Селище Луч Шевченківської громади Миколаївщини не було під окупацією, але навесні 2022 року тут проходила лінія фронту. Місцеві люди бачили, як рухалися колони російської техніки з «Z-ками» на бортах. Через обстріли армії РФ у селищі немає жодної будівлі, у якої б не був зруйнований дах. Частина будинків розбомблена вщент і непридатна як житло, у багатьох оселях досі немає газу й опалення.
Що пережило та як виживає зараз селище колишньої «сірої зони», як збираються зимувати місцеві та яким подарункам найбільше радіють діти, які бачили війну, – у репортажі Радіо Свобода.
Додому – по драбині, бо під’їзд зруйновано
9-річна Злата Сидоренко залазить по металевій драбині на другий поверх багатоквартирного будинку – додому. Східці в під’їзді зруйновані, і такий шлях – єдиний, щоб дістатися до квартири.
Мама дівчинки Любов Сидоренко каже: цей небезпечний маршрут вони з донькою долають іноді по п’ять разів на день. Особливо складно було, коли жінка ходила з поламаною рукою.
Ніхто не може до нас піднятися – ні газ під’єднати, ні вікна вставитиЛюбов Сидоренко
«Ми повернулися лише місяць тому, ні вікон, ні дверей. Зайти у під’їзд ніяк. Там ми зробили таку жердинку – ми зі Златою підіймаємося. Ніхто не може до нас піднятися – ні газ під’єднати, ні вікна вставити.
Приїздять, дивляться, але – нічого. Та потроху облаштовуємося. До всього людина звикає. Повернулися, бо тут – я вдома!» – каже Любов.
Любов зі Златою прожили в рідному селищі під обстрілами три перші місяці повномасштабної війни. З бомбосховища майже не виходили.
«Це були жахливі місяці. З нами сиділо багато людей – і вагітна дівчина, і чотиримісячна дитина, і старенькі. Моя подруга загинула – не встигла добігти до підвалу... Дуже сильно стріляли.
А моя дитина каже: «Мамо, я ще дуже маленька, щоб помирати». Тоді ми виїхали… Зараз живемо надією на краще. Яка у нас надія, в дорослих? Діти. Моя дитина розуміє, що таке війна, що таке – можна померти.. Ми трималися разом, ми вижили», – говорить вона.
«В мене була кішка, вона зникла. Мабуть, вмерла від голоду або через війну. Ми були в бомбосховищі і мені було дуже страшно. Я і зараз вранці встаю з думкою, що вночі будуть вибухи. Коли мені страшно, я плету з бісеру», – каже Злата.
Любов мешкає разом зі своїми батьками, чоловіком і донькою. Розказує: роботи в селі немає, отож її батько, водій з багаторічним стажем, освоїв будівельну професію й так заробляє на прожиття родини. Люди потроху повертаються в селище – в ремонтах є потреба.
Вулиця розбитих будинків
А це – вулиця старих двоповерхівок. Біля в’їзду вцілів декоративний півник.
Більшість будинків – розбиті.
74-річна Валентина Мандрух розвішує на шворці білизну. Вона повернулася додому з евакуації два місяці тому. У Лучі, під обстрілами, разом з донькою та онуками вона прожила три тижні. Згадує їх як найстрашніше у своєму житті.
Страшно було не стільки за себе – я ж хоч трохи пожила, а за онуків і правнучкуВалентина Мандрух
«Коли дах нашого будинку рознесло – я була тут. Вискочила в під’їзд, вуха закрила, а тепер на одне вухо погано чую. З 8-го березня на 9-те. З 8-им березня жінок «привітали»… Все по нас летіло. І танки бухали – аж бомбосховище двигтіло.
Страшно було не стільки за себе – я ж хоч трохи пожила, а за онуків і правнучку. В мене правнучка маленька, було їй тоді п’ять місяців», – говорить вона.
У будинку, де на першому поверсі мешкає жінка, живе лише чотири родини. Світло й вода у квартирах є, газу й опалення – немає. Жінка налаштована зимувати вдома з обігрівачем – його ще треба придбати, але на чужину, каже, більше не поїде.
«Війна йде по всій Україні, весь народ страждає український, не тільки ми, що ж зробиш. Потихеньку дриґаємося. Надіємося на мир, щоб наші діти не страждали, не плакали», – каже жінка.
Біля розбитої оселі – дворовий пес.
Ним опікується сусідка Валентини Тетяна. Жінка нікуди не виїздила – перебула в селищі всі вісім місяців активних боїв.
«Нам просто пощастило – дві кутові квартири не зачепило. Ми жили в бомбосховищі, в квартирі не жили. Було дуже важко, але вижили. Під самий кінець нас залишилося двоє – я і син, нам нікуди виїздити. А друге – у мене ж тварини, два пси свої, а ще – два приблудні. Готували на мангалах. Їжа була – навіть під бомбьожками волонтери доставляли. А зараз – газовий балон. Добрі люди дали. Нічого – їсти зварити вистачає. Митися ходимо в сарай. Гріємо воду – то у нас така душова», – каже вона.
Свято для дітей та дорослих
У селищі діє лише один магазин. Але від голоду, кажуть місцеві, не потерпають – сюди регулярно доправляють гуманітарну допомогу.
Цього дня тут зустрічають чергових гостей – волонтерів з Дніпра, які привезли книжки та солодощі, а також організували майстер-клас з плетіння браслетів.
Найбільше діти радіють спілкуванню, а ще – книжковим новинкам, говорить голова «Січеславської Просвіти» Сергій Тютюнник.
