Вона робить неймовірні фото з фронту і завжди знаходить слова, щоб описати природу та військових, які потрапляють у кадр.
«Мені здається, що в армію набирають людей в якомусь модельному агентстві. Ви тільки-но погляньте, які в нас гарні бойові медики», – пише вона про свою роботу.
Оксана Чорна – у цивільному житті професорка економіки, а зараз пресофіцерка 53-ї окремої механізованої бригади. Для подкасту Радіо Свобода «Свої серед своїх» військова розповіла про свій шлях на війні від 2014 року, повернення з Оману та взаємосприйняття цивільних і військових.
Аудіоверсію розмови можна послухати на подкаст-платформах Google, Apple, Spotify, у YouTube, а також на сайті Радіо Свобода.
До 2014 року Оксана Чорна викладала в Інституті економіки і прогнозування Національної академії наук України. Із початком російсько-української війни почала активно волонтерити, а згодом мобілізувалася і стала водієм-санітаром у 28-й окремій механізованій бригаді ЗСУ. Після демобілізації повернулася до академії наук. Затим поїхала в Оман викладати економіку. Провела там чотири роки.
24 лютого 2022-го взяла відпустку за власний рахунок і поїхала в Україну разом з чоловіком. Зараз обоє служать у Збройних силах.
– Чи складно було повертатися до цивільного життя першого разу після демобілізації?
– Було складно. Я демобілізувалася в листопаді 2016 року і ще десь пів року залишилася зі своїм підрозділом, допомагала їм там. Приїхати так просто в цивільне життя мені було дуже важко. Тоді була класна інтеграційна програма в Карпатах для військових, які повертаються. Це була терапевтична поїздка, нас вчили малювати, займалися з нами психологи. Це допомогло.
Робота, яку виконуєш, здається нікчемною в порівнянні з війною
Але все одно я десь до липня 2017 року продовжувала їздити до свого підрозділу і вирішила, що якщо я залишуся в Україні, то все одно не зможу повернутися в цивільне життя. Тому поїхала за кордон.
Сенси дуже сильно мінялися. Коли ти на війні, ти рятуєш життя, щодня бачиш результат своїх дій, наскільки важлива твоя праця. А коли повертаєшся в рутину, то не знаходиш сенсу в тому, що робиш. Робота, яку виконуєш, здається нікчемною в порівнянні з війною.
– Чи не було такого, що ви з собою повезли туди свій стан і емоції? Чи, навпаки, при зміні обстановки було простіше?
– Швидше, це не зміна обстановки впливає, а виклики, які тобі дає нова реальність. Коли ти їдеш за кордон – кожен день виклик. Мовний бар'єр, навіть якщо ти знаєш добре англійську. Все ж є свої нюанси, адже я переїхала в Оман, там в більшості арабськомовна країна. Плюс – організувати свій побут. Це дуже складно, бо ти не знаєш законів, їхніх правил. Навіть відкрити рахунок, орендувати житло. Тобто є проблеми, і мозок працює на те, щоб їх подолати.
– Були після демобілізації відчуття, що рано чи пізно почнеться повномасштабна війна?
– Це розуміння було завжди. Я думала, що це буде трошки швидше. Що я там рік-два побуду і доведеться повертатися. Не думала, що цей період настільки затягнеться. Але план на цей випадок був, і я знала, що повернуся в Україну. Просто так вийшло, що всередині семестру довелося все покинути.
– Чому ви для себе ухвалили таке рішення, що будете повертатися?
Зараз я ефективна тут і знаю, що мою роботу, ніхто не виконає
– У 2014-му я приїхала як волонтер, в мене друг тоді пішов служити, і я допомагала, привозила якісь речі: спальники, каски, медицину. Я бачила, що якщо я це не зроблю, ніхто не зробить. Я демобілізувалася і пішла з армії, тому що з'явилося багато людей, які ефективно виконували мою працю. Зараз я ефективна тут і знаю, що мою роботу, ніхто не виконає. Якщо я піду, тут буде «дірка».
Коли я призвалась, то працювала бойовим медиком, вивозила поранених, зараз я – пресофіцер бригади. Роблю те, що в моїх силах. Людей, яких армія потребує дуже багато, тому піти просто так не можна. Всі, хто мають таку можливість допомогти, вони мають бути тут.
– Розкажіть, як ви поверталися тоді, у лютому 2022-го з Оману в Україну.
– Я вилетіла з Оману 28 лютого, бо спочатку потрібно було залагодити справи на роботі. Ми летіли в Німеччину разом із чоловіком. Потім Польща, побула у Вроцлаві кілька днів, бо потрібно було купити машини. Треба ж було на чомусь їхати в Україну. Я купила тоді три «швидкі», дуже допомогли друзі, накидали грошей.
– Як ви почувалися, коли всі навпаки виїжджають, а ви повертаєтесь? Ви ж розуміли, що пішовши на службу, виїхати за кордон вже не зможете?
