Адаптація ветеранів: й досі нерозуміння суспільства, проблеми сімейні та зі здоров’ям – воїн, який втратив ноги

ЛЬВІВ – Львів став четвертим містом, після Вінниці, Дніпра, Миколаєва, де відкрили Центр ветеранського розвитку. Вже близько 70 військовослужбовців, які після поранення не можуть продовжувати захищати країну, зголосились пройти навчання і стати помічниками ветеранів війни, тобто допомагати захисникам вирішувати справи після демобілізації.

Чого очікують воїни від таких центрів і чи стануть ці установи справді місцем допомоги і підтримки, які потрібні ветеранам?

На початок повномасштабного вторгнення Росії, 24 лютого 2022 року, в Україні налічувалось близько пів мільйона ветеранів. За підрахунками Міністерства ветеранів після завершення російсько-української війни кількість ветеранів може становити близько 4 мільйонів осіб. Однак на сьогодні ніхто не може сказати достеменно, скільки воїнів потребуватимуть реабілітації, допомоги.

Роман Чорнобай був у лавах ЗСУ з 2014 року, спершу, як доброволець. 24 лютого 2022 року він прийшов у військкомат і пішов захищати країну у складі 3 окремої штурмової бригади.. У травні цього року він отримав важке осколкове поранення. До нині він не відчуває однієї руки. Реабілітація ще потриває, допоки не відновиться відчуття.

Про повернення на фронт наразі не може бути мови. Тому Роман Чорнобай вирішив спробувати себе у ролі помічника ветерана. А для цього пройде навчання і вже тоді сам і фахівці оцінять, чи зможе він допомагати ветеранам, таким, як він.

«Це має бути, як у США, більш профільний, мультиспеціалізований центр: комунікації з клініками, реабілітаційними центрами, психологічною адаптацією, владою і міністерством ветеранів. Бо я, для прикладу, по сотню довідок мушу їздити у різні інстанції через пів країни. Всі дані мусять бути комп’ютеризовані, єдина база, витяг, скерування і направлення все має бути з одного місця», – каже Роман Чорнобай.

І додає: «Нині турбота про воїнів після поранення падає на плечі родини, якій і так нелегко, а ще бюрократія найбільше вимучує. У 2015 році я пройшов шлях відновлення і сьогодні знаю про всі ці наслідки, які можуть бути після служби. Голова працює правильно і я стараюсь допомогти побратимам. Сім’я дуже сильно допомагає, але не завжди є розуміння тих чи інших речей. Дехто не відразу дасть собі раду: вживатиме через якийсь час алкоголь, думаючи, що це відпочинок. Але не вийде після цього взятись за життя. Ветеранські центри, якщо їх створити для ветеранів, справді, можуть стати опорою, містком, які можуть чути воїнів».

Навчання і відбір комісії

Нині Центри ветеранського розвитку відкрили у Львівській, Вінницькій, Дніпропетровській та Миколаївській областях.

За словами міністерки у справах ветеранів України Юлії Лапутіної тут ветерани і члени їхніх родин можуть здобути й удосконалити професійні знання, вміння, отримати консультації, психологічну, юридичну допомоги. А у цих центрах навчатимуть помічників ветерана протягом трьох тижнів. Помічник має зустрічати воїна, супроводжувати його у перші дні та тижні повернення з фронту, щоб допомогти воїну адаптуватись у цивільне життя, здобути освіту, працевлаштуватись.

У Львові центр працює при університеті «Львівська політехніка» і тут навчатимуться майбутні помічники. Ними можуть бути не лише ветерани, але також рідні воїнів, зокрема й героїв, які загинули на війні. На сьогодні подано близько 70 заявок. Обиратиме помічників спеціальна комісія.

«Майбутні помічники отримають відповідну освіту і зможуть працевлаштуватись. Загалом у 4 областях маємо залучити 400 помічників ветеранів. Ми вивчали досвід інших країн. Для прикладу, стосовно помічника ветерана, то у США існує поняття професійний ветеранський радник. Держава має сформувати стандарти послуг, щоб потім збільшити спроможність приватного сектора у тому, щоб надавати ветеранам якісні послуги», – говорить Юлія Лапутіна.

