10 років тому, після розстрілу Небесної сотні 20 лютого 2014 року, важливі зміни відбулися на вищих щаблях української влади. У Верховній Раді «посипалася» більшість, в основі якої була фракція Партії регіонів. Натомість тодішній президент Віктор Янукович залишив Київ, а невдовзі взагалі втік з України до Росії.

Більше про те, як це все відбувалося, «Історична Свобода» говорила з Сонею Кошкіною, шеф-редакторкою інтернет-видання «Лівий берег» і авторкою книжки «Майдан. Нерозказана історія».

– Завдяки чому Янукович тримав у кулаці доволі велику і строкату за складом фракцію Партії регіонів?

– Щоб реконструювати ті події, маємо згадати, що восени 2013 року Партія регіонів всіляко тримала курс на євроінтеграцію. Дійсно, вона не була монолітом, але була доволі щільно зібраною командою. Але в жовтні 2013-го відбулася чергова зустріч Януковича і Путіна (президента РФ – ред.). Ми ніколи не дізнаємося, вочевидь, що направду там було. За словами людей, які супроводжували Віктора Федоровича, він вийшов із тієї зустрічі просто білий. Після цього його риторика кардинально змінилася.

Майдан же почався після заяви глави уряду Миколи Азарова про припинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. І люди вийшли протестувати...

– Наскільки я пам’ятаю, коли почалося силове протистояння на Грушевського, то дедалі більше серед регіоналів ставала поширеною думка, що треба домовлятися і виходити з кризи.

– Я теж пам’ятаю, що вони це говорили у приватних розмовах. Але у них не було лідера всередині альтернативного, який міг би цей, умовно, мирний рух очолити. Вони були налякані, бо розуміли, що втрачають владу. Опозиція теж була розгублена, тому що було незрозуміло, що в цій ситуації робити.

Тоді потрібно було призначити нового прем’єр-міністра. Пам’ятаю, напередодні відбулося засідання фракції Партії регіонів, на якому керівник фракції Олександр Єфремов сказав, що компромісної кандидатури не буде, а запропонують Сергія Арбузова. На що йому сказали свої ж: ви розумієте, якою буде реакція Майдану? Але влада не мала наміру домовлятися.

Розуміючи, що потрібні якісь активності, опозиція тоді ініціювала «мирний наступ» на Верховну Раду, вимагаючи скасувати репресивні закони і ще з низкою вимог. І таким чином, коли 18 лютого почалися сутички в Маріїнському парку, вірніше, вони почалися відразу в декількох місцях, то було якесь таке зависання…

– Вранці 18 лютого почалися сутички біля Верховної Ради, ввечері – штурм Майдану. Але більшість у парламенті посипалася після розстрілу 20 лютого. Кров змусила регіоналів схаменутися?

– Так. Це найголовніше. Добре пам’ятаю, як багато хто з них 20 лютого говорив: ми підписувалися під що завгодно, тільки не на кров на руках. Так, розстріл – це був абсолютний шок для усіх!

І 20 лютого відбувалися ключові переговори. Регіонали самі приїжджали у Верховну Раду, всі чекали на Тігіпка...

– Ввечері 20 лютого збирається Верховна Рада. Головував Руслан Кошулинський, віцеспікер від партії «Свобода». Не було ні спікера Володимира Рибака, ні першого віцеспікера Ігоря Калєтніка. І цілий вечір дуже довго збиралися депутати.

– Тоді Верховна Рада мала зібратися на третю годину на позачергову сесію для того, щоб проголосувати постанову про припинення насильства. І тут треба згадати, що спікер Рибак просто покинув «поле бою».

Регіонали тоді були дезорієнтовані. Глава їхньої фракції Єфремов на той момент перебував у Луганську. Він дзвонив своїм підлеглим і кричав так, що було чути навіть без голосного зв’язку, використовуючи при цьому зрозуміло які словесні конструкції. Він розказував, що от президент наведе порядок тощо. Я тоді була в кімнаті очільника апарату Верховної Ради, де зібралися ключові учасники процесу, зокрема Петро Порошенко з Вадимом Новинським там сварилися.

Зрештою, розгублені регіонали «посипалися». Дійсно, на жаль, лише кров і численні жертви стали каталізатором такої поведінки.

Система «Рада» не працювала. Для того, щоб розпочати сесію й ухвалювати рішення, потрібні були 226 голосів. Такої кількості людей в залі попервах не було, дуже довго збиралися. На трибуні лежали підписні листи – людина, коли приходила, реєструвалася. І переговори йшли з різними регіоналами для того, щоб просто набрати 226. Мовляв, не йдеться про якісь політичні рішення – ми говоримо про те, що треба ухвалити постанову про припинення насильства. Головну ставку в цих переговорах робили на так звану групу Тігіпка.

– Сергій Тігіпко тоді очолював невелику, але помітну групу всередині фракції Партії регіонів.

– На той момент він міг дати десь півтора десятка голосів. Тігіпко тоді вважався продемократично налаштованим. Дуже добре пам’ятаю, як його чекали. В кулуарах навіть ходили чутки про те, що він нібито вже приїхав. І всі казали, що от приїде Тігіпко з його людьми, то точно вистачить голосів і все буде добре. І от, всі чекають: він зараз буде, давайте ще пів годинки перерви. Але нікого немає. Тоді Петро Порошенко їде в його офіс на Старовокзальну. За словами Порошенка, він переконав Тігіпка, і той пообіцяв, що приїде.

– З групою?

– Так, з групою. Але, нікуди Сергій Леонідович не приїхав. Тому що він вичікував. Зрештою, без нього набралося 226 голосів, і цю постанову проголосували. А Тігіпко з’явився у Верховній Раді пізніше, коли режим Януковича вже було повалено, і все було зрозуміло. І коли журналісти в кулуарах зібралися, щоб послухати, що ж він скаже, то він почав нести якусь «муть» про те, що «ми будемо створювати опозицію всередині опозиції». Власне, після цих подій він себе поховав як політик.

– Тігіпко тоді мав великий шанс вплинути на ситуацію, а він взагалі ситуацію проігнорував. Як би ви пояснили цей момент?

– Треба просто його знати як людину. На жаль, він не здатен на дійсно рішучі історичні кроки, як виявилося. Всі очікували від нього абсолютно іншого. Але люди проявляють себе в критичний момент по-різному. Чому він себе так повів? Тому що ще не до кінця зрозумів – чи вже посипалася влада Януковича, чи ще ні (що думає сам Тігіпко про ті події, невідомо, утім, після президентських виборів 2014-го, на яких набрав 4,7% голосів, він зовсім пішов із політики – ред. ).

– Невдовзі обрали нового спікера – Олександра Турчинова. Чи була йому альтернатива?

– Ні, фактично альтернативи не було. Насправді Турчинов тоді вважався поміркованою такою фігурою.

– Поведінка Віктора Януковича тоді була, м’яко кажучи, непослідовна. Вранці 21 лютого він з лідерами опозиції за участі міжнародних посередників укладає угоду про розв’язання політичної кризи, а ввечері того ж дня залишає Київ. Що відомо про те, чим він керувався, якими були його мотиви?

– Він – дуже несмілива людина.

На 22 лютого в Харкові був анонсований з’їзд регіональних влад півдня і сходу. Умовно кажучи, «третій сєверодонецький з’їзд», на який мала приїхати низка російських політиків. І от, на тлі подій у Києві, вважалося, що Янукович там всім покаже «кузькіну мать».

– Я би сказав, підніме прапор контрреволюції.

– Чому проголосували постанову про його відсторонення 22 лютого? Тому що президент підписує угоду з опозицією та іноземцями і після цього зникає. І ніхто не розуміє – де президент?

– З’їзд у Харкові готували ніби як спеціально під Януковича. Янукович приїздить в Харків – усі очікують його на тому з’їзді…

– І так, і ні. За свідченнями учасників, цей з’їзд готувався просто як з’їзд, а не спеціально під Януковича. Скажемо так: з’їзд був зроблений так, що його, за потреби, можна було масштабувати. Тобто, якщо такої потреби не виникло, то це було би просто ординарне проросійське збіговисько. А оскільки ситуація розвивалася в той спосіб, який ми пам’ятаємо, то, звичайно, очікували, що він вийде і, як ви сказали, «підніме прапор контрреволюції». Адже він все-таки легітимно обраний президент. Але в ніч з п’ятниці на суботу в Харкові розігрувалися, без перебільшення, драматичні події.

