70 років тому, 5 березня 1953 року, помер радянський правитель Йосиф Сталін. Зазвичай, «Історична Свобода» відзначає дні народження, але «товариш» Сталін – така людина, що можна від традиції відійти і згадати з нагоди дня смерті. Кілька років тому в Москві якісь дотепники вивісили білборд «Помер той – помре і цей». Недовго він провисів, але хід думки цікавий.

Чим хворіли відомі правителі? Чи впливали хвороби на ухвалення ними доленосних рішень? Про це розповів автор книжки «Хвороби відомих людей» Юрій Матвієнко, доцент кафедри неврології Львівського медичного університету.

– Відомо, що напередодні у Сталіна стався інсульт. Але в резиденції були такі порядки, що його зайвий раз не турбували. Тому він цілий день пролежав без допомоги на підлозі. А якби йому відразу надали допомогу, то чи міг він одужати і надалі лишатися при владі?

– У Сталіна не просто інсульт був, а крововилив у мозок на фоні гіпертонічного кризу. Навіть за сучасною статистикою близько 50% таких пацієнтів помирають, навіть за умов надання адекватної консервативної чи хірургічної допомоги. Тож, навіть якби його почали лікувати згідно протоколів нашого МОЗ, за умови виживання він швидше за все лишився б інвалідом. Очевидно, державою вже не керував би.

– Тобто тут оперативність надання допомоги не відіграє визначальної ролі?

– При інсульті це має значення.У міжнародній неврології є такий протокол «час є мозок». Навіть якщо є підозра на інсульт, то вже треба везти пацієнта у профільну установу й надавати допомогу.

Сталін, може, й вижив би. Все-таки він кавказець, мав міцне здоров’я. Але став би функціональним інвалідом, якого можна було б ігнорувати.

– А що взагалі відомо про те, чим хворів Сталін?

Читав щоденники академіка Вернадського, який фіксував дуже багато різних речей. Серед іншого, він занотовував, що періодично виникали чутки про те, ніби Сталін сильно хворий. До речі, він не дуже здоровий спосіб життя вів, можна навіть сказати – нездоровий спосіб життя. Як хвороби впливали на його діяльність?

– Тут треба говорити про соматичні хвороби, себто тілесні. Відомо, що він був гіпертоніком, причому гіпертоніком доволі злоякісним.

Крім того, треба говорити про його психіатричний аспект. Параноїдний синдром у Сталіна був підтверджений відомим російським психіатром і неврологом Бехтерєвим. До речі, він за це поплатився життям. Тому що, коли він серед колег це оприлюднив, то довго не жив (за офіційною версією, Бехтерєв помер внаслідок гострого харчового отруєння – ред.).

Коли говорити про ознаки параної у Сталіна, то, вочевидь, це впливало на його політичну діяльність. Те, що він робив регулярні кадрові чистки – це характерно для параноїків. Чи це була просто параноїдна особистість, чи це була параноїдна форма шизофренії, чи це була параноїдна акцентуація – питання радше до психіатрів. Тут можна дуже довго аналізувати, дискутувати і не дійти однозначного висновку.

Ймовірні психіатричні порушення, з одного боку, допомогли Сталіну утриматися при владі, а з іншого – сприяли тому, що його влада була дуже жорстокою. Бо чимало людей довкола нього рано чи пізно закінчували життя неприродним способом.

– Сталін не став аж так одразу диктатором, його шлях до одноосібної влади був непростий.

– Так, звичайно. І люди, які проходять такий шлях до влади, повинні мати певні психопатичні особливості для того, щоб до цієї влади добратися. І чим вище вони піднімаються, чим більше реалізовуються їхній психопатичний драйв, тим більше ця клініка у них проявляється.

Очевидно, психопатичні порушення сприяли руху Сталіна до влади. Але щоб це категорично стверджувати, треба підняти його медичну документацію, яка недоступна, дуже детально проаналізувати його біографію. Медицина базується на об’єктивному аналізі. Тільки після того ми зможемо сказати, чи дійсно так воно було. Наразі можемо лише припускати.

– Параноя – це відхилення, хвороба?

– Параноїдний синдром – це коли в людини дуже високий рівень підозрілості, коли людина нікому не довіряє і достатньо закрита. Водночас така людина може мати дуже хорошу здібність до маніпулятивності. Параноя часто може дійти до серйозної психіатрії, тобто у параноїків можуть виникати галюцинози, марення і тому подібні речі. Параноя – дуже і дуже широке поняття. Це не хвороба, а синдром, який може виникати при широкому діапазоні порушень.

Якщо говорити про Сталіна, то він був такий високофункціональний параноїк, добре адаптований до середовища. І він це середовище використовував. Бо якщо пацієнт має дуже явну параною, наприклад, в контексті шизофренії, він буде асоціальний і нічого в житті не досягне.

– Це той випадок, коли відхилення від норми, навпаки, сприяло?

– Так, звичайно. Часом так буває. Хоча, в даному випадку, краще було б навпаки.

– Серед діячів того періоду хворий був, на інвалідному візку пересувався президент США Франклін Рузвельт. А що у нього була за хвороба, як ця хвороба на нього пливала?

– Відносно Рузвельта дещо більше відкритої інформації. Про нього були публікації авторів, які мали доступ до першоджерел. Відомо, що у нього була легка онкологічна патологія, маленька меланома на обличчі. Це косметичний дефект, який навряд чи вплинув на його активність. Інша справа, що він перехворів поліомієлітом. Це дуже серйозне інфекційне захворювання, вірусне запалення спинного мозку, від якого залишається дуже виражений параліч. Відтак Рузвельт був прикутий до інвалідного візка.

Інвалідність дуже серйозно впливає на активність людей. Часто вони стають дуже апатичні, мають усталене, патерне життя і щось радикально міняти не дуже хочуть.

Не можу казати напевно, але припускаю: те, що Рузвельт хотів дистанціюватися від європейських справ, так само опосередковано може бути пояснено певними психологічними змінами, які виникли внаслідок стресу, який він переніс внаслідок цієї хвороби. Тобто те, що він проводив ізоляціоністську політику, це якби характерно для людини, які інвалідизована.

– До речі, коли були переговори у форматі Сталін-Рузвельт-Черчилль, то часто кажуть, що Рузвельт був більш поступливий, ніж вимагала ситуація. Можна пояснити цю його надмірну поступливість хворобою?

– Почасти можна. До речі, тут немає значення, чи він мав поліомієліт, а чи якесь інше захворювання , внаслідок якого був би прикутий до інвалідного візка.

З власного досвіду скажу, що виникають дуже парадоксальні ситуації. Інколи людина може бути інвалідом, але в деяких моментах цю інвалідність компенсує – стає гіперактивною, дуже діяльною. Наприклад, знав одного пацієнта (вже покійного, на жаль), який керував асоціацією хворих на м’язову дистрофію. Він зі своєї квартири не виходив дуже довго, може 10-15 років. Але він по інтернету працював, створив асоціацію, находив кошти, видавав книжки і тому подібне. Це один момент – ефект гіперкомпенсації.

Другий момент, коли пацієнт розуміє, що в нього незворотні зміни, він їх подолати не зможе, буде до кінця життя прикутий до інвалідного візка. Відтак виникає апатія, емоційне притуплення. Припускаю, що у випадку Рузвельта про це можна говорити. Є хвороба і є реакція на неї, яка інколи може бути дуже парадоксальною. Але в його випадку це вираження такої апатії, наслідком якої могли бути елементи поступливості, які він робив у своїй політичній діяльності.

– А якісь професійні хвороби у політиків є?

– Думаю, що так. Оскільки політичні діячі здебільшого перебувають у стресовому і стресогенному середовищі, то намагаються це компенсувати. Відтак дуже багато з них курять, зловживають алкоголем. І в даній ситуації йдеться, перш за все, про серцево-судинні захворювання. Це те, про що дуже часто в політичних діячів можна говорити.

Класичний приклад – президент США Ейзенхауер, який дуже багато курив. Лікарі його застерігали: киньте! Проте він продовжував курити, допоки не одержав серйозний інфаркт міокарда, після якого був змушений обмежити куріння, а після інсульту – взагалі відмовився. Тобто стресогенна ситуація сприяє тому, що в політиків можуть бути серцево-судинні захворювання.

Теоретично, хронічні стреси можуть сприяти онкологічним захворюванням. Можна говорити і про певні межові психічні порушення: якісь елементи агресії, безсоння, тривожність, емоційні коливання – це все, припускаю, в політиків більш чи менш опосередковано є. Тому що політика – це дуже стресогенна діяльність.

