АВДІЇВКА, Україна -- За останні 19 місяців великої війни російська артилерія перетворила Авдіївку, що на Донеччині, на руїни. Вторгнення Росії змінило рідне місто Олексія Савкевича до невпізнаваності. Не вціліла жодна будівля, каже він.

Уперше я зустрів Олексія, його дружину і дітей в Авдіївці у квітні 2021 року, за рік до повномасштабного вторгнення Росії. Тоді, Савкевич, професійний перекладач й організатор музичних фестивалів у місті, розмовляв із своєю дружиною, а час від часу було чути як точаться бої багаторічної окопної війни між проросійськими бойовиками і українськими солдатами.

Подружжя обговорювало варіанти переїзду, на випадок, якщо російське вторгнення стане реальністю. «Минулого тижня ми були у Святогірську, щоб подивитися, куди можна поїхати. Може, туди втекти?», – сказав тоді Савкевич. «Ми називаємо це «донбаською Швейцарією». Світлана заперечила: «Що ми цим вирішимо? Ми не можемо бігати з місця на місце. Ми залишимося без дому, роботи, без друзів».

У лютому 2022 року Олексій Савкевич і його сім’я справді втекли з Авдіївки, але коли російська артилерія почала досягати Святогірська, сім’я зрозуміла, що потрібно взагалі покинути Україну. Савкевич попрощався із дружиною та дітьми, вони виїхали до Німеччини, а сам повернувся до свого обстрілюваного міста, щоб працювати волонтером. «Мені потрібно було бути в Авдіївці, я не міг бути ніде інде», – каже цей 45-річний чоловік.

Наступного разу я побачив Савкевича у квітні 2022 року, коли він спав в одному з численних комунальних підвалів, де ховалися від майже постійних обстрілів жителі Авдіївки, які ще там залишалися. Підземний притулок був тісним і майже не пропонував усамітнення. Повітря було затхле, зі стелі крапала вода, а стіни були вкриті пліснявою. Проте, на відміну від жаху на вулицях, у притулку панувала тепла та домашня атмосфера.

Савкевич змінився. Його незмінна усмішка зникла з тепер виснаженого обличчя. Він ще звикав до нового життя. «Евакуювати людей не так просто, як організовувати музичні фестивалі», — все ж усміхнувся він.

Перші кілька тижнів повномасштабного російського вторгнення в Україну Савкевич допомагав людям покинути місто. «Вже 90 відсотків людей виїхали з Авдіївки», – сказав тоді волонтер. «Важко спостерігати, як життя зникає з мого рідного міста так швидко», — сказав він.

На сьогодні в Авдіївці залишилося близько 1600 жителів, переважно це люди похилого віку. Вони живуть без води, електроенергії, газу і тепла. До лютого 2022 року в місті проживало близько 30 000 людей.

Окрім організації евакуації із Авдіївки, Олексій Савкевич разом із кількома колегами створив гуманітарний центр у тій самій школі, де працювала бібліотекаркою його дружина та навчалися діти. Там волонтери склали їжу, воду, одяг і ковдри, готуючись до облоги міста.

«Ми тримали всю гуманітарну допомогу в одному місці. Це була велика помилка», – сказав Савкевич.

У березні 2023 року російська армія обстріляла цю школу з артилерії, знищивши весь запас гуманітарної допомоги.

Зараз Олексій Савкевич живе у напів розваленому будинку друга, за 14 кілометрів від Авдіївки. Але чи не щодня волонтер возить гуманітарну допомогу в рідне місто.

Соняшникові поля вздовж дороги, якою їде Олексій в Авдіївку, позначені вирвами від вибухів і всіяні мінами. Українські артилеристи ведуть вогонь із прихованих позицій у посадках уздовж дороги, намагаючись відкинути російські війська, які повільно оточують місто.

Тепер Олексій Савкевич і його колеги зберігають свої склади допомоги в непримітних будівлях поблизу його тимчасового будинку за межами Авдіївки, намагаючись уникнути уваги російської артилерії. «Ми розподіляємо постачання до дванадцяти невеликих гуманітарних центрів по всьому місту», — сказав Савкевич. Таким чином, «коли один із центрів потрапляє під удар, ми можемо швидко адаптуватися та переконатися, що всі нагодовані».

«Коли якісь більші організації намагалися роздавати гуманітарну допомогу в Авдіївці, зазвичай це було досить хаотично», — сказав Савкевич. «У них немає такої інфраструктури, як у нас, і тепер вони дозволяють нам здійснювати доставку замість них».

Зараз Авдіївка щільно оточена російськими військами з трьох боків, і деякі місцеві жителі, що залишилися, живуть лише за кілька сотень метрів від передових російських позицій. Доставка гуманітарної допомоги цим людям є особливо ризикованою, і інші групи допомоги часто не можуть дістатися до них.

«Великі міжнародні організації, такі як Червоний Хрест, мають багато правил безпеки, а ми ні», — сказав мені Савкевич. «Навіть менші організації, коли приїжджають, зазвичай не хочуть залишатися в Авдіївці довше кількох годин. Я розумію, що вони не хочуть надто ризикувати, але всіх людей в Авдіївці потрібно нагодувати. Хтось має це зробити», — сказав він.

Незважаючи на те, що російська армія уже довгий час штурмує позиції ЗСУ під Авдіївкою, Москва досі не захопила місто.

«Більшість людей літні і вони радше помруть у своїх підвалах, ніж зіткнуться з невизначеністю внутрішньо переміщених осіб. Майже неможливо переконати їх виїхати», — каже Олексій Савкевич. Його робота виснажлива, а життя за 2000 кілометрів від родини випробовує його рішучість.

До сумнівів Олексія щодо ризикованої роботи додається той факт, що, за його словами, деякі люди, які залишилися в Авдіївці, вітали б російські війська «з квітами». Але він сказав: «Зрештою, ми не можемо вибирати, кому допомагати. Вони всі люди, і кожній людині, яка потребує допомоги, потрібно запропонувати допомогу».

«Можливо, якби ми припинили завозити гуманітарну допомогу в Авдіївку, люди, що залишилися, нарешті вирішили б виїхати», — каже Олексій й додає: «Я люблю Авдіївку. Хоча я хотів би, щоб люди, які там залишилися, виїхали, десь у глибині душі я радий, що в моєму рідному місті ще хтось живе».

Автор: Якуб Лайхтер