У Харкові, попри постійні російські обстріли, залишаються жити близько мільйона ста тисяч людей, каже мер. Місто вперто продовжує відновлюватись, там садять нові дерева, а українська мова стає брендом серед місцевих, розповів в інтерв’ю Українській службі «Голосу Америки» міський голова Харкова Ігор Терехов.

Він також поділився інформацією про те, чого харків'яни сьогодні потребують найбільше, хто працює над генпланом відбудови міста, а також – як привчити росіян до того, що в Україні завжди буде світло і тепло.

– Пане Терехов, яка у вас зараз ситуація в місті?

– Коли почалась війна, місто Харків з перших днів жорстоко обстрілювали і артилерією, і балістичними ракетами. Загроза існує, ми розуміємо, що це таке відносне затишшя, яке зараз є, і в кожну мить може прилетіти С-300 з території РФ до міста Харкова.

– Чи є у вас дані, скільки людей проживає зараз у Харкові, скільки виїхали. Знаю, що частково люди вже почали повертатися, попри те, що загроза продовжується?

– Зараз у місті Харкові перебуває і проживає близько 1 мільйона ста тисяч мешканців. Частина людей переїхали з деокупованих територій, це так звані внутрішньопереміщені особи, вони також у нас проживають. Але це не означає, що ми, як влада, ставимось до них, як до чужих. Вони наші рідні, буду казати, що вони наші харків'яни, бо вони мешкають у місті Харкові.

Щодо повернення, ми відчуваємо, що щодня люди все більше повертаються. Життя налагоджується. Але хочу сказати, що загроза дуже велика.

Кілька тижнів тому у нас були дуже потужні прильоти по критичній інфраструктурі міста, найпотужніші з усіх, які були, і найпотужніші руйнування, яких вони накоїли.

Тому в нас дві доби зовсім не було світла у місті, було дуже важко все це відбудувати, все відновити, не було електропостачання, не було напруги зовсім, не було водопостачання, бо було все знеструмлене.

Не ходив електротранспорт, ми вимушені були замінити електротранспорт і метрополітен автобусними маршрутами. На щастя, було не так прохолодно, але все таки було вимкнене електропостачання. Ті дві доби були дуже важкі. Але з цим викликом харків'яни справились.

– Які сьогодні основні потреби харків'ян, наскільки вам вдається задовольнити те, що людям потрібно в першу чергу?

– Що перш за все потрібно? Насамперед, це робота. Коли люди працюють, вони заробляють гроші, це дуже важливо.

Розвиток бізнесу, розвиток індустрії, розвиток новітніх технологій, ІТ-сфери – все це необхідне, щоб харків'яни мали роботу, могли жити, щоб могли жити і жити нормальним життям.

Що стосується теплопостачання, енергопостачання, водопостачання, роботи електротранспорту, комунальних міських служб, вивозу сміття і таке інше – це все організоване.

Ми зараз проводимо так звану «зелену весну», прибираємо місто, прибираємо те, що було зруйновано, висаджуємо саджанці, висаджуємо ялинки, квіти, прибираємо місто, як завжди це було.

– Чи у вас є статистика, скільки в місті зараз проживає людей за межею бідності?

– Не можу вам сказати цифр, але скажу, що ми годуємо людей безкоштовно як міська влада. Щодня за гарячою їжею приходять близько 34 тисяч мешканців. Щодня.

Крім цього, ми розвозимо гуманітарну допомогу до одиноких, до людей похилого віку. З людьми, які потребують допомоги, також наші соціальні служби працюють. Ми робимо все залежне від влади, щоб люди почували себе більш-менш добре.

– Чи в Харкові сьогодні є будинки без доступу до питної води чи електропостачання?

– Так, безумовно є. Багато, на жаль. Понад 150 тисяч харків'ян не мають даху над головою… Але до війни у нас навчалось 300 тисяч студентів, у нас були можливості щодо гуртожитків. Коли студенти виїхали, люди туди переїхали жити.

У нас зараз більше ніж 100 тисяч вимушених переселенців, тих людей, які переїхали у Харків з територій Харківської, Донецької, Луганської, Херсонської областей. Всіх приймаємо, даємо житло, ми ж усі разом, ми – українці.