– Сталін і Черчилль, наприклад, курили й алкоголь вживали. Черчилль навіть надуживав алкоголем.

– Черчилль випивав до пляшки віскі або коньяку на день.

– Доволі серйозні дози. У важкі часи йому довелося працювати. А Гітлер натомість – вегетаріанець. Є свідчення, що в ранні роки він інколи пив пиво чи вино, але у зрілому віці відмовився від м’яса, від алкоголю, не курив.

– Гітлер, хоч вів дуже здоровий спосіб життя, прожив менше, аніж Черчилль, який вів дуже нездоровий спосіб життя. От такий цікавий парадокс! Гітлер помер у віці 56 років, а Черчилль дожив до дев’яноста.

– Ну, Гітлер сам вкоротив собі віку. Не знаю, чи тоді був термін «здоровий спосіб життя», але Гітлер десь так і жив!

– Здоровий спосіб життя став популярним після Другої світової війни, коли почали вивчати механізми хвороб і встановили, що серцево-судинні захворювання пов’язані з холестерином, гіподинамією. Відтак люди почали масово бігати, переключатися на середземноморську дієту і тому подібні речі.

– До речі, а чим хворів Гітлер? Його бузувірська політика і його хвороби – можна між ними зв'язок знайти?

– Дуже ймовірно, що Гітлер мав хворобу Паркінсона. Припускаю, що ця хвороба могла впливати на його рішення у військовій сфері. Але не сказав би, що вона впливала на його рішення стосовно голокосту.

Про те, що Гітлер ймовірно мав хворобу Паркінсона, залишилися не лише документальні свідчення, а навіть кінохроніка останніх тижнів життя: паркінсонічна сутула постава, паркінсонічне дрижання і тому подібне.

Специфіка пацієнтів із хворобою Паркінсона, окрім того, що вони мають рухові проблеми, це тілесна і психічна ригідність. Вони мислять і живуть по певних шаблонах і відходити від них, здебільшого, не можуть.

Гітлер, маючи психічну ригідність, дуже часто втручався в дії своїх генералів, які мали більш пластичний розум. Думаю, отут можна певні залежності будувати. Тому що ми напевне знаємо: психічні чи психологічні зміни на фоні хвороби Паркінсона дуже часто виникають на кілька років раніше, ніж демонстративні ознаки цієї хвороби, коли пацієнт сутулий, човгає, дрижить, слина з рота тече.

До речі, тут дуже цікавий парадокс, що Гітлер не курив. Можливо, якби він курив, то в нього ризик хвороби Паркінсона був би меншим. Тому що, як свідчать останні дослідження, у курців ризик хвороби Паркінсона набагато нижчий порівняно з некурцями.

– Немає такого шкідливого, що не могло би бути в чомусь трохи корисним.

– Є такий медичний жарт: чому курці не мають хвороби Паркінсона? – тому що не доживають до того віку, коли вона почнеться. Даруйте, медичний гумор зажди дещо цинічний.

– Зараз політики здебільшого приходять до влади внаслідок виборів. Коли відбуваються вибори, то всі звертають увагу на погляди, біографію, здобутки, програму кандидата. А наскільки важливо цікавитися здоров’ям того чи іншого претендента на владу?

– Дуже важливо. Який аспект я маю на увазі? Звичайно, хвороб існують тисячі. Але є хвороби, які реально можуть впливати на якість ухвалення рішень конкретним політиком. Найперше йдеться про певні психіатричні захворювання, про певні неврологічні захворювання і певні соматичні захворювання, які суттєво можуть впливати на якість надання політичних послуг. Наприклад, якщо пацієнт має рак третьої чи четвертої стадії, наскільки реально він може інтенсивно працювати як політик?

На мою думку, якщо людина йде у велику політику, то виборці повинні знати про стан його здоров’я. І це має бути законодавчо врегульовано. Але це стосується не всіх захворювань. Мені байдуже, чи є в кандидата в президенти, припустимо, геморой. Але якщо говорити про психіатрію, онкологію чи інші серйозні захворювання, то тут, на мою думку, інформація повинна бути оприлюднена. Мабуть, це треба не для всіх, а з певного рівня, коли люди йдуть у велику політику. Скажімо, рівень парламенту, уряду, президента, то варто законодавчо врегулювати, що інформація щодо стану здоров’я має бути доступною.

