(Рубрика «Точка зору»)
Генрі Кіссінджер, якому 27 травня 2023-го виповнилося 100 років, являє собою цілу епоху в міжнародній політиці.
Не кожен на нашій планеті доживає до такого поважного ювілею. Кіссінджер дожив. І продовжував виявляти активність. Попри те, що він не займає високих державних посад, до його думок прислухаються, коментують. Чому? І який вплив має його бачення на ставлення до України?
Вчений, політик, дипломат
Генрі Кіссінджер відомий і як науковець, і як політик та дипломат.
Свою кар’єру Кіссінджер розпочав як науковець, захистивши у 1954 році дисертацію з історії дипломатії періоду завершення Наполеонівських війн та формування Віденської системи міжнародних відносин.
А вже 70-их роках ХХ століття Кіссінджер був одним із найвпливовіших зовнішньополітичних стратегів США. У 1973-1977 роках він займав посаду державного секретаря США.
Тоді Кіссінджер став одним з «архітекторів» пом'якшення військово-політичного протистояння Радянського Союзу й Китаю з США та країнами Заходу.
Ця політика отримала назву «розрядка». Також Генрі Кіссінджер відіграв помітну роль у виведенні американський військ із В’єтнаму, за що став лауреатом Нобелівської премії миру 1973 року.
Кіссінджера часто критикували, але завжди відстоював інтереси США – принаймні так, як він це розумів, й продовжує відстоювати далі.
Останнім часом Кіссінджер зробив кілька заяв щодо України. Ці заяви викликали неоднозначну реакцію. Але перш, ніж їх критикувати, варто розібратися, як цей важковаговик дипломатії сприймав та сприймає Україну. Власне, це не лише його сприйняття.
Бестселер «Дипломатія». Що там про Україну?
Не так давно, у 2020 році, в Україні вийшла в перекладі українською мовою книга Кіссінджера «Дипломатія», що стала світовим бестселером. Вийшла, щоправда, з помітним запізненням. Але краще пізно, ніж ніколи. Англійською мовою ця книга побачила світ у 1994 році.
Книга «Дипломатія» є об’ємною працею (в українському виданні вона сягає понад 800 сторінок), яка розглядає переважно історію дипломатичних стосунків у ХХ столітті з певними екскурсами в історію попередніх часів. Переважно тут йдеться про західну дипломатію. Книга, передусім, цікава як американський погляд на дипломатичні відносини.
Не будемо вдаватися до детального аналізу згаданої праці, але подивимося, як Кіссінджер бачить Україну.
Власне, він її майже не бачить. Розглядаючи Першу й Другу світові війни, Версальську та Ялтинсько-Потсдамську системи міжнародних відносин, «холодну війну» та «розрядку» автор, фактично, не згадує про Україну.
Хоча українське питання неодноразово виникало на дипломатичній арені в ХХ століття. Однак, на жаль, часто західні політики його «не бачили». «Не бачить» і Кіссінджер.
Наприклад, коли Кіссінджер веде мову про наслідки Мюнхенської змови 1938 року, він так пише про Чехо-Словацьку республіку: «Населення цієї новоутвореної держави налічувало 15 мільйонів осіб, однак третина її жителів не була ні чехами, ні словаками… Загалом, етнічний склад населення Чехословаччини був таким: 3,5 мільйона німців, до 1 мільйона угорців, близько 0,5 мільйона поляків».
Кіссінджер «не бачить», що українці становили певну частку населення цієї держави, компактно проживаючи в її східній частині, яка зараз іменується Закарпаттям. Тим паче, що українці цієї землі створили свою державу, яка вчинила збройний опір Угорщині, союзниці нацистської Німеччини.
У книзі «Дипломатія» Кіссінджер лише двічі згадує Україну – і це у зв’язку з розвалом Радянського Союзу. А Тайвань, наприклад, він задує чотири рази.
- Ось перша згадка про Україну: «Майже до самого кінця 1991 року у Вашингтоні Горбачова вважали незамінним партнером у будівництві нового світового порядку – причому настільки, що президент Буш вибрав таке недоречне місце, як український парламент, щоб саме з його трибуни розхвалювати достоїнства цього радянського керівника і заявляти про важливість збереження Радянського Союзу». Думаю, коментарі тут зайві.
- А ось друга згадка: «…переважна більшість провідних фігур в Росії, незалежно від своїх політичних переконань, відмовляються визнати крах радянської імперії або легітимність держав-наступниць, особливо України, колиски російського православ’я».
Ось ця теза, що Україна є «колискою російського православ’я», свідчить, що Кіссінджер розглядає Росію та Україну як щось єдине, а відтак із розумінням ставиться до позиції російських політиків, які не приймають незалежності колишніх республік СРСР.
Зміна поглядів
Тому нічого дивного, що в 2008 році цей політик виступав проти прийняття України в НАТО й був за те, щоб вона залишалася у сфері, «яку росіяни вважають простором власної самосвідомості».
У 2014 році Кіссінджер негативно поставився до засудження Заходом російської анексії Криму й критикував санкції щодо Росії.
26 травня 2022 року на економічному форумі в Давосі Кіссінджер порадив Україні віддати частину своїх територій Росії, чим викликав хвилю критики на свою адресу.
Щоправда, через деякий час, в липні 2022 році, він заявив, що помилявся і Україна не повинна поступатися своїми територіями. Навіть почав говорити про її членство в НАТО.
Буквально напередодні свого століття Кіссінджер знову озвучив ідею вступу України в НАТО.
Загалом Кіссінджер у своїх поглядах пройшов еволюцію: він «небачення» України, трактування її як частини «російського простору» до ідеї приєднання України до західного світу й членства її в НАТО. Але це еволюція поглядів не лише Кіссінджера, а й немалої частини політиків та обивателів Заходу.
Саме завдяки героїчного опору українців російській агресії Захід зрозумів, що Україна – не Росія.
Шкода, що це розуміння настало пізно – коли пролилося багато крові. І шкода, що українські еліти не зуміли донести цю ідею раніше.
Залишається лише сподіватись, що для українців вороття в «російський простір» уже не буде.
Петро Кралюк – професор, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