– Чи ви думали про те, що ті 150 тисяч харків'ян, які втратили житло, після війни прийдуть до мерії і спитають, де нам жити?

– Тільки за минулий рік ми відновили близько 200 будинків, це і глобальна реконструкція, і незначні руйнації. Ми працюємо. Зараз працюємо над відбудовою близько ста будинків. І далі будемо працювати.

– Харків, в першу чергу, асоціюється з центром міста, це ваша візитівка. З часу повномасштабного вторгнення центр міста у вас постраждав чи не найбільше з усіх українських міст. Якщо не помиляюсь, деякі будівлі, які вистояли Другу світову війну, були розбомблені. Чи можливо це все відновити?

– Ми зараз дуже ретельно працюємо над відновленням Харкова, над генеральним планом розвитку міста Харкова разом з видатним англійським архітектором лордом Фостером. Хочу сказати, дуже багато вже зроблено, так звана дорожна карта на 10 років, за якою буде розвиватися Харків.

Щодо центру, то дуже багато руйнації. Щось буде відновлено, щось не підлягає відновленню. Але центральна частина міста буде в такому ж архітектурному ансамблі, який відповідатиме колориту міста Харків.

– Харків – місто територіально близьке до Росії. Наскільки сильним залишається російський сентимент у вашому місті? Чи багато так званих прихильників Росії? Чи влада знає про цих людей, чи працює з ними?

– Сказати, що зовсім не залишається, це обманути. Але хочу сказати, що коли брати у відсотках, то 95 до 5. 95% – українська позиція, а десь 5% – ну це люди такі, похилого віку, котрих пробити, так скажімо, неможливо. Вони жили ще в СРСР, вони ще з тих часів, нічого з ними не зробиш. Це все життя, це процес.

Зараз десь 95% – це дуже потужна сила, нема тут жодних проросійських поглядів, немає проросійської позиції. Український Харків – це таке потужне українське місто, воно було, є і буде українським містом. Те, що зараз тут ментальність українська, це 100%.

– Коли не живеш у харківській бульбашці, читаєш про місто з новин, то можуть виникати стереотипні уявлення, що от один день – Харків обстріляли, за два дні енергопостачання відновили, за два ні – Харків знову обстріляли, і знову відновили. А може, не варто публічно оголошувати про відновлення, щоб росіяни вас не чули, що ви тут робите?

– Що стосується того, чи чують це росіяни, чи не чують, це їхня справа. Ми це кажемо для наших українців і наших партнерів, що ми працюємо, щоб люди відчували позитивну енергетику, бо без цього неможливо.

Не можна передати ці емоції, коли ми увімкнули вуличне освітлення. Рік не було вуличного освітлення, зараз воно є, і це були такі гарні емоції, не передати їх словами, це було щось! Для всіх харків'ян. Всі фотографувалися, всі раділи, було дуже емоційно.

Наступну добу знову був обстріл, і була перерва, і не було електропостачання, але потім ми все відновили і запустили. І зараз більше ніж тисяча вулиць Харкова з освітленням.

Дивіться, ми повинні привчити нашого ворога до того, що в нас буде освітлення, що в нас буде тепло в оселях, що в нас буде водопостачання, що в нас буде енергетика. Ми не повинні думати, що вони думають. Ми повинні робити так, щоб нашим людям, нашим харків'янам, нашим українцям було як можна гарніше.

– У грудні ви сплатили штраф за те, що в ефірі говорили російською мовою. Сьогодні ви говорите українською в цьому інтерв'ю з власної ініціативи. В Україні зараз про це багато говорять, багато хто визначається, а що робити далі, є трохи тиск у суспільстві. Ви – міський голова, маєте певний авторитет, до вас люди також приглядаються. Яка ваша позиція щодо мовного питання?

– Мовне питання – це така справа, що ми – нація. Ми в офіційному статусі маємо розмовляти тільки українською мовою.

Що стосується того, як ти розмовляєш з родиною чи друзями, це має визначати кожен для себе. Але хочу сказати, що все частіше ми розмовляємо українською.

