17 травня у Сербії прощаються з багатолітнім кореспондентом Радіо Свобода Михайлом Рамачем. Відомий сербський журналіст помер 13 травня на 73-му році життя. Він висвітлював ключові події на Балканах – від воєн до падіння режиму Слободана Мілошевича, від становлення нових незалежних держав після розпаду Югославії до життя української діаспори. Із Радіо Свобода Михайло Рамач співпрацював чверть століття.

Михайло Рамач, історик за освітою, народився 16 серпня 1951 року.

Він був журналістом, поетом, перекладачем та сценаристом, членом Національної спілки письменників України.

Автор семи поетичних книжок, пʼяти книг есе про колишню Югославію й нинішню Сербію.

Він був українсько-русинського походження і тісно асоціював себе з Україною і українством.

Проте Михайло Рамач був щільно інтегрованим і в югославський та сербський медіапростір – був головним редактором трьох сербських щоденних газет. Але як сербський журналіст працював лише в незалежних, а не державних чи проурядових газетах.

У сербських ЗМІ від початку 1990-х років друкував матеріали про Україну і фактично був вікном на українські справи для сербських читачів та аудиторії.

За зміцнення українсько-сербських зв’язків та активну громадську діяльність в громаді українців-русинів отримав у 2006 році Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Свідок епохальних подій

Михайло Рамач був свідком грандіозних подій, які йому випало висвітлювати або бачити.

«Упродовж десятиліть я був політичним журналістом. В житті мого покоління золотими літерами вписані падіння Берлінської стіни й розвал Радянського Союзу», – пригадував Рамач в інтерв’ю для серіалу про ветеранів Радіо Свобода.

«Все було політика: війна у Косові, бомбардування, скинення режиму Мілошевича, вбивство прем’єра Зорана Джинджича, проголошення незалежності Чорногорії, проголошення незалежності Косова…», – пригадував Рамач історичні події на Балканах, про які він розповідав українській аудиторії на Радіо Свобода.

Хоч йому й випало висвітлювати епохальні політичні події, але він все ж був людиною поетичною, був культурологом і дуже творчою особистістю.

«Отож лише час від часу я встигав підготувати якийсь репортаж про добрих людей, про письменників чи художників, чи священників», – ніби трошки нарікав журналіст на сильну концентрацію на політиці у своєму доробку.

На хвилі Радіо Свобода

Із Радіо Свобода Михайло Рамач почав співпрацювати в 1998 році.

Якраз в жовтні того року режим колишнього президента Югославії Слободана Мілошевича, який став авторитарним лідером у Сербії після розпаду югославської федерації, заборонив незалежну белградську газету «Наша борба» («Наша боротьба»), в якій головним редактором був Рамач. І хоча газета вже не виходила, журналісти, «за інерцією», продовжували збиратись в офісі.

І тут Рамач отримав дзвінок з Праги, і колега, який був на телефоні, здивувався, що головний редактор однією з провідних незалежних газет Сербії говорить українською. Вже за тиждень Рамач полетів до Праги для знайомства, отримавши пропозицію стати балканським кореспондентом Радіо Свобода.

«Тоді Радіо Свобода було для мене неначе космічний корабель. Адже Сербія була тоді під міжнародними санкціями. Часто відключали електричний струм й інтернет, транспортні зв’язки були катастрофічно поганими, не було пального, на болотяних вулицях продавали борошно, цукор, цигарки, не було достатньо паперу для газет, незалежні ЗМІ ледве виживали», – згадував пізніше ті часи Михайло Рамач.

«А на Радіо Свобода – світлі приміщення, усмішки на кожному кроці, комп’ютери, мобільні телефони, студії, яких я доти не бачив… Отож незабутні перші робочі дні були в Празі. Передріздвяна Прага для людини з темної балканської країни була наче казка».

Колеги на Радіо Свобода говорять про Михайла Рамача, що він був дуже серйозною, дуже відповідальною, надзвичайно працьовитою людиною і справжнім чемним високоосвіченим інтелігентом.

Рамач також мав тверду віру в те, що Сербія має шанс стати нормальною, демократичною, європейською країною.

«З Михайлом Рамачем у нас була своя корчма у центрi Нового Саду пiд назвою «Бiстро». Там ми замовляли чорне, велике, розливне пиво. Колись це була рокова кнайпа, де збиралися журналісти, митцi, музиканти. З часом вона стала комерцiйною, попсовою. Але все одно Михайло не хотiв змiнювати мiсце зустрiчей. Давайте, Михал (так ми його серед місцевих воєводинських українців називали), змiнимо вже кабак, бачите, як голосно i шумно тут стало. Це як сербська полiтика, колись була проґресивною, а зараз поза траєкторією свiту. Нi, каже вiн, треба вистояти. Якщо у цій корчмі буде більше таких, як ми, то змінять і музику. Це саме буде і з Сербією, якщо продовжимо боротися за демократію», – згадує Рамача його друг і колега, політолог і журналіст Борис Варґа.

Буремні часи на Балканах

Михайло Рамач став свідком операції НАТО «Союзницька сила», яка тривала з березня до червня 1999 року і метою якої було змусити сербського диктатора Слободана Мілошевича припинити насильство проти косовських албанців.

