(Рубрика «Точка зору»)

Напевно, це символічно, що в час, коли Україна уже рік відбиває широкомасштабну агресію Росії уперше виходить роман Уласа Самчука «На краю часу». Символічно й водночас трагічно. Українці, на жаль, не засвоїли уроків цього письменника-мислителя. Можливо, якби ми осмислили його спадщину, було б дещо інакше. Але не будемо гадати. Краще згадаємо про Самчука в переддень його дня народження, яке припадає на 20 лютого.

Показово, що за часів президентства Віктора Януковича, коли в Україні активно будувався «русский мир», творчість Самчука була вилучена зі шкільних програм.

А й справді, навіщо українським школярам вивчати письменника, який розвінчував російський більшовизм і взагалі показував, чого варта «російська душа»? Не на часі тоді це було.

Однак уже майже десять років минуло, як Янукович втік з України. Та творчість Самчука так і не вивчається на уроках української літератури в школі.

Певно, поки що не на часі?

Українська держава, фактично, нічого не зробила, щоб пропагувати творчість письменника, його ідеї. Якщо видавалися та видаються твори Самчука, то це переважно роблять приватні видавництва. А ентузіасти пропагують їх.

Від «Саботажу УВО» до «На краю часу»

Саме під час повномасштабної війни видавництво «Фоліо» завершило свій амбіційний проект – видати твори Самчука в двадцяти томах. Це майже їх повне зібрання. Залишається лише жалкувати, що низка томів вийшла чисто символічними накладами – 20 примірників. Бо ж війна! Але добре, що хоч так. І ці видання є в електронному доступі.

До цих томів, виданих символічними накладами, належать два твори письменника, які до цього не публікувалися, й про яких практично в нас не знають – навіть фахівці-літературознавці.

Це – романи «Саботаж УВО» та «На краю часу». До речі, романи багато в чому близькі – написані на приблизно одному й тому самому матеріалі. Їхня дія переважно відбувається в одному й тому самому місці й в один і той же час – у міжвоєнній Празі.

Однак «Саботаж УВО» – це перший роман Самчука. Писався юним письменником, якому ледь виповнилося 25 років. Не в усьому цей твір досконалий. Та є у ньому чимало сильних моментів. А роздуми в «Саботажі УВО» про місце України в Європі та світі навіть сьогодні звучать актуально.

Інша річ – роман «На краю часу». Писався він зрілим Самчуком. Тоді письменнику майже було шістдесят. Чимало він побачив, пізнав і осмислив. Та й свою письменницьку майстерність відшліфував. Як на мене, це один з найкращих романів Самчука. І дуже шкода, що за життя письменника цей твір так не був надрукований. Хоча автор робив кроки, аби твір побачив світ.

У 60-их роках минулого століття Самчук, який проживав в еміграції в Канаді, виступав перед представниками української діаспори в Північній Америці, зачитуючи уривки роману «На краю часу». Однак так не зміг зібрати кошти, щоб видати його. Чому так сталося – говорити можна довго. Але сталося.

Тепер нарешті видавництво «Фоліо» надрукувало твір окремою книгою в серії «Великий роман» накладом тисячу примірників. Це вже щось.

Українська доля й недоля

Як уже говорилося, дія роману відбувається в міжвоєнній Празі, що була столицею Чехо-Словацької республіки, до складу якої, до речі, входили й деякі українські землі – нинішнє Закарпаття. Водночас Прага стала своєрідною столицею української міжвоєнної еміграції, значна частина представників якої опинилася тут після програних Визвольних змагань 1917-1921 рр.

Чеський уряд надавав їм допомогу, навіть профінансував створення деяких українських культурно-освітніх інституцій. Однак цим емігрантам і матеріально, й психологічно було непросто. Вони з України, цього своєрідного «краю землі» Європи, опинилися в Європі, але «на краю часу».

Чи не нагадує це становище багатьох наших нинішніх емігрантів, які змушені були покинути рідну землю й опинилися за кордоном?

Головний герой твору Ярема Бойчин так говорить про себе німкені Марії Еккель, до якої він не байдужий: «А фактично я сам народився на краю світу. Це був один з найдальших південно-західних кутів колишньої Російської імперії, а тепер це є один з найдальших південно-східних кутів Польщі. Від мого родинного хутора, двадцять кілометрів на схід, лягла границя, яка перетяла не лише землю й географію, але й небо, і історію, і душу, і навіть форму». У романі є чимало міркувань про «крайність» України, яка значною мірою визначала та визначає її буття.

