Він урятував щонайменше 700 життів. Правда війни у розповіді бойового медика ЗСУ на позивний «Йода»

Щонайменше 700 українських солдатів на передовій врятував бойовий медик ЗСУ на позивний «Йода».
Як розповів Роман Замрій, а саме так насправді звати «Йоду», у цивільному житті він працює сімейним лікарем. На фронт вирушив уперше ще у 2014 році, добровільно. Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну теж пройшов низку гарячих точок: від Херсона до Бахмута.

• Як рятував побратимів під обстрілами по коліна у болоті?
• Які бачив найпоширеніші помилки українських військових під час бою?
• Чому, на думку медика, у російській армії використовують своїх поранених солдатів як приманку?
• Про які найжахливіші та найзворушливіші історії за час служби заговорив вперше?
• Та чому документація на війні – це «страшне»?

– Для мене завжди питання війни з Росією було питанням часу. Я дуже дивуюся й донині людям, які кажуть, що не чекали війни у лютому широкомасштабної. І це після 2014 року!

Я думаю, у різних аспектах війна триває декілька століть.

А моя війна почалася із Майдану.

Коли я потрапив на Майдан, то cинові не було року ще – я не міг собі дозволити піти на війну.

Я дочекався, коли йому виповнився рік, і на наступний день написав заяву, що я хотів би (долучитися до ЗСУ – ред.)

Дивився у вікна Горлівки у вересні 2014 року. Хлопці – молодці, вміли пробратися. Потім Піски під Донецьким аеропортом. Потім Світлодарська дуга з артилеристами, з 26-ю бригадою. Потім Мар'їнка з УДА (Українською добровольчою армією – ред.). Потім Зайцеве з «ASAP». (організація медиків–волонтерів. Після її згадки, Роман перелічує ще низку гарячих точок на передовій у складі різних підрозділів – ред.)

І моя мотивація була така: люди гинуть за що? За те, щоб захистити мене. А я в цьому не беру участь?

– Пригадаєте першого пораненого, якого ви врятували?

– Напевно, це поранений у ногу капітан з 93-ї бригади, якого ми вивозили з-під Донецького аеропорту. Але їх було настільки тоді багато… Одразу сімох у той день (врятував на передовій – ред.)

– Про повномасштабну війну поговоримо. Ви офіційно мобілізувались?

– Я поїхав до «Госпітальєрів» добровольцем, мене відправили в УДА. Ну, і чесно зізнатися, добровольці воюють обережно, бережуть своїх людей дуже. І тому я пішов в армію, розуміючи, що там буду більш застосований, як військовий лікар.

– До якого підрозділу ви прийшли, зрештою? На яких напрямках працювали?

– Я потрапив у 57 бригаду, 34 батальйон, одразу начмедом і одразу в поле, це була Тошківка.

З коліс я вивантажився одразу у підвал – і ми вже у напів оточенні.

Отака ситуація була. І вона не полегшувалася, а погіршувалася щодня.

Потім ми наступали. Наші наступи були на Херсон.

Три наступи на Сухий Ставок були найжахливішими, бо ми просто в лоб йшли на добре підготовлених, які нас чекали... (російських солдатів – ред.)

І вже зараз північ – Бахмута.

– Ви кажете «найжахливіше». Можете пояснити контекст цивільним? Що для вас – людини, яка з 2014 року бачила фронт, найжахливіше?

– Коли живі, цілі, неушкоджені заздрять пораненим. Оце жахливо. Таких періодів в моєму житті було декілька.

Коли не було можливості поїхати забрати наших загиблих.

Наші загиблі дуже сильно демотивували наступні підрозділи, які мали наступати. Нам терміново потрібно було їх забрати з тих позицій, з тих окопів, з тієї посадки, яка йшла до Сухого Ставка.

За браком часу ми просто хапали ту частку тіла, яка би дозволила визнати, що людина загинула, залишаючи решту частин цієї людини.

І була ситуація, коли один командир взводу, а він чудовим був взводним – загинув.

