культурної залежності від Росії, тривалий час перебуваючи у спільному з нею культурному просторі, що дозволяло колишньому колонізаторові зберігати, а на деяких територіях і посилювати свій розкладовий вплив.

Лице «русского мира»

Коли за сприяння Москви до влади прийшов Віктор Янукович, Володимир Путін та його оточення були переконані, що невдовзі їм вдасться без великих зусиль повернути Україну в лоно імперії. Після того, як українці зірвали цей план, а Янукович втік з України, Москва вдалась до військової експансії, захопивши Крим і частину Донбасу, а 24 лютого 2022 року, за наказом диктатора, що був переконаний в успіхові бліцкригу, здійснила повномасштабне вторгнення в Україну.

Поразка у наступі на столицю викликала у росіян нелюдську лють, з якою вони мстилися мирним мешканцям київських передмість – Бучі, Ірпеня, Гостомеля.

Ці трагічні події принесли прозріння всім приспаним Росією (згадаймо Шевченка) українцям.

Вовк скинув овечу шкуру, і всі побачили справжнє лице «русского мира» – лице вбивць, руйнівників і мародерів.

Культурний поступ під час війни

Знаменно, що боротьба з російськими загарбниками точиться не тільки на фронті. Захисна реакція української спільноти на російську загрозу викликала інтенсивний культурний розвиток. Нові талановиті твори з’являються в усіх сферах культури – в літературі, театрі, музиці, малярстві, кінематографі. Навколо культури об’єдналась потужна спільнота, яка підтримує всі мистецькі заходи й блокує будь-які спроби влади застосувати цензуру.

Впродовж воєнного десятиліття суттєво зросли обсяги художньої літератури, перекладів, видань дитячої літератури. Словесне мистецтво збагатилося багатьма талановитими творами. Показово, що письменники (точніше, письменниці) не обмежуються художніми творами, а й пишуть науково-популярні книжки про мову, до яких належать «Спільна мова» Анастасії Левкової і «Мова – меч. Як говорила радянська імперія» Євгенії Кузнєцової. Низку цікавих популярних праць з української мови опублікувала Ольга Дубчак.

Актуальні проєкти з поширення знань про українську історію й мистецтво реалізує спільнота Ukrainer, заснована письменником і журналістом Богданом Логвиненком. Один з них ґрунтується на власних експедиціях Україною у 2016–2018 роках включно з деокупованими територіями. Матеріали мандрівок, що розповідають про унікальні місцевості країни та історії людей, опубліковані у двох книгах Логвиненка.

У зв’язку із зростанням попиту на українську книжку збільшується кількість книгарень. За даними Інституту книги, на жовтень 2023 року в Україні нараховувалось 472 книгарні, тоді як у 2019 році їх було вже 300. Справжній бум книгарень спостерігається в Києві, де в 2023 році відкрилось 14 книгарень, причому більшість з них працюють за європейським зразком у формі книгарні-кав’ярні. Відвідувачі мають тут не тільки відкритий доступ до книжок, а й місце для дозвілля, спілкування.

В останнє десятиліття відбулось становлення й швидкий розвиток українського кінематографу. «Стоп-Земля», «Памфір», «Довбуш», «Бачення метелика», «Я і Фелікс», «Черкаси» – це далеко не повний перелік якісних фільмів, що здобули визнання не лише на батьківщині, а й за кордоном. Не менш активно розвивається документальне кіно, яке фіксує злочини й руйнації, вчинені росіянами на нашій землі. Фільм Мстислава Чернова «20 днів в Маріуполі» цьогоріч номінований на премію «Оскар» у категорії «Найкращий документальний фільм.

Зросла зацікавленість публіки й театральним мистецтвом. Всі вистави Київського театру імені Івана Франка й Академічного театру оперети, створені за класичними українськими і європейськими творами, ідуть з аншлагом, квитки на них розпродані на три-чотири місяці наперед.

Це лише невелика частка широкої панорами українського культурного поступу під час війни.

Перемога українців

Таке употужнення культури в період великої загрози самому існуванню нашого народу має свою закономірність. Варто згадати в цьому зв’язку міркування видатного чеського письменника Мілана Кундери, який в есеї «Трагедія Центральної Європи» писав:

«Ідентичність народу, ідентичність цивілізації відбито та сконцентровано в тому, що створив розум, в тому, що відоме як «культура». Якщо цій ідентичності загрожує відмирання, культурне життя стає відповідно інтенсивнішим, аж поки сама культура не стає живою вартістю, навколо якої збираються люди. Ось чому в кожному із заворушень Центральної Європи колективна культурна пам’ять та сучасні творчі намагання взяли на себе таку велику і вирішальну роль – значно більш й набагато вирішальнішу, ніж у будь-якому іншому європейському масовому потрясінні».

У цьому есеї Кундера звертає увагу на інтенсивність культурного життя країн Центральної Європи в період після 1945 року – одночасно «найтрагічніший для Центральної Європи, але також і найвеличніший в культурній історії, коли створені тут чи у вигнанні фільми, романи, п’єси, філософські праці часто досягають вершин європейської культури».

Показово, що найбільш активну діяльність у нинішньому рухові культурного опору виявляє покоління 30–40-річних, тобто тих особистостей, що сформувались і здобули освіту в Українській державі, поза російськими впливами.

Таким чином, можна твердити, що трьохсотлітня історія російсько-української війни на полі культури завершилась перемогою українців. І це є запорукою майбутньої перемоги і в збройному протистоянні з імперією зла.

Лариса Масенко – професорка, провідна наукова співробітниця Інституту української мови НАН України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода