Наталя Куліді
З 24 лютого 2022-го по 15 лютого 2023-го російські військові вбили 487 українських дітей – про це повідомило Управління Верховного комісара ООН з прав людини. Втім, на жаль, це число не є остаточним, адже ідентифікація загиблих в різних регіонах України триває, а Росія продовжує обстріл мирних жителів. Ми продовжуємо карбувати історії маленьких українців, які загинули від війни. У цьому тексті розповіді про долі дітей з Харківщини, Київщини та Херсону.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«Маргариточка-квіточка». 8-річна Маргарита Гапоненко із села Безруки
3 червня 2014 року в родині Людмили та В’ячеслава із села Безруки на Харківщині народилася омріяна донечка. Маля назвали Маргаритою. Дитина росла спокійною, за характером та зовнішньо була схожою на батька, який дуже хотів саме донечку.
Клопоту з малям батьки не мали, Маргарита швидко дорослішала. Обожнювала книжки та слухати казки від мами. Як підросла, дуже хотіла піти до школи, бо мріяла сама навчитись читати. Коли нарешті стала першокласницею, зрозуміла, що їй дуже подобається навчатися загалом, ще й виходить це непогано.
Перша вчителька дівчинки Віталіна Артьомова називала школярку «Маргариточка-квіточка».
«Приязна, відверта, яскрава. Завжди біля неї юрмились діти. Маргарита і танцювала, і співала», – говорить Віталіна й згадує також свято Букварика, на якому дівчина дуже яскраво виступала.
З уроків Маргариті подобалась музика. Батьки з першого класу віддали її на танцювальний та співочий гуртки.
«Два рази на тиждень були співи, два рази – танці. Донька і вдома багато співала, любила сучасні пісні», – розповідає мама Людмила.
У вільний час Маргарита гуляла з друзями та створювала картинки із бісеру, що клеїться на основу. Багато робіт було із зображеннями тварин – дівчинка їх дуже любила. Вдома жили папуги, мурчаки та шиншили. Маргарита мріяла, коли виросте, стати ветеринаркою, щоб вилікувати всіх тваринок.
«Вона завжди була така весела та розумна. Любила гратись, як і всі дітки. Їй подобались інтерактивні та цікаві іграшки. Пам’ятаю, «вирощувала» динозавриків», – говорить Наталія Шевченко, двоюрідна сестра мами дівчинки.
Після початку повномасштабної війни Людмила з В’ячеславом та Маргаритою залишались у Безруках.
«Ми були і без газу, і без світла. Але все одно донечка навчалась онлайн. Робили в основному тести чи інші завдання, надсилали їх вчителям», – говорить мама Людмила.
Донька часто питала маму, коли закінчиться війна та навіщо Росія прийшла вбивати українців. Тим паче, що дід дитини був за національністю росіянином.
«Чому вони до нас прийшли?» – казала мамі Маргарита.
Влітку російська армія почала сильно обстрілювати Безруки.
У червні Маргариті виповнилося 8 років. Її хрещена пригадує: «Ми саме поверталися з іншої області на Харківщину. Рита зателефонувала мені сама, якраз коли були в дорозі. Спитала: «Ти що мене не будеш вітати?». А я їй відповіла, що просто не встигла набрати. Ми говорили телефоном, вона була в гарному настрої. Сказала, що чекатиме мене в гості».
Хрещена із Маргаритою так і не побачилися.
21 червня зранку родина на подвір’ї приготували на вогнищі їжу. Потім Людмила на вулиці гріла воду, щоб помити посуд. В гостях була сестра жінки з двома дітьми, вона опівдні розвішувала для сушіння випрану білизну. Маргарита на вулиці читала вголос мамі книжку, поки вона в будинку поралась із тарілками. Приблизно о 12:20 на подвір’я почали падати касетні боєприпаси.
«Все лягало тільки у нас у дворі. На ділянку площею 15 соток прилетіло 14 снарядів. Коли я вибігла до доньки на вулицю, все ще вибухало», – згадує Людмила.
8-річна Маргарита загинула миттєво, їй наскрізь пробило серце. У сестри Людмили було посічене тіло, 10 діб жінка боролась за життя у лікарні, їй вирізали легеню, але травми виявились сильнішими. Без матері залишились двоє дітей.
Маргариту Гапоненко поховали 22 червня в Безруках. Родина була вимушена виїхати в інше село, бо їхній будинок після обстрілів був дуже пошкоджений. Батько дівчинки у свої 36 років повністю посивів. Людмила не може описати словами, як почувається після втрати своєї квіточки.
Щотижня мама і тато Маргарити їздять до Безрук, щоб навідати могилу донечки.
«Це була єдина дитина на весь клас, яка могла так дивитись в очі». 8-річний Кирило П’яхін з Херсону
Новина про вагітність Маріанни стала несподіванкою для подружжя П’яхіних з Херсону. Разом із чоловіком Денисом вони ще не готувались ростити маля, але раптовій звістці дуже зраділи. Пара потроху готувалась до народження дитини: майбутня мама хотіла сина, чоловік Денис – донечку.
Четвертого липня 2014 року в П’яхіних народився малюк Кирило. Хлопчик ріс швидко. До року сказав перше слово – «тато» і зробив перші кроки. Маріанна згадує, що син був схожим на Дениса. «Ніс, ямочки на обличчі – все у батька. А от характер – мій», – говорить Маріанна.
Хлопчик ріс дуже спокійним та слухняним. Намагався у всьому допомагати мамі.
«Ми водили сина на дошкільні розвивальні заняття. Потім Кирило ходив на малювання, йому це дуже подобалося. Дай будь-яку картинку – все перемалює», – згадує Маріанна.
Хлопчик обожнював збирати конструктор, будувати замки та гратись машинками. У майбутньому спочатку хотів стати футболістом, потім – поліцейським.
Кирилові подобалося ходити в школу. Простіше давались мова та читання, дуже швидко запам’ятовував вірші.
«Кірюша завжди був старанним учнем, любив гарно писати і засмучувався, якщо не встигав щось записати, бо кожну літеру виводив. Також любив виконувати завдання біля дошки. Дистанційне навчання не надто йому подобалося. Особливо запам'ятався один випадок. Потрібно було прочитати текст і дати відповіді на питання, а хлопчик захотів прочитати це для вчителя. Попросив маму, щоб вона записала аудіо, як він читає, і вислали його мені», – говорить вчителька Кирила Тетяна Щегельська.
Вчителька згадує Кирила життєрадісним. Дитина могла підійти та обійняти, заглянути в очі.
«У цей момент забувалися всі негаразди. Це була єдина дитина з класу, яка могла так дивитись в очі», – ділиться Тетяна.
Маленький Кирило мав свої симпатії в школі, мама пригадує: «Він говорив мені зранку: «Мамо, пішли в крамницю купимо шоколадку».
Кирило дружив із Антоном – хлопчиком, який жив в одному будинку з П’яхіними.
«У них рік різниці. Кирило був старшим. Дуже життєрадісний, захоплений творчістю хлопчик: і тік-токи знімав, і пісні співав. Відрикритий до всього», – говорить Анастасія, мама Антона.
Напередодні повномасштабного вторгнення родина П’яхіних хворіла на коронавірус. Вони жили неподалік Антонівського мосту в Херсоні й добре чули звуки війни після 24 лютого 2022 року. Спочатку Кирило дуже боявся всього, що відбувалось навколо. Мама водила сина до психолога та давала заспокійливе. Пізніше хлопчик вже сам заспокоював Маріанну, коли вона плакала: «Мамо, все буде гаразд. Не переживай».
Два місяці П’яхіни прожили в тоді окупованому Херсоні, евакуювались наприкінці квітня до Вінниці, де мешкали їхні родичі.
«Виїжджали три дні. Першого дня не випустили, ми ночували у знайомих. Згодом знову не вдалось провартись. Окупанти дозволяли проїхати лише родинам із тими дітьми, які мали цукровий діабет та астму. А колись лікар помилково написав у нашу медичну картку, що в Кирила – астма. На блокпосту подивились на діагноз і пропустили», – розповідає Маріанна П’яхіна.
П’яхіни облаштувались у Вінниці, Маріанна пішла працювати у приватну лікарню. 4 липня родина відсвяткувала день народження Кирила – хлопчику виповнилось 8 років. Дитина замовила батькам безліч подарунків. Кирилу купили все: і великий автомат, і лего, і машинку на управлінні.
14 липня Кирило з дядьком та бабусею поїхали в банк. Родичі робили закордонні паспорти, треба було сплатити квитанцію за документи.
«Я збиралася на роботу й казала, щоб син залишився з татом вдома. Син просив мене: «Мамо, не йди. Залишайся вдома». Я тоді спізнювалася, дізналася, що він поїхав із бабусею і братом, коли у лікарні вже починалася операція», – згадує Маріанна.
У Вінниці тривала повітряна тривога, але дорослі вирішили таки завершити справу з документами.
«Під час операції ми з колегами помітили дивний рух вікон. Медики сказали, що ракета полетіла. Пізніше мені зателефонувала мама і сказала, що не може знайти брата та Кирила. Я вибігла з лікарні», – говорить Маріанна.
Три ракети влучили у дім біля офісної будівлі. У цей момент дядько із Кирилом сиділи у машині, бабуся вийшла до банку. «Брат каже, що розплющив очі, коли його після вибуху тягнув якийсь чоловік. Він спитав, де Кирило. Повернувся до автівки, у якій був хлопчик, та лише побачив, як машина вибухає», – розповідає Маріанна П’яхіна.
Пізніше жінці стало відомо, що син помер одразу – від влучання уламка в голову, а потім вже стався вибух. Тіло хлопчика розшукували кілька днів.
«Говорили, що знайшли в обласній лікарні хлопчика, 8 років, без батьків. Але я приїхала – то ніяк не він…»
Ідентифікувати Кирила змогли лише з допомогою аналізу ДНК. Загалом від тієї російської атаки на Вінницю загинули 27 людей, а травми отримали – 200.
Кирила поховали у Никифорівцях на Вінниччині. Провести хлопчика в останню путь зібрались десятки людей, більшість – незнайомі. Вони просто хотіли підтримати родину після такої важкої втрати. У домовину хлопчика вклали м’яку іграшку – ведмедя Потапа.
Нині Маріанна за кордоном, кілька місяців тому розлучилась із Денисом.
«Щодня говорю з психологом. Бо інакше ніяк. Вже стільки часу минуло, а здається, що Кирило зараз забіжить до кімнати і скаже: «Мамо», – говорить вона.
Друг Кирила з Херсону, Антон, все ще не вірить у його смерть.
«Син думає, що ми повернемось до міста, а там буде Кирило», – говорить мама хлопчика, Анастасія.
«Побажали йому 87 років життя». 15-річний Іван Іванов з Київщини
Пара Іванових з Київщини розписалась у 2003 році, а у 2007-му – у них народився малюк. Ваня був жаданим сином, подружжя в дитину вкладало всю любов.
Хлопчик ріс дуже активним та трохи безтурботним, легковажив небезпекою. Мама Ірина згадує – у 4-річному віці Ваня раптово вибіг на дорогу в Києві. Це сталось на вулиці Вербицького поблизу станції метро Харківська. «Так було дивно, бо за кілька хвилин, поки я вискочила на проїжджу частину та протягувала до себе сина, не проїхало жодної автівки», – говорить Ірина Іванова.
Ваня ріс добрим, допомагав мамі по господарству, а коли у родині народилась молодша донька Даша, охоче проводив час із нею.
«Якось Даша загубилась, він так сильно плакав. Син ріс дуже сімейним, про всіх турбувався», – розповідає Ірина Іванова.
Мама говорить, що у Вані були золоті роки. У дитинстві він майстрував різну зброю із паперу: гвинтівки, автомат, пістолет.
Батьки віддавали хлопця на різні секції – футбол та самбо, але нічого йому не було до душі.
«Він взагалі так не дуже серйозно ставився до навчання та не беріг речі. Всі дитячі машинки поламав. Телефон купили один, другий, третій – ламав. Якось він не думав про майбутнє. Я йому казала: «Ванєчка, слід вчитись, бо ким ти будеш?» – згадує мама.
Та Вані більше подобалися ігри й проводити час із друзями. Товариш хлопця Михайло, згадує, як вперше після знайомства з Івановим пішли гуляти. Хлопцям тоді було по 13 років. У лютому вулиці вкрила крига, тому йти було майже неможливо – Ваня із Мішею сміялись із того, як ковзали по вулицях.
«Ваня мав гарне почуття гумору, був дуже цікавою людиною. Ми завжди мали теми, на які могли поспілкуватись», – говорить Михайло. Ваня допомагав другові поратись по господарству, а той – Вані з уроками.
За місяць до повномасштабного вторгнення – 23 січня 2022 року – відсвяткувати 15-річчя Вані. Ірині не вдалось знайти свічки з цифрами «1» та «5», тому купила «8» та «7». «Побажали йому 87 років життя. Ми всі так сміялись. Але так вийшло, що все його життя – лише 15 років», – говорить Ірина Іванова.
Війна застала Іванових на дачі у селі Блиставиця на Київщині. Батько 25 лютого 2022-го пішов у військо, а Ірина з сином та донькою залишилась у приватному будинку. Блиставиця розташована неподалік Гостомеля, Ворзеля та Бучі. У селі було небезпечно та страшно тієї весни – згадує Ірина Іванова. Ваня відчував себе відповідальним за маму та сестру. Часто виходив на вулицю, вирізав собі спис, який заховав на подвір’ї.