Даруємо книжки й солодощі, розповідаємо про історію книговидавництва, займаємося своєю просвітницькою роботоюСергій Тютюнник
«Січеславська Просвіта», як і 118 років тому, ширить українську книжку там, де це найбільше необхідно. Сьогодні ми в Шевченківській громаді, селище Луч, зустрічаємося з дітьми, даруємо книжки й солодощі, розповідаємо про історію книговидавництва, займаємося своєю просвітницькою роботою. Селище вісім місяців було під обстрілами. Але попри все – життя триває», – зазначив Сергій Тютюнник.
Друга в житті війна
Жителька Луча Алла привела на свято свого 11-річного онука Рустама. Для жінки ця війна – друга в житті. Вона, вірменка за національністю, вже тікала від бойових дій у Нагірному Карабаху.
Алла не виїздила звідси навіть під сильними обстрілами. Каже: лишалася, бо намагалася зберегти власну хату й господарство. А ще – хотіла бути поряд з сином, який допомагав українським військовим.
Син поставив буржуйку – і ми так топили. Ту зиму так, і цю зиму – будемо так самоАлла
«Світло було лише тиждень, а потім – нічого не було. І через нас все літало. Дякуємо волонтерам – забезпечили генератором і соляркою. Їжа – знову ж таки волонтери, низький уклін. Макарони, рис, консерви, все було. Лишилося нас 38 людей, зокрема я зі своїм сином. Спочатку було страшно, а потім звикли. Надія завжди є. Завжди думаєш: ось-ось закінчиться, але не думали, що так затягнеться війна. Син поставив буржуйку – і ми так топили. Ту зиму так, і цю зиму – будемо так само, бо наш будинок на тій вулиці, яку не відновлюватимуть. Надія одна – перемога буде!» – говорить Алла.
Чи є надія на відновлення?
Захід для дітей відбувається в дитсадку «Росинка». Будівля, на якій вціліла мозаїка з Кремлем, зараз – без даху.
Навесні минулого року російські війська поцілили по ній кілька разів, каже директорка Ірина Герасимчук.
«У дитсадок потрапили снаряди, згорів дах і горище. Зараз дах відкритий, будівля протікає цвіте, неможливо зберегти – ні меблі, нічого. Пообіцяли, що будуть накривати дах. Міжнародні організації. Самі ми не в змозі відремонтувати, бо ми громада – дотаційна. Зараз наш садочок працює дистанційно, двоє вихователів виходять онлайн, діти дуже сумують за живими зустрічами», – говорить керівниця закладу.
Жінка згадує: повномасштабна війна для неї почалася рано-вранці 24 лютого з вибухів. Вони з чоловіком одразу кинулися до Миколаєва, аби забрати сина-студента. Потім всі разом ночували в підвалі. В середині березня не стало світла води й газу, виїхали на Хмельниччину.
Вони хотіли таким парадом повз нас проїхати – і на Миколаїв. Мабуть, там їх добре «зустріли», розбилиІрина Герасимчук
Ірина на власні очі бачила на своїй землі російську військову техніку.
«Вони хотіли таким парадом повз нас проїхати – і на Миколаїв. Гуркіт такий стояв, десятки машин! Танки, вантажівки, кухня. І цією ж дорогою вони тікали назад, аж бордюри позбивали. Мабуть, там їх добре «зустріли», розбили», – згадує вона.
У її будинок влучило, підрахувала Ірина, п’ять снарядів. Але двоповерхівка з білої цегли вистояла. У квартирі були вибиті вікна, а двері – заклинило. Це врятувало оселю від мародерів, каже жінка.
Повертаються в селище в основному пенсіонериІрина Герасимчук
«Ми повернулися у квітні 2023 року. Спершу були дуже пригнічені побаченим. Подалися на програму єВідновлення. Нам дали 130 тисяч, витратила 70 тисяч на двері, вікна й балкон. Вставили вікна й двері, нам під’єднали газ. Умови вже кращі, але не в усіх. Загалом дуже багато квартир розграбовано. Повертаються в селище в основному пенсіонери, а молодші – лишаються в евакуації, бо тут важко жити», – говорить вона.
«Я не знаю, що люди робитимуть взимку»
За словами Ірини Герасимчук, яка є також депутаткою селищної ради, до війни в Лучі жило понад 800 людей, зараз – близько 200, зокрема є 15 дітей.
Школярі займаються дистанційно – місцева школа розбита, майже повністю зруйнований спортзал.
У селищі немає жодної будівлі, у якої не був би зруйнований дах.
Відремонтували лише чотири покрівлі й будівлю ФАПу, каже вона. Як люди зимуватимуть – питання. Ремонти лягли на плечі самих жителів, адже в програмі єВідновлення не врахований один момент.
«За законодавством, дах пошкодженого будинку має відремонтувати ОСББ. 10 будинків нашого селища створили ОСББ. Маємо надію, що там ОСББ відремонтують покрівлі. Але деякі будинки не увійшли до ОСББ – і вони технічно не можуть провести збори, бо там або мало людей живе, або пороз’їжджалися. Тому – в завислому стані. Я не знаю, що люди робитимуть взимку», – говорить Ірина Герасимчук.
А втім, Ірина, як і більшість тих, хто повернувся, живе надією на перемогу України. Жінка також констатує, що місяці повномасштабної війни дуже змінили жителів селища: діти – різко подорослішали, дорослі – стали згуртованішими.
Форум