100 років тому, 9 лютого 1923 року, в Лук’янівській в’язниці в Києві сталося повстання. Ув’язнені там українські повстанські отамани та деякі інші в’язні захопили зброю і дали свій останній бій.
Про передумови та обставини цієї події «Історична Свобода» говорила зі знаним дослідником українського повстанського руху Романом Ковалем.
– Давайте почнемо з того, як ціла група повстанських отаманів опинилися в ув’язнені?
– У вересні 1922 року на інспірованому чекістами з’їзді отаманів у Звенигородці були арештовані три отамани Холодного Яру: Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк і Денис Гупало, а також їхні охоронці.
Деякі отамани відчували, що у Звенигородці буде пастка і не приїхали. Їм вистачило інтуїції та досвіду. До речі, Денис Гупало теж мав певні підозри і попереджав Ларіона Загороднього. Але все-таки Загородній, а він був головним отаманом Холодного Яру в 1922 році, не лише сам вліз у цю пастку, а й втягнув побратимів. Хоча він був досвідчений підпільник – 5 років підпільно-повстанської боротьби – але купився.
Інших ув’язнених у Лук’янівці отаманів схопили того ж 1922 року за різних обставин.
Наприклад, Костянтина Здобудь-Волю (справжнє прізвище Блоха) зі станиці Кримської на Кубані арештували 18 серпня.
Його виманили до Києва інфільтровані в українське повстанство чекісти, колишні петлюрівці Трохименко і Завірюха, ніби на зустріч з підпільною отаманською радою.
Юрія Дроботковського арештували 11 вересня в Єлисаветграді, нині Кропивницький, коли він виходив із храму.
– Скільки взагалі учасників повстання було?
– Там загинуло 38 осіб. У 1999 році у мене вийшла книжка «Отамани гайдамацького краю. 33 біографії». Я з 1997 року працював в архіві СБУ, і в цій книжці опублікував рапорт про обставини повстання у Лук’янівській в’язниці: як все це відбувалося і прізвища 38 людей, які загинули.
– Це саме ті, хто повстав, а не ті, хто їх стерегли?
– Так, жертви з боку більшовиків були мінімальні.
Серед інших, у тому списку Іван Гайовий-Грисюк, отаман із Фастівщини.
Повстали і загинули не тільки отамани Холодного Яру
Ще однією зі знахідок були прізвища двох січових стрільців – сотники Микола Опока і Михайло Турок, про яких 75 років взагалі нічого не було відомо. Знали, що вони пішли працювати на Велику Україну, творити підпілля – і пропали хлопці.
Тобто повстали і загинули не тільки отамани Холодного Яру.
– Для чого більшовики зібрали в одній в’язниці стільки повстанських отаманів?
– Центральна в’язниця.
– Чому Київ? На той час Харків – столиця.
2 лютого винесли смертний вирок
Це Правобережна Україна. Тобто чекісти розділили Україну на дві зони відповідальності: Лівобережна і Правобережна.
Тому, якщо заарештували на Правобережжі, то привозили до Києва.
– Вони на той момент в якому статусі були: під слідством чи вже вирок мали?
– 2 лютого їм винесли смертний вирок. Вони були значними фігурами, які опинилися в одному в’язничному корпусі. І вони ухвалили рішення, що не загинуть, як барани, а спробують отримати шанс для визволення в бою, який став для них останнім.
– Це повстання сталося спонтанно чи була якась підготовка і план втечі?
– Думаю, що спонтанно. А якщо й був план, то нашвидкуруч розроблений.
Треба згадати добрим словом Юрія Горліса-Горського, який першим описав це повстання у своєму документальному романі «Холодний Яр». Він про це написав зі слів іншого в’язня і не володів достеменно всією інформацією: не знав прізвища і кількості загиблих, не знав багатьох обставин. Написав не про з’їзд у Звенигородці, який інспірували чекісти, а що отаманів схопили в лісовій хаті в Холодному Яру, непомітно підкравшись.
Зараз ми все це точно знаємо.
Почалося повстання з того, що червоноармієць Абросімов заніс «ранковий кип’яток» до камери. І хтось із в’язнів вилив на нього цей окріп, роззброїли його, захопили канцелярію. А там було десь півтора десятка гвинтівок.
Відтак повідкривали камери і сказали: хто хоче – виходь! І ось найбойовитіші вийшли, взяли зброю і долучилися до повстання. А той, хто хотів відсидітися, відсиджувався.
– Скільки цей бій тривав?
– В рапорті йшлося про чотирьохгодинний бій. А Горліс-Горський писав, що три години.
– Ці люди мали шанс прорватися?
– Можливо, шанс був. Принаймні, вони вірили, що в них є такий шанс. Все ж таки ці люди – неабиякі воїни.
Зачитаю уривок із більшовицького документа, який показує, наскільки це були круті люди.
У висновку у справі холодноярських отаманів від 16 січня 1923 року ворог висловився про отаманів Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка і Дениса Гупала, як про «наиболее видных рыцарей бандитизма»!
Тут варто зазначити, що більшовики всіх повстанців називали «бандитами». В одному з документів більшовицьких документів трапився вислів «банди самостійників».
Отже, про вищезгаданих отаманів чекісти писали:
«С момента установления советской власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на своё пролетарское и полупролетарское происхождение, переходят в лагерь врагов рабочих и крестьян, и в течении 1918–1922 годов ведут с советской властью активную вооружённую борьбу. Эти три атамана, начиная с 1918-го, имея в своём распоряжении бандитские отряды, и в течении четырёх лет вели беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянкой властью».
Круті були хлопці! Я коли це прочитав у 1997 році, то просто гордість відчув!
– І як же більшовики спромоглися схопити таких досвідчених повстанців, організаторів підпільної боротьби?
– Один сексот, який описував отамана Ларіона Загорднього, зазначив: «Немножко наивное лицо». Це вам певна відповідь.
Плюс у них була надія, що вони не самі, що Петлюра організує через своїх емісарів, і вони об’єднаються у велику силу. Тому що весь час перебувати в глухому лісі, не знаючи, чи вернеться українське військо – це ж страшно.
Вони ж не знали, що у світі робиться, хіба за більшовицькими газетами могли бодай щось дізнатися. То ж брехливі газети! І тому вони просто мали надію, що ось Петлюра організує велику силу.
І вони не просто так повірили агентам ЧК, які видавали себе за петлюрівських емісарів. Тому що оці сексоти Трохименко і Завірюха – це колишні петлюрівці!
Гамалій-Трохименко, який представлявся «полковником генштабу», справді був урядовцем Другої волинської дивізії Армії УНР, справді був направлений в Україну інституціями УНР для організації підпільної боротьби. І ось він приїхав навесні 1921 року в Україну і побачив, що його батьки, дружина і дитина на межі голоду.
Як я розумію, далі була спроба врятувати своїх найближчих: і він сам зголосився в ЧК, і сам запропонував співпрацю. А його ж всі знали як петлюрівця. А він же був комендантом в Єлисаветграді, був публічною людиною, яку пам’ятали. А тому довіряли.
А Завірюха-Терещенко був одним із довірених осіб отамана Іполита Годзиківського, який воював на Поділлі. Думаю, він навіть винний у загибелі отамана, який загинув за нез’ясованих обставин. А тепер ми знаємо, що один із його найдовіренніших людей працював на ЧК.
– Тобто чекісти зуміли завербувати людей, які були вхожі до очільників повстанського руху?
– Вони не тільки проникали, а й навіть творили. Наприклад, Козацька рада в Білій Церкві – організація інспірована чекістами, але там були реальні повстанці.
Ось приклад, як купився Денис Гупало.
Коли Терещенко-Завірюха, колишній подільський повстанець, а тепер чекіст, прийшов до них в Чорний ліс, то взяв із собою відомого повстанця Єлисея Лютого-Черевика, командира полку Степової дивізії Армії УНР. А цей Денис Гупало служив в цьому полку Степової дивізії. Це був його командир! Але командир не знав, що він привів чекіста у ліс. І той спочатку хотів їх не випустити з лісу, а потім: ну, це ж мій командир, як я можу не довіряти йому і його товаришеві. Ось ще одна з відповідей на ваше запитання.
А от, як схопили фастівського отамана Івана Грисюка-Гайового, який також загинув під час повстання. Його арештували 13 жовтня 1922 року, в Києві біля нинішнього цирку. Нинішні вулиці Гончара і Тургенєвська, Гончара – ще Столипінська. І от на розі цих вулиць його арештували. В його середовищі вже був агент. Його витягнули з Фастівщини, тому що там не могли зловити.
Дуже яскравий спогад начальника таємно-оперативної частини Київського губернського відділу ГПУ Пєрцова про цей арешт:
«При свете уличного фонаря мне особенно врезалось в память лицо и фигура Гайового в тот момент, когда его стиснули с двух сторон. Он остался без движения, словно каменный. В автомобиле после первого впечатления он заметил: «Оце робота!»
Тобто не жах його опанував під час арешту, а захоплення від того, як майстерно спрацювали вороги.
– Оцінив!
– До речі, позаду Гайового тоді йшов отаман Пилип Драник-Косар. І на його очах стався цей арешт. Він не розгубився, і це його врятувало. Коли чекісти накинулася на Гайового, то він кинув у їхній бік гранату і втік.
– Чекісти, з одного боку, під виглядом емісарів уряду УНР виманювали повстанців з лісу, а з іншого – під виглядом повстанців з України, виманювали з польської території таких людей, як генерал Тютюнник. Мовляв, у нас тут повстанська організація – приїздіть, керуйте!
– Але потім це робив і сам Тютюнник. Коли його вже виманили, то він став співпрацювати з більшовицькими спецслужбами.
