Сапер із Донбасу, Владислав Єщенко, втратив обидва ока під час ліквідації боєприпасів. Тоді вибухнули 84 протипіхотні міни. «Я коли вийшов із коми: темрява і майже повна тиша. Почав розуміти, що щось із очима. Вони перебинтовані, зав’язані», – розповідає Владислав. Боєць провів понад 4 місяці у лікарні. Завдяки підтримці нареченої та батька, і власній мотивації, став на ноги. Тепер у Єщенка є мета: привезти в Україну експериментальну технологію, яка допоможе йому та іншим незрячим бійцям знову бачити. І найдужче Влад прагне побачити українську перемогу.
В ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода боєць ЗСУ розповів:
- про довоєнний досвід розмінування Донеччини;
- як став до лав ЗСУ і службу сапером;
- про те, як втратив очі від вибуху десятків мін;
- як відновлювався сам та як допомагає іншим бійцям;
- про плани привезти в Україну з Іспанії технологію, яка має допомогти незрячим бачити
– Війна для вас почалася точно не минулого року. Ви з Горлівки, з Донеччини і 2014-го вже зробили свій перший серйозний вибір на користь України.
– У 2014 році ми поїхали з Горлівки, тому що до нас прийшли хлопці, які називали себе «ополчення». І те, що відбувалося у нас у місті, неможливо було пояснити жодним чином.
Незрозуміло яка влада, незрозуміло кому вона підкоряється. Згодом уже, звичайно, стало все зрозуміло. Я на той момент ще у школі навчався, тому ми переїхали до Слов'янська.
У Слов'янську я довчився останні класи школи. Тоді я не особливо ще розумів, що це таке. Був ще дитиною. Мені було не до політики, я особливо не вникав, що відбувається. Ну, десь у глибині душі розумів, що там докорінно все неправильно. Тому я був щасливий, що я виїхав на територію України і отримав адекватний диплом, а не з двоголовим орлом.
– Весь час ви прожили у Слов’янську і там вас вже застала повномасштабна війна. На початку березня пішли у Збройні Сили України. Чому ви зробили такий вибір?
– Я коли прийшов складати присягу, це було 5 березня (2022 року – ред.) , я прийшов добровольцем, приїхав до міста Часів Яр і за розподілом потрапив до інженерно-саперного взводу.
У цьому інженерно-саперному взводі побачив моїх на той момент бойових побратимів. Це взвод із десяти осіб, у якому молодих не було. Я тоді на це все подивився і остаточно переконався, що я ухвалив максимально правильне рішення. Коли я бачу чоловіків по 63-64 роки, і вони рвуть на собі сорочку і кричать: «Я поміняю цифру в паспорті, тільки не списуйте мене, я до останнього стоятиму і воюватиму».
Щиро кажучи, я не знаю, як інакше. Тобто це таке питання для мене, на яке я навіть відповісти правильно не зможу, бо я не знаю, а як можна інакше? Для мене це все одно, що вибір між білим та чорним. Я б не ховався, не тікав би. Як можна не піти захищати свою батьківщину, рідних та близьких?
– Ви служили сапером..
– Так, все правильно.
– До цього у вас був досвід, ваша робота довоєнна, також була пов'язана із розмінуванням територій. Що це була за організація і що ви там робили?
– Гуманітарне розмінування, організація HALO Trust. Там отримав перший досвід бути демінером.
Чим ми займалися? Прибирали наслідки того, що було на Донеччині після 2014-го. Ті території, які були згодом звільнені, вони були або заміновані, або були такі знахідки, як боєприпаси, що не розірвалася.
Україна на сьогоднішній момент найзабрудненіша мінами і боєприпасами країна у світі
Наше завдання було виявити та забезпечити підхід співробітникам ДСНС так, щоб вони могли зробити розмінування навіть у положенні лежачи.
За зведеннями цієї ж організації, Україна на сьогоднішній момент найзабрудненіша мінами і боєприпасами країна у світі. Я не знаю, на скільки років ми ще матимемо роботу після закінчення цієї війни.
З того, чим ми займалися в HALO, напевно, і 10% немає, що я робив, коли пішов на війну.
Я багатьох саперів сам навчав, як користуватись металодетекторами, як правильно підходити, як правильно розміновувати, убезпечити себе максимально.
Але тоді я зрозумів, що ні, як у гуманітарній організації працювати не вийде. Це війна. І про багато правил безпеки доводиться забувати, бо треба діяти швидко, на випередження. Іноді просто навіть не вистачає часу для того, щоб виконати все за технікою безпеки. Ми найчастіше займалися розмінуванням.
Найчастіше, на жаль, ми розмінували ділянки, де перебували мирні жителі. Це центр міста Бахмут, це прилегла до нього територія, де йшла посівна та збирання врожаю.
Людей які просто займалися збиранням урожаю, закидали протипіхотними мінами
Одне з перших завдань, з яким я зіткнувся, збираючи ці фатальні ПФМ-1, на яких був підрив, це було поле, де збирали полуницю і в полуниці дуже важко знайти ці «пелюстки».
Тобто людей які просто займалися збиранням урожаю, закидали протипіхотними мінами.