Всі тікали від чогось, а ти їхав назустріч чомусь страшному
– Це дуже було стрьомно. Такий рубікон. Доїхав до кордону і розумієш, що після перетину це вже безповоротно. Оформлюєшся на службу – усвідомлюєш, що вже не зможеш звільнитися.
Всі тікали від чогось, а ти їхав назустріч чомусь страшному. Постійно була думка: «Тобі дійсно туди потрібно? Скільки людей не може помилятися».
Із кожним кроком страшніше. Ця одеська траса, ніколи не бачила її такою порожньою, жодної машини. Вже коли у Дніпро приїхала, там теж порожні полиці в магазинах, наче з дев'яностих спогади.
– Тим не менш це вас не зупинило?
– Ні, бо на той час вже багато друзів були на службі. Тримала з ними контакт, знала, що вони живі, воюють і їм потрібна допомога.
– Якось в інтерв'ю ще до повномасштабного вторгнення ви говорили, що існує прірва між цивільним світом і військовим. Зараз, зважаючи, що небезпека стосується всієї країни, ця прірва зменшилась?
– Вона збільшилася. Те плато, на якому військові, воно віддалилося. Те, що ми бачимо, переживаємо, відчуваємо. Те, що нам приходиться долати, воно набагато страшніше, ніж було в 2014-2015 роках. У цивільному світі це не відчувається. Я це постійно бачу, і ця агресія щодо військових… Я не люблю повертатися в цивільний світ, і взагалі мені якось некомфортно. Ми от їздили у Дніпро, і я відчула агресію, наприклад, з боку чоловіків, які мали б служити, але не служать. Вони мають свою стратегію захисту, і вона включає напад на військових. Водночас це компенсується дуже лагідним ставленням з боку цивільних жінок. Якось по формі була в кафе з подругою, якась жіночка проходила поряд, підійшла і запитала, чи можна обійняти і подякувати.
– А чи є агресія, навпаки, від військових до цивільних?
– Є. По-перше, ми вже більше як півтора року на війні, ті, хто пішов на початку вторгнення. Військові дуже втомилися.
Якщо казати про початок війни, там у нас була мобілізація на 15 місяців, була якась визначеність. Зараз цього немає. І при цьому всі розуміють, що не можна відпускати мобілізованих, бо немає ким замінити.
Має бути якась підмога, частково заміна. Одна справа, коли вибачаючись тобі кажуть, що: «Я би дуже хотів, але я боюсь». Це одне, а коли кажуть: «Я теж на війні, між нами немає ніякої різниці. Я тут тримаю економічний фронт чи купую каву в кав'ярні і плачу податки», то ти думаєш: «Може, потримаєш фронт трошки в окопі?».
Образа є, авжеж, і ставлення до тих чоловіків, які не підуть на війну по закінченню цього, коли вже буде перемога, образа на цих чоловіків буде дуже сильна. Такий конфлікт буде ще дуже довго в суспільстві. Моє перше запитання до чоловіка цивільного, якого я бачу: «Де ти служиш?». І все, після цього вже конфлікту не уникнути.
– Як вам із тим, що ваша наукова кар’єра – зараз на паузі? В той час, коли колеги йдуть уперед і розвиваються?
– Кар'єра – це взагалі не те, що може мене зацікавити. Це для мене несуттєво. Я завжди роблю те, що подобається. Я ніколи не хотіла ніяких керівних посад.
В Омані, дійсно, все зависло, там всі мої речі, машина. Я нічого не встигла продати, воно просто складене стоїть вже майже два роки. Я надіюсь, що коли я звільнюся тут з армією, я зможу принаймні поїхати і це питання залагодити. Чи буду повертатися, працювати, чи ні? Я теж не знаю, це залежить від багатьох факторів.
– Ви мобілізувалися у 2022-му як водій-санітар, а зараз ви – пресофіцерка. Як сталося це переведення?
– Я служила бойовим медиком, потім фельдшером у 34-му батальйоні 57-ї бригади. Спочатку у нас були дуже криваві бої по обороні Лисичанська, Сєвєродонецька. Були дуже були великі втрати. Потім нас перевели на Херсонський напрямок, був наступ. Потім в листопаді бригаду перекинули на Бахмут, там теж були криваві бої. В якийсь момент я вирішила, що вже не витягую, мені було дуже важко.
Зараз я знімаю репортажі, працюю з журналістами, просуваю бригаду. І це мені дуже цікаво
Але я завжди фотографувала, і в мене були плани ще у 2016 році стати пресофіцером бригади. Я перейшла на цю посаду, бо вже маю досвід. Зараз я знімаю репортажі, працюю з журналістами, просуваю бригаду. І це мені дуже цікаво. Це набагато легше, ніж в медпункті вивозити поранених. Я бачу результат своєї роботи. Хлопці дуже радіють, коли їм фотографії скидаю. Спочатку такий бар'єр, кажуть, що вони не фотогенічні, а потім радіють. Я щоразу приїжджаю, вони позують, родинам висилають фотографії, ці світлини з'являються у Генеральному штабі.