Проєкти помічника ветеранів і навчання фінансуються з державного бюджету. Військовослужбовець Олег Ціздин зголосився пройти навчання помічника. Він має бойовий досвід із 2014 року. А відтак самостійно проходив шлях відновлення після війни у 2016 році. Його родина стала найбільшою підтримкою і опорою. Воїн сім разів був поранений. Востаннє торік на Донецькому напрямку.

«Це вже сьоме поранення, але настрій позитивний і нас не зламати. Маю досвід – допомагати іншим хлопцям виходити після бойового стану. Краще б, якби бойові люди допомагали іншим захисникам. Але не всі можуть працювати з людьми, тому будуть залучатись і цивільні особи та сім’ї загиблих військових. Вони теж все розуміють і знають, як допомагати», – зауважив Олег Ціздин.

Майор ЗСУ, військовослужбовець 24 окремої механізованої бригади Віктор Дейнека теж брав участь у бойових діях з 2014 року. Важкопоранений був у перший день повномасштабної війни Росії проти України неподалік міста Попасна і внаслідок мінно-вибухової травми втратив обидві ноги.

«Я – здоровий, але обмежений у мобільності. Дізнався з інтернету про такий центр і подав заявку, пройшов тестування. Чому можу бути помічником? Бо я непридатний до військової служби. Мені потрібно бути соціально активним. Якщо мій життєвий і бойовий досвід підходять, вміння спілкуватись із такими хлопцями, як я, то можу їм допомогти пройти навчання, надати морально- психологічну допомогу. І я буду працевлаштований», – каже Віктор Дейнека

«Нас чекає така ж адаптація воїнів, як і з 2014 року: нерозуміння у суспільстві, проблеми сімейні і зі здоров’ям, отримання пільг і так далі. У 2014-му і далі було, що повернулись воїни фізично травмовані, психологічно, почались сімейні негаразди і пішов алкоголь, наркотики, стрілялись, зривались. Тому процес має бути контрольований і держава має створити умови, щоб військові люди стали звичайними людьми і приносили користь, а не проблеми», – зазначає він.

Віктор Дейнека – протезований в Україні, ходить за допомогою милиць і навіть йому вдається подолати 3 кілометри, вільно піднятися сходами. Однак громадський транспорт та інфраструктура міста, великий потік людей на вулицях створюють певні труднощі для людини з протезами обох ніг, тобто з обмеженими можливостями. І до цих умов воїнам теж доводиться прилаштовуватися.

Створення Центрів ветеранського розвитку не є чимось новим в українських містах. Адже, для прикладу, у Львові є чимало установ, громадських просторів із 2014 року, де воїни та їхні рідні можуть отримати різні послуги чи юридичну та психологічну допомоги.

Колишня міністерка у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України Оксана Коляда наголошує Радіо Свобода, що не лише держава, місцеві органи влади створюють центри для ветеранів, також нині є й багато приватних ініціатив.

«З бізнесу багато людей воюють і підприємці створюють простори, де після демобілізації воїни можуть отримати різну допомогу, а також думають уже про те, щоб відкривати програми підтримки військових. Різні сектори мають бути готові допомагати, але повинні бути певні критерії, як інструменту, який використовується, так і стандартизація послуг, які надаються.

Кількість ветеранів буде дуже велика, тому що маємо повномасштабне вторгнення із застуванням артилерії, і воїни отримують важкі поранення, чимало з ампутацією», – каже Оксана Коляда.

Водночас нині важливо не лише створити центри, куди б могли прийти ветерани по допомогу, але й навчити українське суспільство ставленню до воїнів, особливо тих, які мають ампутовані руки чи ноги. За словами фахівців, населення мусить вчитись поводитись з такими ветеранами, розуміти їхній стан, вміти спілкуватись з ними, має підлаштовуватись. Не повинен виникати бар’єр між цивільним населенням і ветеранами.