Звичайно, людина легендарна, видатний полководець, але він закінчив як зрадник. І ми повинні це розуміти. Він почав витягувати своїх співробітників з території Польщі в Україну, писав те, що йому наказували чекісти. І завдяки йому багато людей потрапили у полон, дехто теж пішов на співпрацю.
Тютюнник навіть організував вивезення свого архіву з території Польщі, завдяки чому чекісти могли всі явки, адреси, прізвища, які там були, зафіксувати і знищити тих людей. Плюс його втеча з-під Малих Миньок під Базаром, коли він залишив вмирати на полі бою свою Волинську групу. Ми не повинні цього забувати.
– Це під час Другого зимового походу.
– Так. Тому я проти того, щоб були вулиці генерала Юрія Тютюнника.
– Тепер розумію, як чекісти діяли проти повстанців. Отже, в 1923 році вдалося український повстанський рух ліквідувати чи завдати йому значних втрат, але він продовжував діяти?
– Ось це друге. Одним із моїх внесків в українську історіографію є розсунення рамок національно-визвольної боротьби. Тому що раніше та й зараз багато хто пише: з 1917-го по 1921 рік.
Мовляв, як Тютюнник програв під час Другого зимового походу, то це останній акт боротьби, і все закінчилося.
Деякі отамани воювали до 1924–1929 років
Нічого подібного! Боротьба навіть тих отаманів Холодного Яру, про яких ми говоримо, тривала до вересня 1922 року. А деякі отамани воювали до 1924-го, до 1926 року...
Вищезгаданий Пилип Косар-Драник воював до 26 грудня 1929 року!
Це був останній отаман Київщини. Він реально створив підпілля під Києвом.
Переходив два чи три рази кордон і спілкувався з генералами Армії УНР, з польськими генштабістами, передав їм карту Київського укріпрайону. Коли чекісти його арештували, то були в шоці: те, що вони вважали глибоко секретним, виявляється, відомо польському генштабу!
Українські партизани Кубані вийшли з плавнів влітку 1942 року
Звісно, з кожним роком повстанців ставало все менше, але вони продовжували боротьбу. До речі, останні кубанські партизани, українські партизани Кубані вийшли з плавнів влітку 1942 року, коли туди німці прийшли.
Отже, не можна говорити, що в 1921 році закінчилася визвольна війна.
– Організований етап, так би мовити.
– Даруйте, але не вважаю Петлюру великим організатором. На жаль, він не зміг організувати народ на боротьбу.
Наприкінці 1920-х років на ґрунті цієї страшної так званої колективізації... До речі, дивуюся, що історики не беруть цей термін у лапки. У самому слові «колективізація» немає нічого поганого. Ну, колектив...
– Ми ж знаємо, що йдеться про створення колгоспів.
– Це ми знаємо, а покоління сучасної молоді не знає. «Колективізація» – це страшне пограбування українського села! І тому ці слова треба брати в лапки. І «куркуль», і «розкуркулення» теж треба брати в лапки. Тому що це пропагандистські московські терміни.
– Це ж тоді так об’єктивно називалося. Термін із того часу.
– Тоді «так звана» давайте казати.
Отже, повстанський рух пішов на зниження, але, повторюю, тривав до кінця 1920-х років. А тоді на ґрунті так званої колективізації виникли нові повстансько-партизанські загони.
Були і так звані жіночі бунти.
Моя тітка Дуня з села Гореничі Києво-Святошинського району була учасницею цього. Вона мені про це розповідала ще в радянські часи, коли я був лікарем. А я її слухав і думав: тітко, що ти «морозиш»? Як це так? Це вже совєцька влада «міцна, тверда, незламна, як граніт» – які повстання?
Жінки з розпачу почали розбивати колгоспні комори
А виявляється, жінки залишилися з дітьми. А дітей тоді було у кожній родині багато. І просто не було чим годувати. І жінки з розпачу почали розбивати колгоспні комори. Мою тітку заарештували, але потім відпустили.
І спротив у тій чи іншій формі продовжувався до 1933 року. Довгий час ми писали про Голодомор, не знаючи про його причини.
Чому це раптом в 1933 році «міцна» радянська влада – а тут раптом Голодомор?
Московські голови зрозуміли, що український народ не зломили
Або хитрі і жорстокі московські голови зрозуміли, що український народ не зломили ні військова поразка, ні політична, ні економічна експлуатація, що народ продовжує боротьбу.
І вони ухвалили апокаліптичне рішення! Тобто це був наслідок нової хвилі нашої боротьби проти нещадної Москви.
– І з боку Москви це вже був нищівний удар.
– Так, після цього все закінчилося.
– Як повстання у Лук’янівській в’язниці вписане в українську історію?
– Колись отаман Яків Гальчевський, це один із моїх найулюбленіших отаманів, написав так:
«Ми загинемо, але залишимо легенду для нових борців»
Отак воно і сталося: холодноярські отамани, отаманами Київщини, січові стрільці і кубанці, які загинули під час повстання в Лук’янівській в’язниці, залишили нам легенду. І ми не забули про їхній подвиг. Хоча вже минуло 100 років.