І для мене дуже важливо було не просто його знайти, але ідентифікувати. Проблема була у тому, що від нього залишилась тільки частина грудної клітки і частина голови – і все, більше нічого.

Від його друга приблизно так само. І тепер хто з них хто?

Я побачив, що там є випалені рештки автоматів, і ми просто склали все в один мішок. Швидко, все в один мішок, потім розберемось. Тому, що ми не виживемо зараз, у нас тут секунди часу.

Водій з позивним «Юпі» говорить:

«Давайте поїде хтось один, щоб більше місця було для загиблих».

Він взяв мого медика, поїхав і… міна прилетіла прямо в нього, його розкидало по деревах...

– Найпоширеніший характер поранень в українських військових – який?

– Осколкові. Однозначно осколкові. Тут немає про що говорити. Від 95 до 98% це будуть осколки.

– І найпоширеніші помилки, які роблять солдати, коли, скажімо, у них потрапляють якісь осколки?

– Я бачив, як людина без руки продовжує воювати. Для нього не сильно змінилася війна, він продовжує, у нього є ціль, він захопився, його війна затягла, він не відчуває болю.

Помилки дуже жахливі – не надавати собі допомогу,

Бо наклади джгут, то будеш ще декілька годин воювати, а без джгута зараз втратиш свідомість. Вони часто цього не розуміють.

І помилки, які я спостерігав – це коли відбувається масований обстріл. Наприклад, когось поранило, і він підіймається, аби подивитися, що у нього поранено. Наступні осколки або наступні вибухи його нищать.

Найбільший втрат, як на мене, принесла помилка – втеча.

Втікати з поля бою – це найбеглуздіша ідея, яка може бути.

Відходити, змінювати позицію можна, але тоді, коли ти робиш це сплановано і розумієш, що вже обстріл закінчився.

Захід і вихід – це два найнебезпечніших моменти. І вихід навіть більше, бо в спину стріляти легше.

– Три місяці ви були в околицях Бахмуту, наскільки я знаю?

– Цей раз північ Бахмута було три місяці.

– Як ви це бачите очима медика?

– Ну, кількість втрат щодня... Їх просто більше, ніж ми говоримо про це в ефірах. І навіть до цього ставлення таке... Звичайне. Приходить з часом. Інакше не вижити, інакше не впоратися із цим і не бути ефективним.

Там зараз велика суперечка в командуванні медичних сил Збройних сил України з підрозділами, які виконують евакуацію, що є золота година, за яку треба евакуювати. Ну, вибачте, я спостерігаю від широкомасштабного вторгнення і досі, що інколи евакуація займає більше 12 годин.

Деякі мої поранені приходили через троє діб.

Тому що одна історія – захист, інша історія – наступ.
Одна історія – 2015-й рік, інша історія – 2022-23 роки.

Це дві різних зовсім війни.

У мене була група, я на них просто кричав, зірвався, вже був втомлений.

Їх йшло семеро, і вони йшли на передню позицію у лісопосадку, яку ми тільки-тільки мали захоплювати. І, власне, я їх евакуюю, і в одного там відірвана рука, я його розпитую, як це відбулось. Каже – ми йшли цих 3-4 кілометри, які треба було пройти, прийшли і сіли колом, і нам прилетіла міна.

І я відповідаю: чекайте, чекайте, ви сіли колом?

Тобто ви сиділи, поки сім секунд свистить міна, яка летить у вас!? І ви сиділи, ви не могли хоча б лягти!? І в одному місці?

А ви не помітили, що як тільки вас збирається більше трьох, тоді починає щось прилітати. І ви не могли там розтягнутися по 50 метрів одне від одного!?

Якщо осколки міни одного зачепить, інший йому допоможе?

Я кричу, коли хтось працює по-ідіотськи, і це приносить великі жертви. Коли люди могли би ви жити, а гинуть. Мене це дратує. Коли чиїсь рішення призводять до великих втрат.

Ну, і коли солдати тікали з поля бою, я на них кричав завжди.