Якось так – для збереження своєї цілісності я перейшла сюди, в 53-ту бригаду.
– Ваші фото отримують великий відгук у соцмережах. І ви якось казали, що військові навколо вас – наче з модельного агентства. Як ви, зважаючи на все, що навколо відбувається, знаходите в собі ресурс бачити красу навколо себе?
– Люди всі гарні… Тут військові почуваються впевнено, все написано на обличчі. Наприклад, до початку повномасштабної я не дуже любила фотографувати людей, бо мені складно впевнити їх в тому, що вони гарно вийдуть. А тут у військового зсередини йде впевненість – що він у правильному місці, робить правильні речі. Це відображається на обличчі, в його поведінці, його манері позувати. Я зазвичай просто приїжджаю до якогось підрозділу і цілий день з ними сиджу. Спочатку вони там мені кривляються, а потім не зважають на те, що я там ходжу поряд. І коли вони займаються своєю справою, то це вже цілком інший результат, інша поведінка, і вони є справжніми.
Я їх бачу такими гарними постійно. Вони в це не вірять, і ось фотографія – це такий доказ того, що вони дійсно дуже сильні.
Зазвичай, якщо хтось гине, то близькі просять фотографії ще
– Ймовірно, що одна із складностей в цьому всьому – це те, що сьогодні ви можете когось фотографувати, а завтра цієї людини може вже не бути.
– Зазвичай, якщо хтось гине, то близькі просять фотографії ще. Вони не кажуть видалити, а просять: «Передай, будь ласка ще, ми хочемо його запам'ятати таким». Це їм на пам'ять, це важливо.
Я стараюся знімати не просто портрети, а як ці люди роблять вчинки, які змінюють історію і хід війни. Я фотографую лікарів, коли вони рятують життя, фотографую артилерію, коли вона стріляє, фотографую піхоту, коли вона вчиться, коли займає позиції.
Я стараюся знімати не просто портрети, а як ці люди роблять вчинки, які змінюють історію і хід війни
Це такі історичні моменти, які мають бути закарбовані у пам'яті, в історії. Я планую видати книгу про бригаду з цими фотографіями.
Так, дуже багато друзів в мене загинуло. Тут зближуєшся з людьми, які ще вчора були живі, а сьогодні він помирає. Але я собі вибудувала такий світ, де в моєму розумінні ця людина зараз воює на іншому керунку. Я не дозволяю собі думати про них як про загиблих. Вони просто в іншому місці. Оплакувати людей ми будемо вже після перемоги, бо інакше не вистачить жодних сил.
– Якось раніше ви казали, що жінка сприймає війну не так, як чоловік, а більш емоційно. Зважаючи от останні півтора року, чи ви досі так само думаєте?
– Жінок на фронті дуже мало насправді. Якщо казати про передову, то їх одиниці. Зараз складно сказати, хто як це сприймає, але те, що війна – це суто чоловіча справа, то це точно. Я знаю, що це не феміністично, але реально вбити жінку на фронті легше.
Ніхто не ставить у спаринг на ринзі чоловіка і жінку, це не має сенсу, чоловік переможе. Так, є винятки, є спеціальності, які жінка може робити і в чому жінка може бути вправна. От як Тетяна Чорновол, вона «Стугною» керує. Це теж важка праця, але все одно є варіанти, що вона може бути кращою за чоловіка. Однак все одно жінці набагато складніше фізично бути тут.
– Один із героїв цього епізоду сказав таку фразу: «Зі мною тут воюють жінки і навіть їм нестрашно. Чого тоді чоловіки бояться?». Що ви про неї думаєте?
– Загалом це дуже «по-чоловічому» і дуже впливає на них. Коли поверталася в березні 2022-го, зі мною їхав один лікар, який мав роботу в Німеччині. Коли почалася повномасштабна хвиля він вирішив повернутися, і визначальним моментом стало те, що він побачив десь сюжет про дівчину-військову, яка загинула, рятуючи побратимів.
– Яке ваше ставлення до мобілізації загалом?
– Люди потрібні прямо зараз і має бути якась державна політика. Я не розумію, як чоловіки будуть пізніше жити, дивитися в очі своїм дітям, оточуючим, коли їм будуть всі кидати зауваження: «Де ти був, що ти робив, коли була війна?».
Мені здається, що простіше було би не лякати військкоматом, а зробити так, щоб людина почувалася ніяково, якщо вона не служила. Не пільги військовим давати, а утискати в правах тих, хто не служив. Наприклад, військові платять одну комуналку, а якщо ти не служив, то ти платиш більше втричі. Коли нам дають пільги, це робить нас винятком з норми. Потрібно зробити навпаки, що ми – норма.
Слухайте у подкасті «Свої серед своїх» більше про теми, які так чи інакше актуальні для воюючої України, військових, ветеранів та суспільства загалом.
Подкаст доступний на подкаст-платформах Google, Apple, Spotify, у YouTube, а також на сайті Радіо Свобода.
Форум