Для того, щоб урятувати життя, потрібно докласти набагато більше зусиль. Нам доводиться рятувати багато життів, забираючи життя у нашого ворога. Але слід не забувати про те, що ми повинні рятувати й іншими способами. Тому розмінування, я вважаю, далеко не на останньому місці, якщо не на першому.
Це було бойове завдання, пов'язане з розмінування. Розмінування протипіхотних мін ПФМ-1.
84 міни відібрали зір, практично повністю відібрали слух
Було місце локалізації для підриву боєприпасів. У цьому місці локалізація вже було зібрано 84 одиниці. Одна з них спрацювала як самоліквідація. Через те, що спрацювала одна, здетонували всі 84. Я в цей момент якраз був безпосередньо біля місця локалізації, якраз підносив останню партію.
І вибухнуло воно майже в мене перед обличчям. Слава Богу, було грамотно зроблено кумуляційний отвір, що хвиля вибуху та уламки пішли вгору. На жаль, як бачите, не вся, і не всі. Хоч я був у лежачому положенні, дісталося мені дуже неслабо. 84 міни відібрали зір, практично повністю відібрали слух. Спілкуюсь з вами за допомогою слухових апаратів. Титанова пластина, випалена слизова оболонка, ураження легень.
Я коли вийшов з коми: природно, темрява і практично повна тиша. Плюс своєрідне марення через сильну контузію, сильні медикаменти.
Ну, я коли розуміти почав, що в повній темряві і що в мене з очима... вони перебинтовані, зав'язані. Я весь перебинтований, губи у мене обпалені так, що рот не відкривається. Щелепа перев'язана.
Весь перебинтований, губи у мене обпалені так, що рот не відкривається
Я сам по собі починав розуміти, які у мене травми і крайня надія була на те, що я зможу відновити зір, коли всупереч заборонам лікарів, обличчя чіпати не можна було, я відчував, як я всередині м'язом можу ворушити і думаю, хоч би очі були на місці.
Я прикладав ось так от пальці і ворушив очима і відчував, що там щось усередині рухається. Думаю, ні. Напевно, очне яблуко на місці. Нині лікарі таке вміють, відновлять.
Потім пряме питання поставив коли говорити вже зміг. Лікарі приховували, лікарі прямої відповіді не давали, боялися травмувати.
Із батьком простіше вийшло. Батько мені ніколи не бреше, і я йому теж. Тому я поставив пряме запитання: «Що з очима?». Він сказав: «Вони видалені». Я змінив тему, сказав: «Добре, зрозумів, як будемо вирішувати?». Знайшли потім після цього технологію. І зараз до неї йдемо.
Можливо, це дивно, але немає відчуття того, що немає ока. Ці протези, на жаль, не дозволяють мені бачити. Це просто «пустишка». Муляж, який наводить красу. Очне яблуко видалено повністю і ось мені днями робитимуть операцію, мені потрібно зміцнити стінки ока. Це так зване внутрішнє протезування.
– Ви згадали про батька... він був з вами, вочевидь, коли дізнався про поранення? Ваша кохана також. Як реагували ваші рідні? Як допомагали?
– Для мене дорожче за цих людей немає нікого.
Це найсильніші люди, яких я знаю. Тому що кохана у мене наче маленька, тендітна дівчинка, а всередині - сталевий стрижень. І на момент, поки це все зі мною відбувалося, вона слабини не дала жодного разу.
Синку, ти красень, ти після такого вижив і так швидко відновлюєшся!
Без паніки, без істерики, з величезною вірою в мене, знаючи, що я за це життя тримаюся всіма кінцівками та знаючи, що вихід із цієї ситуації ми знайдемо 100 відсотків.
Батько те саме. Батько ніколи не говорив щось типу: «Що ж тепер робити? як це сталося?». Слова підтримки були помірними.
Для того, щоб не переборщити і не жаліти, просто було сказано: «Синку, ти красень, ти після такого вижив і так швидко відновлюєшся, як завжди, у своєму репертуарі, здивував усіх тим, наскільки ти сильний. Продовжуй у тому ж дусі і повір, я зроблю все для того, щоб ми тебе з цієї темряви вивели».
Усе, ми на цю тему буквально кілька разів розмовляли. Мені більше не потрібна була підтримка. Далі все з посмішкою, абсолютно все з посмішкою.
У всьому потрібно шукати позитив
Чотири місяці лікарні сприймалася тяжко, але з позитивом, у всьому потрібно шукати позитив.
Моє внутрішнє – 100%, сила організму – 100%, сила характеру 100%. Але це все пил, якби не було коханого, батька, друзів, рідних.
– Побратими ваші також.
– Так, вони надіслали мені прапор, на якому розписалися. У мене в розташуванні, де я спав, над моїм ліжком висів прапор, прапор України. І вони кожен розписалися на ньому, написали слова подяки і коли мені його передавали, адже вони вже знали, що в мене з очима, це було передано зі словами: «Ми знаємо і віримо те, що в тебе, самурай, інакше не може бути. Ти 100% побачиш, що ми тобі написали».
– У вас шалена мотивація і налаштування на все хороше. Знаю, що ви підтримуєте військових, які також отримали поранення. Розкажіть, як це відбувається?
– У мене є власна сторінка в інстаграмі, є сторінка в Тік-Ток, веде їх моя кохана та близький друг.
На жаль, є дуже багато молодих пацанів, які залишаються сліпими, як і я
Почали писати люди, у яких подібна проблема і, по-перше, цікавитись, як правильно вчинити з документами, оформленням та все, що стосується юридичної сторони, плюс лікарняні моменти, куди краще звернутися, до кого краще піти, як із шпиталю правильно виписуватись.
На жаль, є дуже багато молодих пацанів, які залишаються сліпими, як і я. Не лише молодих, але молодих у тому числі. Дякувати Богу, мінімальний відсоток цих хлопців втрачає надію і повністю впадає в депресію.
Інші тримаються дуже сильно. Я з ними спілкуюся, спілкуюся з родичами, намагаюся дати моральну підтримку і всім говорити, що: «Подивіться на моєму прикладі, життя не закінчилося, заграло новими фарбами і навпаки, відкрилися ті перспективи, яких я, як би це не було цікаво сказано, не бачив раніше, будучи зрячим».
24-го січня 23-го року спільно з Артемом Пахомовим є засновниками благодійної організації під назвою Благодійний фонд «Побачимо перемогу». Насамперед займаємося всією допомогою, яка необхідна незрячим. Потерпілим від цього конфлікту як цивільним, так і військовим.
Займаємося всією допомогою, яка необхідна незрячим
Це й реабілітація. Є контакти реабілітологів, які ми можемо спокійно передавати. Це контакти лікарів, які займаються відновленням слуху та можуть безкоштовно допомогти зі слуховими апаратами. Це контакти лікарів, які роблять пластичні операції. Пластична хірургія абсолютно безкоштовна. Це контакти досвідчених офтальмологів.
І найголовніша мета – для тих, у кого надії на відновлення зору вже немає, так як в мене – привезти в Україну технологію, яка дозволить незрячим хоч щось побачити, орієнтуватися в просторі.
Як це буде виглядати? Я поки що поняття не маю. Я знаю, що це картинка, яка дуже відрізняється від того, що бачимо ми з вами зараз, точніше, бачите ви і бачив я раніше. Працюватиме це через камеру, встановлену на окуляри та чіп, який вживлятиметься в кортикальну кору головного мозку.
Мова ведеться про якийсь двомірний зір. За словами піддослідного, який бачив, він це описував як 100 точок, які формують той чи інший предмет і дозволяють його запам'ятати. А потім, коли ще раз подивишся на предмет, в принципі, можна відрізняти.
Ведеться робота над тим, щоб це було не 100 точок, а 1000 точок, щоб збільшити деталізацію
По факту, те саме з людиною, один раз побачивши людину, можна запам'ятати, як вона виглядає і потім розуміти, що це твій сусід, твій батько, твоя дружина. Картинка, найімовірніше, чорно-біла, більше схожа перші піксельні комп'ютерні зображення. Зараз ведеться робота над тим, щоб це було не 100 точок, а 1000 точок, щоб збільшити деталізацію.
Це експеримент, і ми зараз братимемо участь у цьому експерименті, всіляко допомагаючи.
Потрібні спонсори, нам потрібні союзники, нам потрібні люди, які також житимуть цією ідеєю
Кінцева мета зробити так, щоб цей експеримент був доступний кожному в Україні. Для цього ми маємо намір співпрацювати з іспанцями, які володіють цією технологією зараз. Які мають цей досвід.
Нам потрібні спонсори, нам потрібні союзники, нам потрібні люди, які також житимуть цією ідеєю. Ті, кому небайдужа доля бійців та мирних жителів, які постраждали та повністю нічого не бачать.
І ті, кому небайдуже в принципі те, що відбувається в Україні, тому що для України це буде прорив, величезний прорив. В експеримент їм потрібно було п'ять осіб. Двоє вже пройшли, третій ходить, зараз ще двоє треба буде. Швидше за все, цих двох відправлятимемо ми. Ми з ними розмовляли про те, що поїде два наших бійці.
– Про ваші сподівання на майбутнє, на завершення війни, на життя особисте. Що плануєте? На що сподіваєтеся?
– Я хочу прокинутися, почути ті самі слова від Володимира Олександровича: «Ми перемогли».
У цей момент... я не знаю, але зараз сказавши це мені мурашки по шкірі пробігли.
Це найголовніше на сьогоднішній момент.
Я хочу на власні очі побачити нашу перемогу
Друга мрія, але швидше за рахунком, а не за значенням: я хочу зробити так, щоб я, такі як я, всі, хто доклав чимало зусиль для нашої перемоги, а також ні в чому не винні громадяни, які постраждали від цієї війни, побачили нашу перемогу на власні очі. Я хочу на власні очі побачити нашу перемогу.
Ну, а потім, природно, хочу міцну щасливу родину, щоб близькі, родичі жили спокійно, у моральній рівновазі, нічого не потребували. Для цього, природно, я теж паралельно робитиму все.