У творі є низка влучних і глибоких міркувань про нашу непросту історію, про те, чому українці програли Визвольні змагання, не створивши своєї держави, в той час як низка інших народів Європи, зокрема чехи, це зробили. Багато говориться про українську еміграцію в міжвоєнній Празі. І взагалі твір можна сприймати як «анатомічний розтин» цієї еміграції й водночас своєрідний культурний путівник по чеській столиці.

Взагалі роман «На краю часу» чи не найбільш європейський роман Самчука. Він органічно вписаний в європейську культуру – тут часто звучать імена різних європейських письменників, культурних діячів, ведеться мова про явища європейської історії й культури. Сама ж Прага характеризується як «справжня Європа». Зокрема, читаємо в творі: «…це місто, єдине в землі славян, виросле в кліматі справжньої Европи».

Та все ж, попри європейськість твору, він водночас український. Його герої намагаються знайти своє «місце в Європі», часто міркуючи про те, що вони та їхні предки «зробили не так», чому українці опинилися під владою Москви. Так, один із героїв вдається до таких історіософських роздумів:

«А де були наші панове? Замість битися всім проти одного, вони билися всі проти всіх. Ну, і вийшла Москва. Як могло бути інакше? Петро Перший? Катерина? Скарги, жалі плачі? Де були ті самі запорожці, коли мали досить часу, щоб поставити кругом себе тверді границі, побудувати замки і не пустити до себе ніякого Петра? Хм… Іван з Якимом, Яким з Панасом. Правобережжя, Лівобережжя. Завжди найшлося якесь безбережжя. Москва стала, б обуло порожньо. Вона залила порожнечу. Яким там той Алєксей Міхайловіч не був – «він ще молодий та дурний», як казали про нього Шереметьєв і Голіцин, але все-таки він став «Божим помазаником». Цар. У короні. Суверен. А наші як? Що це таке – пан гетьман? Гауптман! Командир! Люди ж не вибирали форми, норми, назви, а стихію. От, мовляв, воля! Свобода! Без хлопа і без пана. Сама собі у жупані! А що буде далі – тринь-трава!».

Звучить боляче! Але хіба не правдиво?

Самчук вважає, що слабкість українців в їхній роз’єднаності й анархічності.

В принципі, ці речі йдуть поряд. Один із героїв твору іронічно кидає:

«Наша анархія – це свобода нашої душі. Це привілея. Забери нам анархію, що залишиться?» А ще таке міркування (щодо тієї самої слабості): «…всі наше лементи про воріженьків – це лементи кволих і немічних. Ми не тому не самостійні, що були воріженьки, а тому, що ми слабі…»

«Роман» українця з Європою

Але «На краю часу» – не політичний чи історіософський трактат. Хоча тут є чимало політології, історії, філософії. Все таки це твір художній. А ще значною мірою автобіографічний.

Згадуваний герой твору Ярема Бойчин, який багато чим нагадує самого Самчука, втікши з міжвоєнної Польщі, де не мав життєвих перспектив, побувавши деякий час у Німеччині, зрештою опиняється у Празі, де пише роман. Однак бути українським письменником, та ще й на еміграції – доля незавидна. Ні слави, ні навіть елементарного матеріального забезпечення. Та Ярема вперто «пре свого плуга».

Та в цій «нереальній реальності» є свій чар. Як і у відносинах героя з Марією Еккель. Вони люблять один одного. Але Марія походить із заможної німецької родини. У неї є наречений у Польщі, який теж походить із багатої сім’ї й, отримавши добру освіту, має гарні життєві перспективи. А хто такий Ярема? Бідний український емігрант, який навіть у деякі дні практично немає що їсти. Та все ж Марія, маючи до Яреми, велику симпатію, готова поєднати свою долю з ним, а не заможним польським нареченим.

Роман Яреми й Марії, фактично, набуває символічного характеру. Це «роман» українця й Європи. І якщо в «Саботажі УВО» подібний любовний роман закінчується гепі-ендом, то цього не скажеш про «На краю часу». Тут маємо більш реалістичне закінчення.

Та попри нещастя, випробування, треба зберігати життєвий тонус. Й радіти життю. Про це й нам говорить чудовий роман Самчука «На краю часу». І його песимістичний оптимізм.

Петро Кралюк – професор, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода