Анастасія Сігнаєвська розповідає про себе жартома: звичайна дівчина з Житомирщини, яка виїхала в Чехію після початку повномасштабної війни, і веде типове життя для біженки – вісім годин працює на заводі, решту часу – допомагає Україні.
Сігнаєвська є співзасновницею та лідеркою однією з найпотужніших чесько-українських ініціатив «Голос України», що співпрацює з місцевою владою та іншими громадськими організаціями для просування інтересів України, а також виявляє та протистоїть російським впливам у Європі у складі команди Українського центру безпеки і співпраці. Також Сігнаєвська організовує мітинги, адвокуючи військову допомогу для української армії.
Проєкт «Ти як?» від Радіо Свобода зустрівся з Анастасією та публікує її історію.
– Що ви робили в Україні і як потрапили в Чехію?
– В Україні я вела звичайне життя пересічної громадянки. Закінчила університет, пробувала реалізувати себе, працювала в продажах, розвиваючи та навчаючи персонал. Уперше до Чехії потрапила саме на роботу, сприймала це винятково як місце для заробітку.
Не хотілося перебувати в позиції людини, якій потрібна допомога, – я хотіла надавати її сама
23 лютого вирішила будувати своє життя в Україні. Зателефонувала роботодавцям в Чехії, які мене чекали, і сказала, що не приїду. До того ж тоді вже почали закриватися консульства, і я не встигла підготувати документи.
24 лютого росіяни прийшли нас невідомо від чого «звільняти». Я лишалася в Україні, але все ніби зупинилося: логістика, робочі процеси, проте намагалася волонтери. Мій тато приєднався до лав територіальної оборони, а тому мені не хотілося перебувати в позиції людини, якій потрібна допомога, – я хотіла надавати її сама.
Тоді зрозуміла, що можу матеріально допомагати своїй сім’ї, а тому вирішила повернутися в Чехію, де я була орієнтовно адаптована і розуміла, як швидко знайти нову роботу.
Уже тут я побачила зовсім інше життя – спокійне, без звуку сирен. Але коли два тижні сидиш в погребі, на сусідній вулиці влучає ракета, бомба падає на пологовий будинок, розумієш, що хочеш зробити все, аби підтримати свій народ і закінчити те, що відбувається.
– Як проходили перші дні в Чехії?
Перші дні в Чехії були сповнені провиною вцілілої
– Перші дні в Чехії були сповнені відчуттям провини вцілілої. Постійно сиділа в новинах, шукала можливості зробити хоч щось. Так, стала асистенткою чеських вчителів, щоб допомагати українським дітям з мовою.
Моя профільна освіта педагогічна, а рівень чеської був А1 (початківець – ред.), тому подумала, що зможу допомагати дітям із перекладом. Щоб працювати з дітьми і самій вивчити мову, перші дні доводилося спати по чотири години, знайомитися зі словами, які сама не знала, але які треба було пояснювати – все відбувалося в турборежимі.
Згодом почала опікуватися перекладами для українців. Але розуміла, що цього мало, що робота з дітьми, допомога в гуманітарному центрі та з перекладом не впливає на хід війни.
В українців за кордоном є запит виходити на площі, протестувати, доносити правду
У соцмережах бачила, що в Празі відбуваються мітинги на підтримку України – але постфактум, лише звіти з тих акцій.
Тому на перший свій мітинг я потрапила аж влітку – під офіс ООН після теракту в Оленівці. Тоді зрозуміла, що в українців за кордоном є запит виходити на площі, протестувати, доносити правду і вимагати відповідних реакцій та дій від міжнародних організацій, які були засновані для недопущення ще однієї війни в Європі.
З іншого боку, у Празі не було конкретних людей чи організацій, які б закривали цю потребу. І так з’явилася чесько-українська ініціатива «Голос України». Це голос всіх, хто турбується про мир, кого займає справедливість і хто може бути голосом України в російсько-українській війні.
Ми називаємо її саме чесько-українською, бо тісно співпрацюємо з чеськими активістами і організаціями, це свого роду синергія для перемоги. Водночас ця співпраця відбувається на рівних, партнерских засадах як з людьми, які розуміються у відповідних процесах, а не лише тому, що ми дівчата з України.
– Розкажіть більше про цю ініціативу, як її заснували?
– Заснували ми її переважно з біженками; протести у Празі починала організовувати Аріна Хаванських – дружина азовця, який вважається загиблим за російськими списками після теракту в Оленівці.
Пізніше склад організації змінився – хто повернувся в Україну, хто перестав волонтерити. Я ж, у свою чергу, побачила потребу масштабування та підвищення нашої експертності, розширення сфер діяльності і впливу.
Протести – це місток між українцями за кордоном і тими, хто залишився в Україні
Бачила, що події відбуваються занадто швидко, але все ще потребують реакції, більш детальної аналітики і методів залучення аудиторії. Майже одразу з нами почала організовувати власні акції чешка Юліє Левкова. Одна з них потрапила в телемарафон – тоді зрозуміла, що протести – це також і місток між українцями за кордоном і тими, хто залишився в Україні.
Друга річ – новини про акції заповнювали чеський та світовий загалом інформаційний простір, і новин про Україну ставало більше.
Частково наш успіх залежить від того, що для кожного мітингу ми продумуємо конкретний меседж, з яким виходимо. Наприклад, 10 жовтня (тоді відбувся перший масований обстріл критичної інфраструктури України – ред.) вийшли із проханням надати Україні сучасні системи протиповітряної оборони.
Зрозуміли, що так можемо впливати на хід подій. Як і кожен, хто приходить на демонстрацію. Якщо європейський виборець говорить про підтримку України, то європейські політики будуть намагатися більше підтримувати Україну.
– Хто зараз є основою організації?
– Зараз нас чотири дівчини, на яких тримається «Голос України».
Я офіційно представляю ініціативу, є її лідеркою. Також є представницею Українського центру безпеки та співпраці в Чехії, де ми спільно працюємо над дослідженнями гібридної війни, Росії та виявленням російських впливів – зокрема в Чехії.
Досвід України у боротьбі з російськими впливами унікальний
Загалом, досвід України у боротьбі з російськими впливами унікальний. Ми бачили та аналізували, як Росія окупувала Україну в політичній, економічній, інформаційній та гуманітарній сферах, щоб почати бойові дії на сході та в Криму у 2014 році.
І ми бачимо, як Росія це робить в Європі, щоб послабити єдність між союзниками та партнерами України, щоб знизити рівень військової допомоги, щоб змусити Україну сісти за стіл переговорів – аби виграти час, перегрупуватися і почати військову агресію з новими силами. Тому я розвиваю напрямок цієї роботи в Чехії.
Заробляю на своє життя тим, що по вісім годин працюю на автомобільному заводі
Паралельно веду життя біженки: від початку повномасштабного вторгнення заробляю на своє життя тим, що по вісім годин працюю на автомобільному заводі, де виготовляються деталі для кліматизації. Хоча раніше більш звичним приладдям праці для мене був ноутбук.
Але стратегічне планування подальшої роботи ініціативи або групи з моніторингів дають змогу реалізовувати потенціал та транслювати на загал свою позицію.
Юліє Левкова відповідає за перформанси та творчу частину, працює в університеті. Вона народилася в Молдові, але є громадянкою Чехії і прожила тут 27 років. Вона забезпечує те, що на акції долучаються чехи, адже поширює інформацію саме серед них. Фактично, Юля допомогла нам закласти основу для майбутнього нетворкінгу і співпраці з найавторитетнішими діячами та організаціями в Чехії.
Ярослава Бурко опинилася в Чехії за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, за освітою – медична фізикиня; в ініціативі відповідає за внутрішні зв’язки між чеськими та українськими організаціями, будує мережу для більш злагодженої роботи української діаспори: тих українців, які мігрували раніше, і тих, кого вигнала з дому війна.
Є відділ моніторингу російських впливів і аналізу внутрішньополітичної ситуації в Чехії, тобто ставлення до України – як і що змінюється. Його очолює Анна Курницька – філологиня англійської мови.
Усі інші можуть долучатися як волонтери і допомагати нам разово або систематично.
– Який перший мітинг ви організували?
– Під офісом ООН. Тоді була недостатня реакція на теракт в Оленівці. Саме в той момент стало зрозуміло, що міжнародні організації, які були засновані, аби забезпечити мир у світі, не працюють.
– Як співпрацювали з поліцією, владою?
Пости, які пишу у Twitter, сягають понад 100 тисяч охоплення
– Спочатку шукали лідера\ку, які б вели нашу організацію, бо моя чеська, наприклад, була на рівні А1. Коли про нас написали Associated Press, ми зрозуміли, що цими лідерками стали ми. Зрозуміли, що робимо дієві речі, тож і мову зможемо вивчити. Через майже півроку я почала давати інтерв‘ю чеською для медіа, а пости, які пишу у Twitter, сягають понад 100 тисяч охоплення. Можу комунікувати з політиками і вільно виступати в чеських державних установах.
Перший час наша комунікація будувалася на максимально простих реченнях і Google перекладачі, багато перепрошували і просили пояснювати.
Пам’ятаю смішний випадок в поліції: в Чехії є стандартна процедура підтвердження особи – вони ставлять персональне питання. Одного разу в мене запитали дату народження, а числівники я ще не приходила. Тож на руках показувала числа.
– Як готуєтесь до протестів?
– Насправді, підготовка до мітингу займає набагато більше часу, ніж здається. Аби виходити і говорити на тему війни, маємо орієнтуватися, що взагалі відбувається. Вивчаємо багато офіційних заяв як президентів, так і Генштабу щодо того, що відбувається на фронті, які є потреби.
Якщо хочемо подати заклик, що потрібні F-16, повинні орієнтуватися, чому саме ця зброя, вміти аргументувати, щоб було зрозуміло, для чого ми це робимо.
Також організаційні моменти включають вибір місця та дозволи від поліції. Усі наші мітинги завжди погоджені з місцевою владою і відбуваються за присутності поліції.
Чому ми це робимо? Менше, ніж за рік нашого існування дівчата з плакатами стали авторитетною організацією в чеському суспільстві. Маємо змогу транслювати свою позицію на центральні чеські медіа, виступали з промовою на одній сцені з президентом Чехії Петром Павелом.
У жовтні ми зібрали понад п’ять тисяч підписів під відкритим зверненням до парламенту Чехії із закликом визнати Росію державою-терористом. У листопаді вони це зробили. Стали співорганізаторами зустрічі українських спільнот у Чехії, відвідали Європейський парламент в Брюсселі, а також – XVI з’їзд Європейського конгресу українців в Берліні.
Виступали в Українському кризовому медіа-центрі у Києві під час дискусії «Головування в РадБезі ООН чи виключення з організації. Що чекає на Росію». А у складі команди Українського центру безпеки і співпраці відвідали деокупований Куп’янськ на Харківщині. Надали розголос щодо ситуації із українською дівчинкою, якій плюнули в обличчя через те, що вона з України, та організували мітинг на п’ять тисяч людей до річниці повномасштабного вторгнення.
Моя головна мотивація – тато, який служить в Збройних силах України
До того ж я купила квиток на концерт Тараса Тополі в Ялті у серпні 2024 року. Розумію, що в 24-му році я не поїду в Ялту, і цього концерту там не буде. Також усвідомлюю, що для того, щоб я поїхала в Ялту, аби Тарас Тополя заспівав там, мені щодня потрібно робити щось, аби наблизити перемогу. Тому ми завжди адвокатуємо зброю для України.
Якщо серйозно, моя головна мотивація – тато, який служить в Збройних силах України. Він сказав, що якщо на війну йдуть молодці хлопці – він теж там має бути. І це для мене відображає кінцеву мету – ми повинні зберегти наших дітей, нашу країну, молоде покоління і майбутнє.
Тому я роблю все, аби він швидше повернувся додому.
– Ви, як організація, які ставите перед собою завдання?