Я казав – там інші ще сидять, вони вас чекають, що ви їх заміните!

«Косарі» мене виводять з себе дуже: «Болить спина, як я бронежилет вдягну?»

Я спочатку серйозно до цього ставився – лікування, ще щось.

«Ні, мені не треба твоє лікування, відправ мене в госпіталь. Мені треба просто звідси злиняти».

– З огляду на ваші дописи у соцмережах, ваша робота «начмеда», це частково ніби робота розвідника? Ви наперед думаєте не на один крок, так?

– Медична служба – складна. Зазвичай, вона складається із багатьох ланок.

Тобто є окопна, я її так називаю, або ротні медики, взводні медики, які надають допомогу тому пораненому, який от зараз поранений, його мотають.

Вони відтягнуть його від передньої лінії скількись там метрів, щоб було трішки безпечніше, куди може підскочити броньована техніка.

Там буде екіпаж евакуації, який вхопить пораненого, надасть наступний рівень допомоги, перевезе у місце, куди під'їжджає вже колісна техніка. Там інший екіпаж, він ще кудись перевезе у стабпункт. Там вже інші медики.

Мені потрібно було спланувати, як когось звідти (з «нуля» на фронті – ред.) витягнути і кудись доставити.

Мені подобалось все бачити на власні очі. Тобто коли я даю розпорядження своєму підлеглому, я маю розуміти, з чим він зіштовхнеться.

Бо коли він мені скаже «Ні!», щоб я міг якось оперувати, і пояснити йому, як це зробити, аби він вижив.

Це треба пройтись ногами і сказати: там є така ямка, біля такого-то дерева, ти те і те бачиш? Бачиш. От зараз ми будемо використовувати цю ямку. Завтра ось ту, післязавтра іншу.

Точки евакуації – це найжирніша, як на мене ціль для їхньої артилерії (російських військ – ред.)

Коли я звідти виношу пораненого, я туди постараюсь щось принести, в кращому випадку їжу, воду, щось тепле, якісь речі.

Я не буду просто пустим туди йти, бо, я розумію, там солдати – їм потрібно теж щось, вони вже втомилися у тому окопі посидіти.

– Медіа часом порівнюють фотографії з Бахмуту, з окопів, де по коліна болото, із фотографіями Першої світової війни. А в яких найжахливіших умовах вам доводилось працювати і витягати поранених?

– По коліно у воді.

Коли йде дощ і йде болото, не можна просто впасти в якусь вирву від міни, бо там, по-перше, буде вода, а, по-друге – раз впадеш, і ти вже не можеш бігти. І в таких умовах зазвичай просто встаєш, і так, як вже смертник, йдеш.

І воно там падає – ну, цього разу не в мене, ура.

Далі люди у повний зріст йдуть. У таких умовах винести пораненого – це жахіття просто. Справжнє пекло.

У мене був солдат, якому руку відірвало.

Я намагаюсь йому чимось допомогти, а він каже: це не основна моя проблема. Знімає капці, а в нього просто підошва зі шкірою...

– Романе, а звідки ця цифра в українських медіа, що ви врятували 700 людей щонайменше на передовій?

– Намагався вести чіткий облік поранених, яких ми вивозили з Тошківки-Гірського.

Я знав, що рано чи пізно знайдуться їхні командири, що знайдуться їхні побратими, жінки, діти, які будуть їх шукати. Тому мінімальний створив для себе той файлик, і забивав ті дані, кого я вивіз.

До мене міг підійти будь-який командир, і сказати: такий тобі не зустрічався?

Я його у пошукових... Кажу, так, тоді-то й тоді ми його вивезли.

Були випадки, коли дуже-дуже були поранені хлопці, але казали, мені треба в бій. Там мій брат, там мій друг, там мій підрозділ, я маю повернутись.

Я кажу – ну куди? У тебе такі поранення, що ти не проживеш довше години. Вони кажуть – мені не треба довше години, мені години вистачить. Просто зроби, щоб я цю годину був функціональним...

– Чи ви бачите те, про що пишуть дуже часто українські медіа, ніби російські солдати залишають своїх на полі бою?