Наприклад, відомо, що президент Франції Франсуа Міттеран мав рак простати. І цю інформацію дуже і дуже приховували. Якби французи знали, що він має таку хворобу, причому в доволі запізнілій стадії, то чи вони за нього проголосували б? Відверто кажучи, не знаю.

Оскільки політики є публічними особами, то, думаю, крім їхніх політичних поглядів, тих алгоритмів, які вони пропонують для розв’язання певних проблем, варто знати також про їхнє здоров’я, спираючись на яке вони могли би свої проєкти реалізувати. Навіть така банальна штука: якщо політик має певні залежності, якщо зловживає наркотиками або алкоголем, то інформація про це має бути відома.

– А як же Черчилль? Ну, він же реально надуживав.

– По-перше, Черчилль – англієць. А їм це, до певної міри, притаманно. І він прийшов до влади тоді, коли здоровий спосіб життя ще не був мейнстрімом. Тому нічого дивного тут немає. Він відображав настрої своїх виборців. Припускаю, якби він вів дуже здоровий спосіб життя, то його, може, не вибрали б.

По-друге, Черчилль наробив достатньо багато помилок. Чи вони були пов’язані з надуживанням, а чи з чимось іншим – дуже важко сказати.

Медицина – наука об’єктивна, базується на ретельному аналізі фактів і першоджерел. А ми не маємо першоджерел, не можемо просто з інтернету прочитати історію хвороби того ж Черчилля чи ще когось. А поки немає першоджерел, можна будувати здогадки з різним ступенем достовірності. Не більше.

– Не можу утриматися від актуальної політики, хоч і говоримо про історію. Ви за фахом лікар-невролог. Дуже часто про сучасного російського правителя Путіна кажуть, що у нього проблеми рухомого апарату, неврологічні проблеми. Розумію, що ви його, як лікар пацієнта, не оглядали. Але все-таки, що можете сказати?

– По-перше, ми можемо бачити різних путінів, можемо бачити його двійників. Це дійсно важливий момент, який не можна ігнорувати.

По-друге, у нього дійсно є ознаки, які можна протрактувати як паркінсонічні. Характерний момент – сутула постава, також міміка, коли він виступає. Він такий дещо гіпонімічний, не дуже використовує міміку, хоча тут можна сказати, що це кадебістська школа і тому подібне.

По-третє, пам’ятаєте, коли Путін сидить за столом із Шойгу і тримається за край столу? Це дуже характерна компенсаторна реакція пацієнтів з паркінсонізмом, які хочуть приховати тремор.

Отже, певні ознаки паркінсонізму існують. Звісно, щоб ставити діагноз, треба зробити відповідні аналізи. Допоки немає першоджерел, історії хвороби, обстежень – швидше за все, доступу до них ніколи не буде – можемо хіба про це міркувати.

– Все-таки помітні певні ознаки. А якщо робити припущення, то як довго з цим живуть?

– Зараз середня тривалість життя пацієнтів із хворобою Паркінсона, якщо відповідно лікувати, наближається до середньої тривалості життя людей, які хвороби Паркінсона не мають. На фоні адекватної фармакотерапії, а відповідних ліків існує дуже багато і вони не аж такі критично дорогі, можна жити 5-10-15 років. Такі хворі можуть спокійно доживати до 80 і більше років. Інша справа – якою буде якість життя?

– А наскільки це може впливати на ухвалення рішень?

– Може впливати. В цьому сенсі можна будувати паралелі між Путіним і Гітлером, який із дуже високою долею ймовірності мав хворобу Паркінсона. У Путіна ми теж бачимо певні ознаки.

Пацієнти з хворобою Паркінсона мислять дуже ригідно, за певними патернами. Вони не здатні ухвалювати адекватні рішення в абсолютно новій для себе ситуації. А їхні патерни, відверто кажучи, не завжди дієві. Думаю, це може пояснити, що Путін ухвалив рішення, які в перспективі виявилися невірними.

Тут ми говоримо про неврологічні аспекти, а не про ті проблеми, які Путін ніби має з онкологію чи з хребтом.

– Якщо не помиляюся, то хребтом теж неврологи займаються.

– Так, але патологія хребта і хвороба Паркінсона – це різні речі, різна симптоматика, різні підходи до лікування.

Якщо ж говорити про те, що може впливати на ухвалення рішень, то наявність хвороби Паркінсона може серйозно впливати на якість рішень і на довготривалі наслідки цих рішень.