– Уточнимо: з п’ятниці на суботу – це з 21 на 22 лютого 2014 року.

– Янукович прилетів гвинтокрилами до Харкова разом зі своєю цивільною дружиною, якщо так можна сказати, і з молодшим сином. З ними був Володимир Рибак, який з Харкова поїхав машиною в Донецьк. У Харкові Янукович на ніч зупинився в резиденції президентській. І всю ніч, за свідченнями очевидців, яких там було доволі багато, його просто кидали з гарячого в холодне. То він стукав кулаком по столу і кричав, що зараз усім доведе, що він – легітимний президент, і взагалі маємо переписати Конституцію і переносити столицю до Сімферополя.

– Навіть так?!

– Так, це дослівна цитата. А потім через 5 хвилин, заїдаючи віскі горішками, він кричав, що зараз візьме всю владу у свої руки, що за ним силовики. Насправді за ним вже не було силовиків. Впродовж ночі десь 15 людей там були присутні. Більше ніж з половиною з них я спілкувалася. Їхні спогади цілком сходяться. За словами одного з учасників тієї ночі, якщо можна так сказати, він слухав Януковича і розумів, що той просто не в адекватні й не розуміє, що відбувається. Мовляв, Янукович не те, що владу не втримає, він її вже втратив, це вже кінець!

– Ми бачили Лукашенка, коли він програв вибори, але узурпував владу. Він чітко показав, що не збирається здавати владу: вдягнувся показово мілітарно, в одну руку взяв автомат, в іншу – сина і пішов показувати, що владу не здасть. Януковичу суто особисті якості завадили чи якісь ще інші чинники?

– Так. Це основний чинник. Ще раз повторюю: він – дуже несмілива людина.

У Харкові очікували, що він на дев’яту ранку вийде на з’їзд. І Михайло Добкін, за його спогадами, всю ніч телефонував старшому сину Олександру Януковичу і пояснював, що треба вплинути на батька, щоб той не йшов на цей з’їзд, тому що він вбачав там фізичну небезпеку для Януковича. В результаті Януковича там не було. Взагалі цей з’їзд був дуже зіжмаканий. Є відеокадри, коли починається штурм приміщення, де відбувається з’їзд, одночасно з заднього крила від’їжджає мікроавтобус, до якого застрибує на бігу Добкін, і машина настільки швидко набирає швидкість (вибачте за тавтологію), що з неї вилітають пляшки з водою, бо не встигли закрити двері. Вони від’їжджають на Бєлгородщину.

– А хто штурмував будівлю, де відбувався з’їзд?

– Харківський Майдан, умовно кажучи.

– Янукович у Харкові на з’їзд не пішов, але записав відео з відомим «остановитесь».

– Так, це було вранці. І після цього він відправляється в Донецьк, куди прибуває десь опівдні. Там він зустрічається з Рінатом Ахметовим в його резиденції. Спогади Ахметова про цю зустріч також є в книзі. За його словами, він сказав дуже засмученому Януковичу: ти розумієш, що це вже кінець, маєш написати зречення! Янукович йому толком нічого не відповів.

Після цього вони з сином Олександром різними машинами вирушають на Крим. Там він розпускає охорону, хоча хтось залишається з ним. Невдовзі його морем вивезли на територію Російської Федерації.

– Як регіонали реагували на втечу Януковича? Все-таки вони цю людину слухалися.

– Вони всі вважали, що він їх зрадив, щоб врятувати свою шкуру, що він нічого нікому не пояснив, що він їм не дав можливості якось вийти з цієї ситуації політично, що він – зрадник.

– А вони чого від нього чекали?

– Вони чекали, що він щонайменше проявить якісь лідерські навички. За ним була велика команда, і вона його тоді послухала б. Чому регіонали «посипалися»? Знову ж таки, повертаючись до відповіді на це запитання. Бо вони були розгублені й дезорієнтовані. Не було Януковича, не було Рибака, не було Азарова, не було Єфремова. Нікого не було!

