Останню звістку від сина Світлана і Микола Мосиняни отримали 17 травня, перед виходом українських військових із «Азовсталі». Їхній Павло – нацгвардієць, оборонець Маріуполя, був серед них. Тоді зв’язок із сином обірвався. Де він перебуває нині – більше 7 місяців намагаються з’ясувати батьки. Про свої намагання знайти сина батьки Павла Мосиняна розповіли в ексклюзивному інтерв'ю Радіо Свобода.
А також про:
- Про перебування сина на «Азовсталі» та як йому вдалося зв'язуватися з рідними.
- Про вихід із заводу, відео з голосом сина та спроби відшукати Павла у полоні.
- Про життя родини у селі під Маріуполем та виїзд із окупації.
Про останнє спілкування із сином
Світлана: 17 травня нам прийшла СМС з чужого номера. Ми спілкувалися з ним спочатку через друга, а потім, коли їм сказали, що їх будуть виводити, розказували хлопці, які вийшли з полону, вони розбивали свої телефони і документи палили. І прийшла СМС, навіть не нам, а Альоні, невістці. Написано, що:
«Скажи моїм і знай сама, що на днях, сьогодні–завтра, нас будуть міняти, нас виводять» і все, це було останнє.
Про службу у Національній Гвардії
Світлана: в 2020-му році (Павло – ред.) пішов працювати у військову частину, у відділ кадрів.
Микола: НГУ. Національна Гвардія. 3057, 12 бригада, це в Маріуполі базувалася.
Про перебування сина на «Азовсталі»
– Як ви дізналися що він на «Азовсталі»?
Світлана: Не було зв'язку, довго не було, писав раз у пару днів СМС–ки через побратима, а потім пропав. От спостерігали ми за тим містом, туди не добратися і не доїхати. Вертольоти літають, бомблять те місто, а ми жили - місто, ліс, а за лісом ми.
Микола: Вони з другом на «Азовсталі» були на різних позиціях в різних місцях. У побратима був телефон, він коли виходив на позицію, вони ловили там інтернет. Коли вони зустрічалися, разом були, син наш передавав повідомлення чи писав.
Перший раз він листа написав, сфотографував і нам надіслав, а потім уже почав СМС–ки нам через друга писати. Друг виходив на позиції, ловив інтернет і оце ми так спілкувалися.
Світлана: Пару штук фотографій і одне відео він нам скинув із «Азовсталі».
Микола: Потім повідомили нам, що його поранило на позиції.
Зробили йому операцію, місяць він не ходив і не сидів
Пізніше він нам написав СМС: «Мам, тату, не переживайте, там подряпина», але ми потім дізналися, що зробили йому операцію, місяць він не ходив і не сидів, там лежав. А потім почули новину, що на «Азовсталі» госпіталь розбомбили...
Світлана: На «Азовсталі» схуд. В мене перше питання було, коли я писала СМС–ку: «Що ти їсиш?», а він мені відповідає: «Мам, я тебе дуже прошу, не питай, ми маємо що їсти», але я не вірила.
Перед війною, коли йшов служити, він важив 106 кг, а потім каже: «Моя мрія була схуднути, пам'ятаєш, я тобі казав? Моя мрія збулася».
Ми почули його голос
Світлана: В соцмережах було дуже багато відео виходу з «Азовсталі». Ми перешукували усе, ні на одній фотографії, на жодному відео його не було.
Микола: На одному відео ми почули його лиш голос, він був за камерою, сказав 3057 (назва частини Нацгвардії, у якій служив Павло – ред.)
– Ви розповідали про те, що вийшов хлопець чи чоловік з полону, яким там був з вашим сином.
Світлана: Хлопець, який вийшов з полону, я йому о третій годині ночі пишу: так і так. Я не вказувала ні імені, ні нічого, а просто скинула фотографію – «Може ви бачили мого сина?».
Ви можете гордитися своїм сином. Він – справжній герой
Ми з ним дуже довго говорили, десь 40 хвилин, він мені розказував всі подробиці, які лише я могла їх знати, він каже: «Я був з вашим Пашою в одному бараці, ми на заводі були разом, і коли він був поранений, я його виносив з позицій, ми з ним стали як брати. Ви можете гордитися своїм сином. Він – справжній герой».
Розказав, що забирали його (Павла – ред.) на допит два рази. Перший раз так як усіх, другий раз по роботі, так як він в відділі кадрів працював.
Микола: Розказував як їх там годували, як вони жили, як спали. Спочатку давали гарячу ложку каші, і щоб з'їсти мали півтори хвилини. Хлопці, хто міг, хто не міг, і піднебіння палили.
Хто міг, хто не міг, і піднебіння палили
Світлана: Я не знаю яким чином їм вдалося винести радіо. Вночі включали його, слухали тихенько новини, того що таке вже їм говорили, що України немає, що пів України – Росія, пів України – Польща.
«Нас називали «бандери». Про життя у селі під Маріуполем
– Якщо говорити про вас, де ви були на початку війни? знаю, що ви жили під Маріуполем у селі?
Микола: 25 км, село Малинівка. Ми там не проживали, раніше жили у Вінницькій області, а 2005-го року ми переїхали. В селі всі російською говорили.
Нас там всі називали «бандери»
Нас там всі називали «бандери». Спочатку мені неприємно було, взагалі люди ні історії, нічого не знають.
Але ми привикли, здружилися, трохи там і знайомих знайшли, якось налагодилося, а зараз після приходу (окупаційної – ред.) влади, ми все побачили...
Світлана: Нам казали і одні, і інші: «Давайте виїжджайте, що ви чекаєте?».
Написав Пашка, щоб ви терміново виїжджали
А тут уже нова влада заступила, і плітки такі пішли, що починають ходити (селом – ред.), фільтрація почалася. Ми не хотіли їхати, в нас ще менший син, 10 років, він інвалід дитинства, погано розмовляє, дуже багато не розуміє.
Не було 2 тижні зв'язку ні з дочкою, ні з ким. Хтось чоловіку сказав, що в сусідньому селі з'явився інтернет, ми туди хутко поїхали, з нею зв'язалися, і вона нам сказала: «Терміново! Написав Пашка, щоб ви терміново виїжджали, це не обговорюється».
Микола: І заберіть з собою Альону, це дівчина його.
Світлана: зібралися ми в понеділок раненько, виїжджаємо, а у вівторок вранці до нас в двір заїжджають представники нової влади. Ми поїхали через поля, в Мангушський район поряд.
Микола: Доїхали до Токмака, переночували у людей, а там хлопець вивів нас на трасу, і якраз їхала колона в сторону Василівки (Запорізька обл. – ред.) і ми влилися в колону.
Світлана: Ми живемо в Вінницькій області, в моїх батьків. Ми чекаємо повернення дитини, а там далі будемо вирішувати як жити далі.
– Про повернення у Малинівку не думаєте після деокупації?
Світлана: Я не зможу жити з тими людьми, я ніби і непринципова, але ж з ними треба спілкуватися, навіть в той же магазин піти. Ні, це навіть не обговорюється.
Про родичів у Росії
– А що ваші рідні, які живуть під Москвою? Спілкуєтеся з ними?
Світлана: Невістка, двоюрідного брата дружина, ми з нею спілкувалися довго, переписувалися, вона розуміла, я їй розповідала, надсилала відео, що робиться в місті.
«Росія нас розвалила, а тепер Росія нам поможе»
Вона писала: «Свєта, я плачу сиджу разом з тобою», а потім така СМС-ка була: «Не переживайте, Росія вам поможе», а я кажу «Росія нас розвалила, а тепер Росія нам поможе», і кажу: «Будь проклятий ваш Путін», а вона каже: «Ваша Україна розділилася на дві частини, одні його проклинають, а другі захоплюються».
І все, після того я перестала з нею спілкуватися.
– Щодо Павла, чи маєте контакт з ГУР, з координаційним центром?
Світлана: Ніхто нічого не знає, де він знаходиться.
Микола: Ми не знаємо де наша дитина. Я віддав вам, він пішов вам служити, ви обіцяли, що це не буде полон, що це буде евакуація.
Ви обіцяли, що це не буде полон, що це буде евакуація
Ви обіцяли, і дитина нам сама писала «Мама, папа, через 3 дні нас обміняють», вони їм надію дали.
Світлана: Я коли прочитала цю СМС, відчула радість.
В нас кожен день ця думка, не покидає ні вдень, ні вночі. Всі сайти, все передивлятися, ці групи...всюди звертайся, всюди кидай ці фотографії, всюди пиши...Ми надіємося, бо по–іншому не може бути, я не хочу думати про погане.