Знаєте, у Харкові розмови українською – це такий бренд вже стає. Це дуже здорово, я б сказав, і добре, що люди починають розмовляти українською, і все частіше на вулицях Харкова звучить українська мова, і привітання звучать українською мовою, коли люди між собою вітаються. Люди кажуть: доброго дня, доброго вечора, все частіше.

Ми прийдемо до того, коли ми будемо розмовляти тільки українською мовою, я впевнений. Це поки що перехідний період.

– Тобто ви вважаєте, що Харків колись стане україномовним містом?

– Я вважаю, що Україна буде вся україномовна. Пройде певний час. Це так, як воно буде. Українською.

Українці після цих жахів, які творить Росія, ми не можемо розмовляти (пауза) ми раніше розмовляли на суржику. Так, казали, що Харків – це російськомовне місто, але насправді це був суржик.

Ми всі повинні говорити українською мовою. І ми будемо нею розмовляти. І ніхто на нас не тисне. Це знаєте, [зміна] ментальності, яку ми зараз проходимо. Те, що Росія цією війною, цими жахами підштовхнула нас до україномовності – це факт.

– Серед мерів інших українських міст чи є такі люди, яким ви дзвоните в першу чергу, коли, як кажуть, горить?

– Знаєте, коли горить, я розраховую на свою команду, дзвоню до ДСНС, щоб виїжджали, до військових, якщо потрібно, до поліції, якщо потрібно.

Що стосується мерів, з початку війни мені мери телефонували, доставляли гуманітарну допомогу, було таке, що зверталися мери невеликих міст України, яких я до війни не знав і не спілкувався, зокрема, з Західної України. Вони самі телефонували, пропонували допомогу, і я дуже вдячний.

– На якій стадії зараз перепоховання людей, яких поховали під час гарячої фази війни у пластикових пакетах? Це спричинило розголос, ви коментували, але минуло вже кілька місяців.

– Ми їх перепоховуємо, частину вже перепоховали. Там мають бути документи, треба зробити ДНК людей, встановити їхні особи, і перепоховати. Ми виділили кошти з міського бюджету на перепоховання. Крім цього, потрібні умови. Можливість перепоховати є, але за нашими нормами, це має відбуватись лише у прохолодну погоду. Частину ми перепоховали. Щодня робота ведеться.

– Я так розумію, там був порушений закон, коли це сталося?

– Ці висновки будуть давати правоохоронні органи, чи був порушений закон. Була тоді можливість, чи не була, поховати їх по- людськи. Ми зробимо так, щоб поховати їх по-людськи.

– Чи триває розслідування зараз?

– Так, триває.

– Розкажіть про ваш день – у котрій прокидаєтесь, скільки часу приділяєте родині? О котрій повертаєтесь з роботи?

– Родина виїхала, її немає в місті.

Що стосується моєї роботи, (пауза) працюю цілодобово. Зараз у нас тут 21:15 вечора, і попереду ще дві зустрічі. Крім цього, коли обстріли, виїжджаю на обстріли. Коли надзвичайні ситуації – виїжджаю туди. Не маю зараз права на відпочинок.

З моменту початку [масштабної] війни я не був вдома жодного разу. Кілька разів виїжджав у Київ, двічі був в Ужгороді, де зустрічався з лордом Фостером, він прилітав в Україну. Також зустрічався з нашими містянами, які змушені були переїхати до Ужгорода, і зараз там. У Бахмут виїжджав. Решту часу я – в Харкові. За кордон ще не виїжджав.

– Для вас особисто вторгнення було шоком?

– Так.

– Коли востаннє бачились з родиною?

– Вчора син приїжджав до Харкова, у нього був день народження, і він приїхав вперше за рік у Харків. Ми пішки гуляли по центру міста, по південній Салтівці.

Боляче було його бачити, боляче було вранці розставатися з ним. Таке життя, він вимушений був поїхати, я залишаюсь у Харкові, це війна. Ми маємо розуміти, що чимось маємо жертвувати, щоб вистояти заради нашої перемоги.

– З часу перемоги, чи багато у вас було розчарувань у людях?

– У комусь я розчарувався, так. Когось навпаки, дуже став поважати. Все було.