За десять днів повномасштабної війни в Іванових закінчились їжа та вода. 4 березня зранку Ірині подзвонила свекруха, яка вже була за кордоном, і сказала, що 5 березня з Києва їхатиме автобус за кордон. Ірина Іванова вирішила вибиратись з Ванею та Дашею із Блиставиці.
Даша сіла на передньому сидінні, Ваня на задньому, Ірина – за кермом. Сім’я поїхала. Побачили порожній ворожий танк на дорозі, в якийсь момент автівка загрузла у бруді. Вані довелось штовхати її.
«Ваня тоді казав: «Мамо, нас усіх вб’ють». Дивом ми виїхали з тої грязюки», – згадує Ірина.
Жінка міцно тримала кермо та стежила та дорогою. У якийсь момент додався невідомий звук – наче метал на метал.
«Мамо, ти в курсі, що в нас стріляють?» – запитав Ваня.
Салоном літали кулі, у цей час Даша скрутилась під сидінням, а Ваня сидів прямо, не сховався. Він наче відчував себе зобов’язаним захистити своїх рідних. Одна з куль влучила в ділянку серця хлопця. Вийшла там, де рука з’єднується із плечем. Автівка заглохла – Ірина разом із дітьми вискочила із неї.
«Він вийшов та одразу впав. Піднявся і знову впав. Хотів йти і падав. Мене тоді поранило у долоню та сідницю. Я була в щоці, думала, що нас вб’ють просто зараз на дорозі», – говорить Ірина.
Весь цей час батько, Олексій Іванов, який пішов воювати, був за 30 кілометрів від рідних – у Бучі. Він все чув, бо висів на слухавці Ірини. Дружина йому подзвонила, але трубку не поклала.
«Потім сказав мені, що поклав біля себе автомат – і якби з нами щось трапилось, був готовий застрелити себе», – каже Ірина.
Жінка спонукала сина та доньку бігти додому, в бік Блиставиці. «Кажу: «Біжимо швидко». Деякий час не вірила, що Ваня не може йти. Думала, що в нього теж шок. Син сказав, що полежить та прийде. А ми із Дашею вирушили у село. Ваня залишився у полі», – пригадала жінка.
Вже діставшись дому, Ірина чекала, що син стукатиме у двері. Вона шукала в селі тих, хто міг би допомогти їй забрати Івана з дороги, але всі боялись. Під ранок жінка заснула, крізь сон здавалось, що хлопець зайшов до хати. Прокинулась – нікого немає.
Чотири дні тіло Вані Іванова лежало у полі – забирати його було страшно. Як і виходити на подвір’я. Вдалось це зробити лише 8 березня. Поховати теж вийшло не одразу – вулицями села стріляли. Рідні це зробили 17 березня, коли сусід допоміг змайструвати ящик та викопати яму на подвір’ї.
Пізніше Ірина разом із Дашею все ж виїхала із Блиставиці. Як ворог втік з Київщини, батько Вані перепоховав сина на Бучанському кладовищі.
Нині Ірина з Дашею за кордоном, Олексій – воює. Даша важко перенесла втрату брата. Почала копіювати його. Коротко підстриглась, ходить на бокс. Ірині часто на доньку кажуть «ваш син».
«Я згадую Ваню, як частину юності. Дитину, в якій я бачила свою молодість. Пам’ятаю все – з народження до останнього дня його життя», – говорить мама.
«Заводила весь клас». 15-річна Дарина Сидоренко із Дергачів
Мешканці Дергачів на Харківщині Юлія та Михайло з нетерпінням чекали на донечку. Жінка довго не могла завагітніти, тому коли 14 лютого 2007 року в подружжя нарешті з’явилось маля – всі у родині дуже зраділи. Дівчинку назвали Дариною.
Коли немовляті було три місяці, батько Михайло помер. До двох років Юлія виховувала Дарину сама. А потім зійшлася з Андрієм Черновим. Він став дівчинці татком.
Дарина росла спокійною дитиною, обожнювала мультики та книжки.
«Я питала її: «Що купити?». Чула у відповідь: «Книжку». Кажу: «У тебе стільки книжечок». Казала, що хоче все одно. Дарина мала феноменальну пам'ять. Досить їй раз було прочитати і вона вже по сторінках сама знала, де закінчується казка. Сама слово до слова розповідала. Це їй було тільки два роки», – розповідає мама Дарини Юлія Чернова.
У півтора рочку Даринка вже ходила в дитсадок. Обожнювала виступати, співати та танцювати.
Коли Дарині було 6 років, в родині народились близнюки. Дівчина дуже зраділа цій звістці і з турботою підійшла до виховання молодших братів. Коли вони були маленькі, годувала їх та гралась. А коли підросли, супроводжувала на автобусі до школи, додатково займалась із ними англійською.
