450 років тому, навесні 1573 року, вперше обирали короля Речі Посполитої. На той момент це ще дуже молода держава – був четвертий рік існування цієї федерації чи то конфедерації (тут різні є думки) Королівства Польського і Великого князівства Литовського.

Хто і як 450 років тому обирав короля? Про це «Історична Свобода» говорила з істориком Віталієм Михайловським.

– Чому в Речі Посполитій весь час обирали короля? Адже монархічна влада – це спадковість, найчастіше від батька до сина, але може і до брата перейти...

– І жінки теж рахуються.

– Були й по жіночій лінії успадкування. Але в Речі Посполитій не було династії. Від початку і до кінця існування цієї держави, як монархії, там весь час короля обирали. Чому?

– Перший спільний володар Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август не мав спадкоємців.

Три шлюби не дали йому нащадків. Польське королівство мало традицію виборності монархів ще з ХІV століття. Була традиція, що політичний народ-шляхта може впливати. Принципи обирання вже були більш-менш намальовані ще в момент укладання Люблінської унії. Відповідно, коли влітку 1572 року настала смерть короля, яку очікували вже кілька місяців, шляхта певною мірою знала, що їй далі робити.

– В інших монархіях також були вибори монарха. Але це відбувалося як виняток, наприклад, якщо вигасала одна династія, то обирали представника іншої. Але далі влада монарха все одно була спадковою. А тут весь час обирали короля з різних династій.

– Навіть не обов’язково з династій. Якщо ми подивимося на весь набір королів Речі Посполитої, то там не тільки династичні володарі, а й люди, яких окреслювали терміном «П’яст»: Міхал Корибут-Вишневецький, Ян Собеський чи Станіслав Август Понятовський – це ж не династичні.

Але право і сама ідея виборності пронизувала усе життя цієї держави. Адже політичний народ-шляхта, яка ще з ХІV століття навчилася спілкуватися з володарем, розуміла виборність як одну зі своїх важливих засад.

Тобто все обирається, все життя проникнуте виборами. Уряд ми обираємо, суддю, підсудка, писаря – теж обираємо. Ці приклади були завжди у них перед очима.

І вони розуміли, що нормально обрати собі нового володаря для такої спільної держави, як Річ Посполита після 1569 року. Автоматично поєднувалося, що король польський завжди буде і великим князем литовським.

– А як шукали претендента на корону?

– Формально будь-хто з шляхти міг стати королем. Адже рівність – це одна з важливих засад існування Польського Королівства і Речі Посполитої. Усі, хто належить до політичного народу-шляхти – всі рівні. Теоретично кожен найбідніший шляхтич, якого спільнота визнає рівним з собою, міг стати королем.

Другий аспект – це велика політика. Коли дивимося на претендентів, які з’являються в міжкоролів’ях Речі Посполитої, то завжди повинні співставляти з поточною політичною ситуацією.

Третій аспект – європейське монархічне товариство (назвемо його умовно так) теж змагалося за вільні престоли для своїх нащадків.

З їхнього боку вівся постійний моніторинг: ага, ось тут є шанс, що ми можемо поєднатися, а тут взагалі можемо собі взяти і на певний час підпорядкувати, а ось у нас є гарна дівчинка 3-5 років – вже домовляємося про шлюб, щоб поєднати політично. І так далі. Це ціла сітка різних комбінацій, головною метою якої є стабільність конкретної династії, тобто родина – понад усе.

– А з іншого боку, інтереси шляхти?

– А тут вже все складно. Як показує досвід перших десятиліть існування Речі Посполитої, притирання трьох перших королів було надзвичайно складним. Адже шляхта звикла все ХVІ століття жорстко спілкуватися з королями. І вона мала систему, яка дозволяла їй це робити.

Є регіональні зібрання – сеймики, є загальнодержавне зібрання – сейм. Якщо король щось хоче, він повинен отримати від нас згоду. Хоче король воювати, але ми теж повинні погодитися.