– Азаров вже відставний на той момент був.

– Так, він був відставний. Тому поїхав у Харків готувати цей з’їзд. Але все одно він мав авторитет у партії.

– До якого моменту Янукович намагався грати самостійну гру?

– Думаю, до зустрічі з Путіним восени 2013 року Янукович щиро думав, що якось пропетляє, догодить «і вашим, і нашим». Але так не сталося – його чимось дуже сильно залякали. Ми не знаємо – чим.

Зараз це звучить дуже парадоксально, але 14 років по тому, у лютому 2010 року, багато хто вважав, що Янукович, ставши президентом і отримавши реванш за 2004 рік, використає історичний шанс. Мовляв, він має чоловічу гордість, амбіції, тому цим шансом скористається. Пригадую, як тоді спілкувалися з однією дуже мудрою людиною, яку я називаю знавцем донецького менталітету. Ми у нього питали: «Як ви думаєте, що обере Янукович: місце в історії чи гроші?». Ми вважали, що все-таки – місце в історії, а ця людина нам каже: «Звичайно, «бабки»!». Мене тоді це шокувало! Я навіть почала тоді сперечатися, що, може, не все так погано...

– А якби Янукович не злякався, а залишився в Харкові чи Донецьку і підняв би прапор контрреволюції?.. Мені здається, що все було би набагато гірше, ніж сталося в реальності.

– Так. Говорила це раніше і зараз повторю: нам дуже сильно пощастило, що Янукович – боягуз. Бо інакше було би значно більше крові. Нагадаю, що він втік з України в ніч на 24 лютого. І мирних було всього 2 дні, бо в ніч з 26 на 27 лютого росіяни захопили будівлі парламенту й уряду Криму. Тобто у Путіна було вже все готове! І якби Янукович залишився й очолив це все, то в очах міжнародної спільноти це, можливо, десь було би і легітимно, тому що рішення Верховної Ради – то таке, «комсі-комса».

Уже перед великим вторгненням, у грудні 2021 року в Київський окружний адміністративний суд, який, слава Богу, зараз вже не існує, поступило звернення адвокатів Януковича про визнання недійсною тієї постанови Верховної Ради з вимогою відмотати все назад. Як можна все відмотати назад, коли це вже два президенти змінилося?!.. Але таке було. Це грудень, а вже 24 лютого стало зрозуміло, для чого це. Нагадаю, Віктор Федорович сидів і чекав, коли росіяни його сюди десантують як старого-нового (не знаю, як сказати) президента України. Тому це була така підготовка. І, судячи з усього, карту Януковича росіяни досі не списали. Принаймні станом на два роки тому вони її не списали.

– Парадокс, але своєю втечею в Росію Янукович зробив останню послугу Україні.

– Абсолютно!

– У Януковича дуже карколомна і колоритна біографія. У нього поєдналося відбування ув’язнення за кримінальний злочин з президентством. Взагалі не пригадую, щоб у когось були такі злети і падіння в біографії. Було би дуже цікаво почитати якісь його мемуари, спогади. Як ви думаєте, він напише чи не напише?

– Думаю, що не напише. В Януковича навіть у донецькі часи, я вже мовчу про період президентства, була звичка розповідати байки. У мене в книзі про це навіть одна маленька глава: «Байки Віктора Федоровича». Він міг абсолютно незнайомій людині почали розказувати про те, як він нібито брав участь у Гран-прі Монако в якомусь там році, як він особисто тестував пілотів для польоту в космос або як він п’ять днів поспіль в готелі в Сочі, не виходячи, «катав карти», як із когось там вибивав якісь борги... Насправді він просто верз нісенітниці, і багато людей були свідками цих історій. При цьому, як виявилося, він щоразу додавав новий якийсь елемент. Тому якщо уявити, що він напише якісь мемуари – це буде абсолютна неправда. Якщо він щось таке напише, то неодмінно нажене, вибачте, «пурги». Коли я працювала над книгою, мене багато запитували: чи не хотіла би ти поговорити з Януковичем? Я говорила: ні, тому що ця людина точно не скаже правди!