(Спеціально для проєкту Радіо Свобода «Крим.Реалії»)
Сміливий маневр дозволив кримським військам підійти до Москви, не зустрівши спротиву ворожих військ. Проте московські полки прибули на захист своєї столиці на пів дня раніше за їхнього противника. Хану було більше нікуди наступати і неможливо піти без здобичі, воєводам – нікуди відступати. Вирішальна битва за Москву не могла не відбутися. Але ніхто з її учасників і уявити не міг кінцевого результату.
На світанку 24 травня 1571 року кримські війська атакували Замоскворіччя. Найімовірніше, їх первинною метою було захоплення трофеїв (за свідченням ліфляндських найманців на царській службі Йоганна Таубе та Елерта Крузе, «татари спершу пограбували всі будинки, вбили людей»), тому початкова кількість атакуючих була невелика.
Однак і московські війська не залишалися на місці – згідно з літописцем, «князь Іван Дмитрович Бєльський виїжджав проти кримських людей за Москву-ріку на луг за Болото і діло з ними робив». Поступово в бій вступало все більше людей з обох боків, зіткнення тривали з перемінним успіхом, проте коли кількість кримців на полі зросла до 20 тисяч, ситуація змінилася.
Ханський син Мехмед на чолі правого крила, інший син Аділь на чолі лівого крила та решта війська під керівництвом самого Девлета Герая ударили по ворогу.
Як пізніше хан писав у Стамбул, «відбулася запекла сутичка. Невірні не змогли стримати удару і втекли до свого табору». Оскільки, як уже говорилося, Замоскворіччя не було захищене стіною, Бєльський сховався у вагенбурзі на околиці міста. Окрилені успіхом, «воїни ісламу увірвалися до табору, звідки змогли врятуватися деякі невірні, які зі своїм командувачем сховалися у внутрішній фортеці», тобто у Кремлі.
Про ступінь запеклості бойових дій свідчив той факт, що численні поранення у ньому отримав сам головний воєначальник Московії – його спішно відвезли до міста. У наступній сутичці на вулицях було вбито ще двох воєвод. Востаннє до такого доходило у битві під Оршею 1514 року.
Російські історики традиційно звинувачують кримського хана в підпалі Москви
Строго кажучи, кримська перемога не означала взяття міста – інші райони були прикриті дерев'яними стінами, а центр – кам'яними. Девлет Герай не мав жодної гармати, а вести довгу облогу ворожої столиці було вкрай небезпечно. При цьому російські історики традиційно звинувачують кримського хана в підпалі Москви, але чи мав він резон навмисно знищувати місто, яке можна було розграбувати? Навряд чи. Тому найбільш імовірною є ситуація, коли велика пожежа виникла через несприятливий збіг обставин.
За повідомленням літописця, кримці прорвалися за дерев'яну стіну Земляного міста у Ваганкові на захід від Кремля (район сучасної бібліотеки імені Леніна) «і почали з хором верхи з вогнем гасати всіма вулицями». Навмисне чи ні, посад зайнявся. І як на зло, за свідченням Таубе та Крузе, почалася «така гроза і вітер та блискавки без дощу, що всі люди думали, земля та небо мають розверзнутися». Сильний вітер перетворив пожежу в переважно дерев'яному місті на справжній вогняний шторм (задовго до бомбардувань Гамбурга та Дрездена).
Москва згоріла вся
Катастрофа тривала від шістьох годин до трьох днів. «Москва згоріла вся: місто, і в місті государів двір і всі двори, і посади за Москвою», – зазначив літописець. «Москва так вигоріла, що не залишилося нічого дерев'яного, навіть жердини чи стовпа, до якого можна було б прив'язати коня… всі двері в замку та місті, наповненому мертвими тілами, вигоріли», – писали Таубе та Крузе. Опричнику Генріху фон Штадену запам'яталося, що впали «всі дзвони, які висіли у місті та поза ним на дерев'яних [дзвіницях] церков і монастирів».
Кам'яні стіни Кремля та Китай-города вціліли у пожежі, але виявилися безсилими проти вибухів пороху, складованого у підвалах веж. Коли вогонь дістався до них, зафіксував літописець, «вирвало дві стіни міських: біля Кремля нижче Фроловського мосту проти Трійці, іншу у Китаї проти Земського двору».
Результатом стала масова загибель населення. Москва і так була великим містом, а тут ще, писав Штаден, «усі, хто жив поза у навколишніх слободах, – всі тікали і сховалися в одному місці: духовні з монастирів і миряни, опричники та земські». Після початку пожежі жителі, побоюючись вийти за околиці, щоб не потрапити до кримського полону, спробували сховатися у Кремлі, але всі входи були замкнені боярами. Тоді маси людей рушили до воріт у північній частині Москви – подалі від ворога. А там, збившись у величезний натовп, згідно з одним переказом, вони настільки скупчилися біля воріт і на прилеглих до них вулицях, що йшли по головах один одного, і верхні давили нижніх.
Але й мешканцям Кремля не пощастило. Хто не загинув від вибухів пороху – задихнувся у густому диму, що заповнив внутрішній простір фортеці. Князі та бояри із сім'ями, намагаючись врятуватися від нестерпного жару, спускалися у підвали своїх будинків – і вже не виходили звідти; серед інших так загинув і Бєльський. Лише митрополит із вищим духовенством пересиділи у відносній прохолоді Успенського собору.
Проти версії про навмисний підпал свідчать і втрати кримців. «У диму задихнулося багато татар, які грабували монастирі та церкви поза Кремлем, в опричнині та земщині», – писав Штаден. Але й московські війська зазнали колосальних втрат, тож «живими не залишилося і 300 боєздатних людей». Уникнув загибелі лише передовий полк князя Михайла Воротинського, який стояв поза містом.
Московські літописці навіть не намагалися підрахувати втрати, обмежуючись формулюваннями: «Людей погоріла велика кількість, їм же не було числа» або «людей незліченна кількість погоріла і коней». Натомість не соромилися у своїх оцінках іноземці. «І в тому ж сильному вогні згоріло понад сто двадцять тисяч людей, рахуючи одних тільки іменитих, без простих чоловіків, жінок і дітей, без бідних селян і сільського населення, яке вибігло з усіх кінців, згоріло, задихнулося та загинуло», – писали Таубе та Крузе.
Історику Сергію Соловйову зустрічалися оцінки кількості жертв у 800 тисяч! Така цифра видається абсолютно неймовірною, навіть якщо до неї входять і полонені (до 150 тисяч, що теж неможливо) – все тодішнє населення столиці навряд чи перевищувало 100 тисяч осіб. Як пізніше похвалявся в Речі Посполитій ханський посол, у тому поході кримці перебили 60 тисяч московітів і стільки ж захопили у полон – і ця цифра є найближчою до істини.
Оскільки більшість москвичів задихнулися, а не згоріли, то й «за вдесятеро більшу суму не можна було знайти людей для поховання». Пізніше, повернувшись до столиці, Іван IV наказав скинути трупи до Москви-ріки «і віддати їх течії». Однак заледве наказ було виконано, як численні тіла запрудили річку, «і потім уцілілі люди повинні були вживати цю саму воду для підтримки життя через нестачу колодязів, які всі обвалилися», – розповідали Таубе та Крузе. Не могла не спалахнути епідемія – «з'явилася велика потреба і скарги, і до великого князя були послані з усіх кінців люди з проханням виловити мертві тіла з води й поховати решту».
Про ступінь розорення столиці можна судити за даними папського легата Антоніо Поссевіно, який у 1580 році нарахував там трохи більше 30 тисяч жителів, тобто менше третини від «довоєнного рівня». Загалом, як підсумував Штаден, «біда, що спіткала тоді Москву, була така, що жодна людина у світі не змогла б того собі й уявити».
Побоюючись вогню, Девлет Герай відвів війська назад до Коломенського. Але оскільки взяти у згорілій ворожій столиці було вже нічого і випробовувати долю не було необхідності, 26 травня хан наказав відступати. Відходячи, він велів спалити все зерно, зібране в засіках князівських сіл навколо Москви.
Найбільш спустошливий похід кримців на Московію завершився, але найголовніше приниження у царя Івана IV було ще попереду
Не побоюючись переслідування, Девлет Герай пішов назад іншою дорогою – на південний схід через Каширу – і на зворотному шляху спустошив ще й усю Рязанську землю. «Більшість дворів і острогів стоять в ній порожніми, інші спалені», – писав очевидець, який незабаром відвідав ті місця. За відпискою хана до Стамбулу, «країна протягом вісімнадцяти днів була віддана на руйнування та пограбування». Загалом під час походу зазнали нападу 36 населених пунктів, перш ніж обтяжений бранцями, худобою і трофеями хан перейшов московський кордон. Полк Воротинського супроводжував кримців «до Поля», але завадити пограбуванням навіть не намагався – надто нерівними були сили.
Як писав Штаден, «якщо великий князь правив би ще сотню років і навіть більше того – що, звичайно, неможливо – то й тоді він не міг би подолати того руйнування, яке кримський цар завдав Москві та Рязанській землі».
Найбільш спустошливий похід кримців на Московію завершився, але найголовніше приниження у царя Івана IV було ще попереду.
(далі буде)
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