Рамач згадував, що йому за дві години до початку бомбардувань Югославії (чи того, що залишилось після розпаду федеративної Югославії) подзвонив з Праги тодішній директор Української редакції Радіо Свобода Роман Купчинський.

«Літаки піднялися, – сказав. Михайле, на першому місці має бути особиста безпека… А ще сказав, переповідаю: не втрачати нерви, постійно посилатися на достовірні джерела, бути готовим до зустрічей з представниками служби безпеки, а в разі погроз або інших неприємностей відразу звернутися до редакції й до колег у Сербії. Нагадав, що треба мати запаси батарейок для транзистора й свічок», – пригадував початок авіакампанії проти Сербії Мілошевича.

Особливо приємно Рамачу було те, що колеги в Празі кожну розмову телефоном тоді завершували словом «Бережіться!».

А берегтися варто було й справді, бо ситуація в Сербії тоді була непростою. Як згадував Рамач, до нього якось навідались два представники сербської служби безпеки за Мілошевича і «питали, хто «завербував» мене до Свободи», хто надає мені вказівки, що найбільше цікавить моїх працедавців, чи контактую з лідерами сербської опозиції».

«Я відповів, що не займаюся незаконними справами, Я – професійний журналіст, акредитований в Міністерстві інформації. Єдина директива від Радіо Свобода – посилатися лише на офіційні джерела й ухилятися від особистих оцінок й коментарів», – згадував пізніше журналіст.

Знаком довіри і авторитету Рамача було й те, що, вже працюючи на Радіо Свобода балканським кореспондентом, йому запропонували стати головним редактором сербської авторитетної щоденної газети «Данас» і вже він зміг передавати «свободівський» досвід сербським журналістам. Також Рамач як експерт-балканіст коментував події в тому регіоні і для Української служби Бі-Бі-Сі в 2000-х роках.

Як згадував Рамач, Радіо Свобода він почав слухати ще в 1991 році і дуже радів трансформації Української редакції з короткохвильового радіо-медіа на повноцінну мультимедійну службу, і вітав омолодження колективу й активну присутність Радіо Свобода в Україні.

«Належу до тих ветеранів, котрі радіють, коли юні орлиці й орли летять вище й далі від нас, бачать нові світи й чесно повідомляють про них своїх ровесників», – говорив досвідчений журналіст.

Повертаючись до 1990-х років, треба сказати, що час той був на Балканах часом постійних воєн, які не оминули майже жодну з колишніх шести республік та тодішній автономний край Косово.

Тоді Белград дуже жорстко, у силовий спосіб намагався завадити розпаду Югославії, ведучи війни проти всіх та вся і підтримуючи в Боснії і Герцеговині місцевих боснійських сербів на чолі з одіозними Радованом Караджичем та Ратком Младичем.

«Отож я бачив зруйновані міста й спалені села, знав, що таке стрілянина, бачив мертвих», – пригадував ті часи Рамач.

Вже тоді чимало людей проводили паралелі між ностальгією за втраченими імперіями в Белграді і Москві.

Біль за війну в Україні

Михайло Рамач був одним з лідерів української громади в Сербії, її найгучнішим голосом. Взагалі українська діаспора на Балканах – найстарша українська діаспора у світі, адже українці-русини поселились в тому регіоні ще у 18-му столітті.

Рамача вважали фахівцем з української історії та літератури на Балканах, він, наприклад, цікаво розповідав про досвід паралельного існування кириличного і латинського шрифту в сербській мові і вболівав, щоб місцеві українські-русини не розчинилася і берегли свою мову і культуру.

Колишній посол Канади в Україні Роман Ващук назвав у твіттері Рамача людиною, яка «поєднувала русинський, сербський та український досвід життя».

«Відхід Михайла – це велика втрата не лише для українців Сербії, але й для всієї України. Особливо в час цієї жорстокої агресії проти нас», – каже Маркіян Лубківський.

Михайла Рамача дуже зачепила агресія Росії проти України.

«Коли почалася повномасштабна агресія проти України, ми… плакали i переживали, бо Сербiю накрила хвиля путiнофiлiї», – згадує Борис Варґа свої зустрічі з Рамачем після 24 лютого 2022 року.

«Cвіт приголомшений віроломною, дикою агресією. Від російських ракет, бомб і гранат гинуть жінки, діти, літні люди. Горять багатоповерхові будинки, шпиталі, фабрики, школи, будинки культури… Росіяни хочуть заволодіти Україною і перетворити її на колонію, якою вона була в царській Росії та в Радянському Союзі», – писав Рамач в газеті «Руске слово» після нападу Росії на Україну.

Михайло Рамач в тій редакційній статті теж написав: «Жахливі кадри з України поширюються цілим світом. Картинки з Києва 2022 року подібні до тих, що мали місце в 1240 році, коли на нього напади варвари зі сходу, і в 1941 році, коли напали варвари з заходу. Місто, в якому наші давні предки прийняли християнство, на 300 років старше за Москву. Піднявся з руїн Київ після 1189 року, коли його спалив Андрій Боголюбський, і коли його спалили хан Батий і Гітлер. Воскресне і після Путіна».