– Своїх людей вони не шкодують.

Російська тактика змінилася тим, що хоч у них багато людей, але, мені здається, вони цим людям не повідомляють взагалі нічого.

Що роблять – вони розуміють. «Треба вбивати українців».

Але якоїсь більшої тактики: хто праворуч, хто ліворуч, хто тебе відправив, хто позаду, який маневр – ні.

– Вам доводилося рятувати російських солдат на передовій?

– Так. Я ставився до нього як до полоненого українця. Я знав, що якщо я його врятую, це буде означати, що буде врятований якийсь українець.

В них взагалі, мені здається, немає передової (у значенні фронтової – ред.) цієї медицини.

Я думаю, це суттєва різниця між Україною і Росією.
Вони максимум, що роблять – виносять.

Ви знаєте, що в радянській медицині військовій медик сидить за 30 кілометрів від лінії розмежування? Я завжди дивувався і всі дивувались, як? Ну, а цих 30 кілометрів? Вони ж (поранені солдати – ред.) всі помруть.

І мені здав таємницю полковник, що у радянській системі той, кого треба нести, він вже не буде більше воювати. Буде баластом. Для економіки, для армії. Він має там і померти.

Російська система, мені здається, досі дуже подібна.

Вони як наживку своїх використовують.
Вони знають, що ми будемо намагатися взяти у полон, щоб дізнатися якусь інформацію. Чекають, наші підходять, вони починають мінометами закидати.

– Ми пишемо з вами це інтерв'ю в вашому рідному Красилові, куди ви повернулись працювати сімейним лікарем. І в мене одразу питання виникає, чому ви звільнились із Збройних сил?

– Я вже не вперше звільнився. Вдруге від початку повномасштабного вторгнення.

Перший раз було багато чинників. По-перше, моїм дітям потрібен догляд. Вони живуть тут, троє дітей. Мама в Польщі їхня.

І їм потрібна допомога, потрібен я. Це важлива причина.

Дуже важлива причина, що у листопаді 2022 року я вже був настільки виснажений, що я почав припускатися великих помилок.

– Ви у соцмережах пишете: «Багато цивільних думають, що солдати чекають ротації. Але ротація – це часто зміна одного окопу в Донецькій області на окоп в умовній Чернігівській області на початку повномасштабної війни».

– Так, в мене було.

– А далі, як ви пишете, для вас, медиків, ротація на війні – це страшне. Чому?

– Через документацію. Коли ми в бою, мало претензій до того, що ми пишемо, що ми не пишемо. Головне – врятувати життя.

Але як тільки ми виходимо з бою, одразу: «Де речі втрачені, де аптечки, де бронежилети, де журнали?». У кожному з цих журналів, на кожного пораненого. 150 журналів. І у кожному треба відмітку, а де той військовий, а де він лікується, в якому госпіталі.

І такі не потрібні нікому речі, які виснажують: працюєш цілодобово і все одно не встигаєш.

– Ви чимало своїх дописів присвячуєте темі виснаження серед українських солдатів, медиків і так далі. І ви, як я розумію, пропонуєте модель, аби, скажімо, певні люди могли прослужити три місяці на передовій, потім три місяці відпочивають, інші люди пів року на передовій, потім пів року відпочивають. Поясните?

– Я думаю так: якщо би знайти можливість, коли воюють реально всі, уся ця історія з втіканням від армії, від служби, від цього іншого, вона би зникла.

Ти важкохворий? Добре, сідай за документацією, ти мені дуже допоможеш.

Я не розумію, чому водій, який возить хліб, не може возити цей самий хліб не тут, а там.

І навіть, можливо, не потрібно вести мову про мобілізацію.

Можливо, просто про відрядження з роботи, якщо говорити про лікарів: «Я відряджаю тебе на три місяці, а того повертаю на твоє місце тут».

Бо у хлопців ходить така тема, вони так це називають – це мобілізація не на час війни, це мобілізація не на роки, це мобілізація до смерті.