Хоче король нові податки – ми повинні на це погодитися, але ми за це щось хочемо. Це ж постійний політичний торг, те ж саме, що відбувається в політичному середовищі, до сьогодні включно.

– Сьогодні вибори президента – це загальне виборче право, таємне голосування. А хто і як тоді обирав короля?

– Тут ситуація трошечки складніша. Адже немає написаного правила.

Після смерті Сигізмунда ІІ Августа, в період першого великого міжкоролів’я, випрацювали певні процедури, які працювали до останньої елекції в 1764 році, коли Понятовського вже обирали під російськими багнетами. Але в 1572 році шляхта дискутувала: що нам робити? Нам треба процедура голосування. Йшла дискусія: чи це має бути загальна елекція? Тобто всі шляхтичі з королівства і великого князівства приїжджають і голосують.

– Здається, технічно це неможливо зробити.

– Ви говорите про технічний бік справи, а якщо ми подивимося на право кожного шляхтича взяти участь?

Не можна позбавляти людину можливості реалізувати свої громадянські права.

Процедура виборів технічно виглядала так, що спочатку проводився конвокаційний сейм, де обговорювалися кандидати і виставлялися певні правила.

Перша конвокація, яка відбувалася взимку 1573 року, випрацювала певну процедуру, що той, кого ми обираємо, має погодитися на наші умови. І в такий спосіб постало два важливі документи, які увійшли в історію.

Перший – це «Генріхові артикули» – конституційний договір володаря з підданими, на яких пізніше кожен володар присягав.

Другий документ – це Pacta conventa («Загальна угода»), тобто програма дій майбутнього короля. І він теж на ній присягав.

«Генріхові артикули» – тільки раз. Далі це вже був стабільний документ, який зобов’язував короля дотримуватися певних правил. А от Pacta conventa кожен раз змінювалася.

Наступний сейм називався елекційний, тобто виборний.

Сейм, де саме відбувалися вибори, проходив на відкритому просторі, на полі, де будувалася окрема «шопа» для сенаторів, воєводства під своїми хоругвами збирали шляхту, відбувався виступ представників кандидатів. Це як публічні дебати в нашому розумінні. І вони переконували, що ось цей володар у вас буде найкращий.

Відповідно обробляли в різний спосіб присутніх на елекціному полі.

Насамперед йшлося про те, щоб переконати впливових гравців: сенаторів, лідерів політичних угруповань, які мали вплив на регіональні зібрання. Звичайно, в хід йшли гроші, лестощі, обіцянки майбутніх преференцій для родини чи конкретної особи. Перша виборча кампанія відзначилася тим, що друкована література пропагандистського штибу роздавалася учасникам: ось, читайте, який наш претендент прекрасний!

– А як голосували, руку підіймали?

– Голосували по воєводствах.

– А що, всі делегати одного воєводства мали спільну позицію?

– Більшістю голосів. Тут якраз не треба було тієї одностайності, яка існувала на сеймі. І все. Коли більшість визначалася, тоді єпископ-примас, який був «інтеррексом» в період міжкоролів’я, оголошував результати виборів. І той, кого обирали більшістю, вже називався «Божою милістю обраний король».

До коронації, коли намащували на Вавелі у Кракові, традиційному місці коронації, цей король був лише обраним. І був коронаційний сейм.

– Яка його мета?

– Насамперед офіційно коронувати володаря, завершити процедуру. Адже без того, що король намащений на панування, він не може бути володарем.

Тобто та ситуація, яка зараз у Великобританії – король є, але ще не коронований.

Ситуація з точки зору розуміння сенсу монархії і самої процедури ще не завершена.

Коронаційний сейм цікавий тим, що новий володар, якого вже намастили, показує свою ласку підданим. Йшлося про винагороду тих, хто допоміг йому стати королем, заспокоєння супротивників і налагодження контакту з політичним народом-шляхтою.

– А як відбувалися 450 років тому перші в історії Речі Посполитої вибори короля? Хто були претенденти? Звідки вони взялися?

– Претендентів виявилося чимало. У підсумку, королем став Генріх Валуа, французький принц, герцог Анжуйський, молодший брат тогочасного короля. Про його кандидатуру говорили ще з середини 1560-их, коли стало зрозуміло, що скоро може буде вакантним престол у Польському королівстві. Не було секрету, що Сигізмунд Август не має дітей і не матиме, адже живе з жінкою окремо і хворий.

​Ще одним претендентом був представник дому Габсбургів.

Традиційно Габсбурги завжди брали активну участь у виборах короля Речі Посполитої. ​

Несподівано литовська шляхта, а насамперед угруповання Радзівілів висунуло Івана VІ Грозного, московського царя. Але це сприймалося радше, як політичний тиск на коронну шляхту, бо литвини були страшенно обурені і незадоволені результатами Люблінського сейму 1569 року.

– Тут дивний момент. Тоді тривала Лівонська війна (1558-1583). Іван IV Грозний був супротивником. То ця литовська партія – це «п’ята колона» чи тодішнє «ОПЗЖ» якесь? Чи що?

– Це не «п’ята колона». ​

Логіка тогочасної шляхти полягала в тому, що раз ми будемо мати спільного володаря, то війна припиниться. Яка війна між двома державами одного володаря? Немає сенсу! Тобто йшлося про мир, укладений в такий спосіб.

Звісно, що це малореалістична ситуація. І загалом, якщо говорити про перші три елекції в Речі Посполитій, литовська шляхта завжди жорстко стояла в опозиції.

– Отже, було три претенденти?

– Ні, їх до десятка було. І, власне, тут починається політична гра. За кожним з кандидатів стоять політичні угруповання. Комусь подобається французький принц. І посол Монлюк робить все можливе і неможливе, що результат задовольняє французьку корону. ​

Габсбурги, радше, бачили це як спробу подивитися: з чим ми тут маємо справу. Адже досвід обрання у них вже був. Габсбурги стали чеськими королями теж в результаті виборів у 1526 році. Але ось ці перші вибори відбулися під тиском і активною участю французьких дипломатів.

– Елекційний сейм де і коли відбувся?

– Завжди конвокаційні сейми і елекційні відбувалися у Варшаві, у тодішньому передмісті, а зараз це в районі Національної бібліотеки. Як показують дослідження, на першу елекцію зібралося близько 50 тисяч шляхти. Нечувана кількість людей! Здебільшого це була бідна шляхта з Мазовії, якій було цікаво.

– І їхати недалеко.

– І їхати недалеко. Це завжди ціна питання. Але їй було цікаво взяти участь у чомусь величному. Зрештою, активність і шум, який піднімався, теж впливав на результат.

Мазовецька шляхта підтримувала Анну Ягеллонку, сестру Сигізмунда ІІ Августа, яку намагалися спочатку одружити з Генріхом Валуа. Але Генріх був розсудливий хлопчина, мовляв, що ж одружуватися з жінкою, яка майже на 30 років старша, яка ніколи до того не була одружена?

​– Забігаючи наперед, скажемо, що його наступник на польському престолі Стефан Баторій сказав: мовляв, та які питання – одружуся!

– А в Баторія вже не було вибору.

Генріх отримав інформацію, що брат помер, і вільний престол у більш цікавому йому французькому королівстві – і втік!

Навчені таким досвідом, поляки перед Баторієм поставили умову: хочеш бути королем – одружуйся! І Баторій був змушений одружитися. Адже Анну обрали і коронували, а Баторія вже до неї в пару. Тому формально після смерті Баторія можна було не проводити виборів, адже Анна залишалася законним володарем. Проте вона сама відмовилася від цього.

– Під час перших виборів яка була позиція руської шляхти: галицької, волинської, київської, брацлавської?

– Шляхта по-різному дивилася. Знову ж таки, кого підтримували їхні лідери. Скажімо, Руське воєводство не було одностайним. Зборовські, які були впливовою родиною в Руському воєводстві, попервах займали прогабсбурзьку позицію, а на других виборах вони фактично Баторія привели.

– Перші вибори – неоднозначний результат. Бо, з одного боку, «Генріхові артикули»...

– Це конституційний акт, який тривав до кінця Речі Посполитої.

​– Але, з іншого боку, сам Генріх трохи покоролював і таємно втік назад до Франції.

– Сподівання були, що обрали молодого володаря, повного сил, неодруженого, не обтяженого родиною. Маючи певні виклики, як війна з Московією та загроза постійна від Османської імперії, де французи мали добрі відносини з султаном, розраховували їх залагодити. Очікували на тривале й успішне правління.

А тут Генріх Валуа розважився трохи і втік! Навчені таким досвідом, поляки дуже неохоче Сигізмунда ІІІ на початку 1590-их відпускали у Швецію по законний спадок після смерті батька.

– Тобто перший млинець глевкий? Чи не дуже глевкий?

– Я не оцінював би це так. Все ж таки досвід – неоціненна річ. Жодна країна в ХVІ столітті не отримала такого досвіду прямої демократії. Політичний народ взяв владу у власні руки і забезпечив стабільність цієї країни. Але те, що через кілька місяців після коронаційного сейму король тікає! ​

Невпевнений, що Генріх взагалі до кінця розумів, куди він потрапив. Адже для того, щоб зрозуміти, і мову треба було знати. А коли ви спілкуєтеся з підданими латиною, даруйте, далеко не заїдете.

– До речі, цікавий мовний аспект. Генріх Валуа не знав мови своїх підданих. Але потім королем обирають Стефана Баторія (1533-1586)​, який теж не знає мови підданих.

– Уявіть собі: весілля, шлюбна ніч Стефана Баторія й Анни Ягеллонки. У них дві спільні мови – латина й італійська. Італійську Баторій знає, бо вчився в Падуї, а Анна знала, бо її мати Бона Сфорца подбала про те, щоб її діти знали італійську.

Баторій до кінця не знав ні польської, а тим паче руської чи литовської. Проте вільно говорив по-турецьки.

​– Незнання мови підданих не завадило Стефану Баторію бути видатним монархом.

– Одним із найуспішніших! «Баторіанська легенда» якраз і показує, що успішний король-воїн себе реалізує в очах суспільства на полі бою.

В «Історії Русів», текст ХІХ століття, бачимо пам'ять про Баторія як того, хто започаткував козацтво...

– ​Реєстрове козацтво.

– Ми зараз говоримо не про нюанси, а за образ. Король Баторій нам, козакам, щось дає. Він – наш король! Це важливо розуміти, що в ХІХ столітті такий образ Баторія існував в козакоцентричній історії, яку конструювали на Лівобережжі.

– Генріх Валуа, потім Стефан Баторій. Отже, в Речі Посполитій упродовж трьох років двоє виборів короля відбулися.

– Так. І дуже бурхливі, які не об’єднали шляхту, не примирили коронну шляхту з шляхтою Великого князівства Литовського. Навпаки, вибори показали, як складно знайти в Речі Посполитій компромісну фігуру, аби всі погодилися і не було великого спротиву кандидату.

Першою об’єднавчою фігурою у виборах Речі Посполитої був хіба Владислав ІV аж у 1632 році. Так само у 1648 році – безальтернативні вибори Яна ІІ Казимира.

Але вже всі наступні вибори – це жорстка, цинічна політика загальноєвропейського масштабу.

Російська імперія десь із 1720-их років пригодувала чимало політичних угруповань у Речі Посполитій, які думали, що це нічого не означає, що в любий момент можна зіскочити з цього гачка.

Але, як ви чудово розумієте, з таких гачків надто складно, боляче, а почасти і неможливо зіскочити.

– Це було майже через два століття. А 450 років тому вчилися обирати.

– Так-так. Дуже сильна шкода демократії, яка відклалася в нашій історії.

Адже вибори – це завжди конкуренція, це змагання і це шанс на зміни. Те, що ми повинні постійно пам’ятати, коли йдемо черговий раз голосувати за президента сучасної України, за народних депутатів чи депутатів різних рівнів.