– «Голос України» створювався виключно для протестів – це і лишається нашою основною діяльністю. Як буде далі розвиватися організація – невідомо, тому що потрібно ретельно спостерігати за тим, що працює, а що вже викликало адаптацію. В інтерв’ю Радіо Свобода президент Європейського конгресу українців Богдан Райчинець сказав, що махати прапорами вже недостатньо – це правда. Зараз ми, окрім всього, беремо участь у конференціях з дезінформації, обмінюємося досвідом з чеськими колегами, співпрацюємо з діаспорою.
Першочергова мета – допомогти виграти війну. Ми усвідомлюємо, що війна не закінчиться завтра, через місяць чи до кінця літа.
Є розуміння, що Росію, окрім фізичного поля бою, потрібно зупиняти всюди. Викорінення російських впливів у світі гарантуватиме уникнення наступної глобальної війни, яку розв'яже за своєю традицією Росія.
Наше завдання – зробити так, щоб ми не розповідали нашим дітям, як обирати бомбосховище
Важливо, що такий необхідний напрямок роботи в Українському центрі безпеки та співпраці ми також розвиваємо із однією із найстаріших діаспорних організацій – Європейським конгресом Українців. Українці різних поколінь, незважаючи на перебування, готові об’єднувати зусилля в боротьбі з російськими впливами.
Наше завдання – зробити так, щоб ми не розповідали нашим дітям, як обирати бомбосховище.
– Зі свого досвіду біженки розкажіть, як відбувається адаптація і що потрібно робити, аби люди поверталися в Україну?
– Головна причина, чому люди не можуть повернутися додому, – те, що їхні домівки або в окупації, або там тривають бойові дії. Зараз є загроза підриву Запорізької атомної станції. А тому говорити про повернення українців маємо після перемоги, яка настане тоді, коли Росія не матиме змоги напасти повторно.
Це страшна правда, але чим довше люди залишаються в якомусь місці, тим більше вони до нього адаптовуються. Тому в наших інтересах, аби війна закінчилась не лише перемогою, а швидкою перемогою.
Росія намагається заморозити воєнний конфлікт, а українці адаптовуються до війни і втрачають фокус. Це означає лише одне – дозволимо Росії підготуватися до нового, більш «якісного» геноциду.
Тому окремо потрібно говорити про адаптацію до війни, яка є небезпечною – в плані того, що ніхто не зможе повернутися додому, якщо ми програємо. А такі шанси є завжди. Війна не закінчилася. Росія підключає всі можливі методи, щоб домогтися своїх цілей.
У Чехія так само – чим довше триває війна, тим гірші будуть наслідки. Якщо Україна програє, відкриється правда, що насправді жодні світові порядки, які є на сьогодні, жодні дипломатичні умови не працюють, якщо в тебе є мова сили.
Тому в Чехії є чітке усвідомлення, що Україна воює і за них. І щоб градус підтримки не спадав, в країнах Європи і по світу мають існувати такі ініціативи, як наша.
Багато хто в Європі сприймає війну так, ніби це десь далеко, але насправді – ця війна вже прийшла в Європу
Українцям, особливо за кордоном, потрібно говорити про війну. Якщо перестанемо говорити, Росії вдасться нав’язати ізоляціонізм – сфокусувати країну виключно на їхніх внутрішніх проблемах і внушити, що підтримка України лише робить їм гірше.
Багато хто в Європі сприймає війну так, ніби це десь далеко, але насправді – ця війна вже прийшла в Європу. Вона не прийшла сюди ракетами або зеленими чоловічками, вона прийшла сюди викликанням ненависті всередині спільноти.
– Що б ви хотіли сказати українцям, які живуть у Чехії?
– На кожному з наших мітингів ми дякуємо людям, що вони не залишаються осторонь, що є амбасадорами своєї країни.
Тут, в Європі, є можливість жити і працювати під мирним небом, тому просимо усіх відстоювати інтереси України.
Це також допомагає українцям, які залишилися в Україні – вони бачать підтримку і тримають зв’язок. А кожен, хто це робить за кордоном, відчуває, що він\вона все ще потрібні вдома.
Хочу, щоб кожен українець та українка у світі розуміли важливість свого залучення до процесів швидкої перемоги України і поразки Росії.