Мама згадує свою доньку цілеспрямованою дівчиною. Коли Дарина була маленька, Юлія возила її на додаткові заняття англійської. Потім дитина сказала мамі: «Годі, далі я впораюсь сама». Навчалась Дарина добре, закінчувала класи з відзнаками.
«Вона була дуже активною. У класі дружила з усіма. Брала участь у шкільних заходах, гарно декламувала вірші. Я завжди пропонувала їй зніматись у роликах до свят або важливих дат», – говорить класна керівниця дівчинки Людмила Кантемир.
«Я доньці завжди казала, що школа – це її фундамент. Що закладеш, те й отримаєш. І попри те, що донька дуже добре вчилась, вона зовсім не була заучкою. Навпаки – заводила весь клас», – говорить Юлія Чернова.
У вільний час Дарина ходила на танці та їздила виступати на різних конкурсах.
24 лютого 2022 року родина прокинулась від вибухів – Дергачі обстрілювали. Чоловік пішов воювати у тероборону, Юлія разом з Дариною та хлопчиками перебралась жити до сусідів. Там у льосі облаштували укриття: поставили дивани та обігрівачі.
У цей період Дарина ухвалила рішення, ким хоче стати у майбутньому. Раніше дівчинка обирала між міжнародною журналістикою та митницею.
«Донька прийшла до мене з телефоном. «Мам, я вирішила, куди вступатиму». Повертає телефон, а там – Національна академія Державної прикордонної служби імені Богдана Хмельницького. Кажу: «Ти розумієш, що це два роки казарм?». Дарина зустрічалась із хлопчиком-кадетом. І її зовсім не лякало життя в казармах», – розповідає Юлія Чернова.
У березні родина вирішила виїздити з Дергачів. Чоловіка Юлія переконала вирушати з ними. Але евакуюватися сім’я так і не встигла.
Юлія згадує: 13 березня був спокійний день, місто не обстрілювали, тож вона з синами та донькою вирушила від сусідів до свого дому. Там вперше за багато днів вдалось прийняти душ.
«Ми весь час були одягнені, щоб, якщо що, вибігати. Сумка, документи – все було з нами. Я не спала нормально кілька днів, тому після душу притулилась на дивані біля стіни. Мене почало вимикати. Раптом чую – вибухи. Дарина каже: «Мамо, стріляють». Я чую, що це поряд», – згадує Юлія Чернова.
«Бігом під стіну», – крикнула мама своїм трьом дітям. Всі розташувались біля опорної стіни.
«Почули один проліт біля нас, другий зачепив будинок. Я розумію, що тікати небезпечно. І вдома залишатись небезпечно», – пригадує Юлія.
У темряві вона доторкнулась до синів. Вони не були вдягнені. Хлопчики сказали, що їхні речі залишились у кімнаті.
«Мам, зараз», – сказала Дарина і побігла за речама для молодших братів. У цей момент по будинку родини і вдарила ракета.
«Все обвалилося, темно, не було чим дихати. Я починаю кричати, чи всі цілі. Розумію, що нічого не чую, крім дзвону у вухах», – пригадує Юлія Чернова.
Коли всівся пил, жінка зрозуміла, що даху в будинку більше немає. Родину з усіх боків завалило уламками. Чоловік почав вибивати двері, йому вдалось зробити невеликий отвір і він дістався до руки вже загиблої доньки. Андрій сказав: «Більше немає нашої Дарини».
За два дні Дарину Сидоренко поховали у рідних Дергачах. Допомогли із прощанням знайомі – знайшли білу сукню та мереживну хустку, яку використали як фату. Коли рідні зібрались на кладовищі, були сильні обстріли. Мама згадує, що ракети літали над людьми ніби м’ячики – туди-сюди.
«Дарино, це тобі прощальний салют», – пригнічено сказав татко.
Через обстріл у родини Чернових не залишилось нічого – речі побило уламками. До початку квітня сім’я жила в укритті. Потім виїхали до Полтави.
«У зруйнованому будинку ми знайшли телефон Дарини. Він у нас стоїть поряд з її портретом. Смартфон ми постійно заряджаємо, але не розблокуємо, бо це був її особистий», – говорить Юлія Чернова.
Однокласники дівчинки із болем сприйняли звістку про її загибель. Говорять, що вона для них – янгол-охоронець. Класна керівниця додає: ані тижня не проходить, щоб не згадали про Дарину. Часто вчителі переглядають старі шкільні ролики та фото – а там Дарина то співає, то декламує вірші, то танцює…