Майже пів року Валентина Струтинська провела в російському полоні. До останнього не вірила, що їде додому. Заплакала, коли побачила напис «Слава Україні! Героям Слава!». Валентина була у списку 215 полонених, яких повернули додому в результаті обміну. Жінка служить у 36-й окремій бригаді морської піхоти ЗСУ. Через кілька тижнів після нашої розмови з Валентиною, 29 жовтня з полону повернулися ще 52 українців, серед них її чоловік – Євген Струтинський, теж військовий.
«24 лютого я була за місцем дислокації бригади – Маріуполь»
Батько Валентини служив ще в Радянському Союзі, під час служби познайомився з майбутньої дружиною у Росії і перевіз її до України. Тут в Хмельницькій області, в місті Ізяславі у них народилися троє дочок. У Валентини є старша сестра і сестра-двійнючка, яка проживає в Росії і є громадянкою РФ.
Вони живуть в такій країні, що за слово можна отримати добрий термін
«У мене велика родина в Росії, велика родина в Україні. І це на сьогоднішній день це наш такий родинний біль. Ця вся війна, яка розпочалася 2014 року. Біль, тому що війна, все одно вона розділяє, і якщо ми могли спокійно їздити в Росію, вони б могли приїхати до нас, то зараз цього всього не має»
– А що ваші родичі в Росії кажуть про війну?
– Я знаю точно, що їм все це не подобається. Ясна річ, вони не можуть багато чого сказати. Вони живуть в такій країні, ви ж розумієте, що за слово можна отримати добрий термін. Тому, в принципі їхню позицію знаю, я знаю, що вони проти всього цього, що відбулося і в 2014 році, і того, що відбувається зараз.
Я не вірила в те, що буде повномасштабна війна
Сестра-двійнючка, яка живе в Росії, шукала Валентину, коли дізналися що вона в російському полоні. На всі свої запити до офіційних органів отримала відповідь, що Валентина знаходиться на території Росії, але у зв'язку з проведенням слідчих дій, зустрічі їм заборонили.
24 лютого Валентина Струтинська перебувала за місцем дислокації 36-ї бригади – у Маріуполі.
Із 2014 року бригада виконує завдання саме на приазовському напрямку. У бригаді Валентина була на посаді начальника групи цивільно-військового співробітництва(CIVIC - Civil-military cooperation).
«В принципі я не вірила в те, що буде повномасштабна війна. Я не могла це в своїй голові вкласти, що таке може бути. Я думала, невже такий вирок може підписати собі ця держава і просто почати повномасштабний наступ», – розказує Валя, відповідаючи на питання чи готувалася вона морально до війни.
Із перших днів війни Валентина організовувала взаємодію з органами місцевого самоврядування. Із Сартанською військово-цивільною адміністрацією, до складу якої входять населені пункти, які тоді розташовувалися на лінії зіткнення.
«Були організовані евакуації цивільного населення, з околиць в центр міста. Ми евакуювали людей і з заводу Ілліча, які також переховувалися в цих бункерах. Вивозили їх просто в центр міста для того, щоб вони могли звідти зеленим коридором виїжджати з Маріуполя в сторону Запоріжжя», – згадує Валя.
«Я пам’ятаю цей момент, коли ми з моїм чоловіком попрощалися»
З особливою ніжністю розказує Валентина про свого чоловіка, теж військовослужбовця. Вони познайомилися на службі, і це було кохання з першого погляду.
«Мій чоловік вже військовий пенсіонер, він був вже звільнений з військової служби. Але була оголошена мобілізація, і 26 лютого він приїхав в Маріуполь до мене, в мою бригаду. Він був в складі оперативного резерву першої черги. І приїхав виконувати завдання в складі моєї бригади».
Дуже важко, це все розуміти, що ми понесли такі втрати
Валентина розповідає, що у Маріуполі загинуло дуже багато українських військовослужбовців. А через те, що місто було заблоковане вивезти тіла було неможливо. Були постій авіанальоти і бомбардування.
«Це вже більше місяця ми були в цьому оточенні, не було ніякого забезпечення, закінчувались боєприпаси і було багато побитої техніки. Тому, що були дуже інтенсивні бої, бригада там просто билася до зубів і це просто справжні леви. Було дуже важко, це все розуміти, що ми понесли такі втрати. Але, ми мусили це робити. У нас не було вибору. Боролися, боролися як могли».
36 бригада морпіхів була в укритті на заводі «Азовмаш» – це частина великого заводу імені Ілліча у Маріуполі.
Валя згадує, що було ухвалене рішення йти на прорив – виходити з оточення. Їхнє командування поїхало першим, і зв'язку з ними не було. Усі були впевнені, що вони загинули, говорить Валентина.
«Бригада готувалася прориватися. З 10 на 11 квітня почали готуватися. Я пам’ятаю цей момент, коли ми з моїм чоловіком попрощалися. Я вже думала, що я його не побачу. Це було таке прощання. Ми вирішили їхати в різних колонах, з різними підрозділами. На всяк випадок, може хтось з нас виживе. І його колона пішла грузитися, почали виходити машини. Почався серйозний артилерійський обстріл колони. Багато хто там загинув».
Почався обстріл, рух колони зупинився, деякі машини заглохли. І підрозділ, з яким Валентина мала виходити, залишився.
«Почався цей обстріл шалений, і все: по місцях, ніхто нікуди не їде. І тут в цей бункер заходить мій чоловік, повертається. Це було, я не знаю, як з небес спустився. І все, ми тоді домовилися, що ми більше не прощаємося. Взялися за руки, якщо будемо виходити, то разом».
Зранку 11 квітня ще були спроби прориватися із оточення, пробували йти пішки, без техніки, була повна нерозбериха, розказує Валентина Струтинська. 12 квітня по рації бригаді повідомили, щоб вони збирали необхідні речі і виходили з бункерів.
«Рюкзак, спальник, каремат, ми уточнили чи нам потрібна зброя чи нам потрібні якісь засоби захисту. Відповідь була, що ні. І все, все було зрозуміло. Питань ніяких не треба було ставити, все було і так зрозуміло».
«ДНРівці» називають себе «бившіє українци»
Важко було погодитися із тим, що треба було здаватися в полон, каже Валентина. Але впевнена, що це була безвихідна ситуація. Було дуже багато важкопоранених, лежачих. І 12 квітня їх почали перевозити в полон.
«Бивших» не буває. Українці то вони і є українці».
«Нас зустріла перша група цих військовослужбовців так званої «ДНР». Не скажу, що вони погано відносилися, розпитували – хто, що, яка посада і так далі. Потім нас перевезли, ще в один приватний сектор міста Маріуполя. А потім усіх нас повезли в ангари в населеному пункті Сартана».
Валентина згадує, що і їм, і «ДНРівцям» було цікаво поспілкуватися. Каже, для того щоб зрозуміти, що в головах тих людей, з якими вони були вісім років через лінію фронту.
Вони у все наше одяглися, з нашими турнікетами, наші аптечки збирали
«Якщо взяти загалом, то воювати вони вже самі втомилися, і втомилися від цього всього. Десь, може, хтось і жалкував про те все, що сталося. Але українцями вони себе вважають, були й такі. Вони себе називають «бившиє українці», а я кажу, що «бивших» не буває. Українці то вони і є українці».
Обговорювали бойові дії, сперечалися. А ще військовим із угруповання «ДНР» дуже сподобалася екіпірування українських військовослужбовців.
«Вони в цих наших берцах, і їм так подобається, яка в нас екіпіровка і так далі. Питали, вам все це видається. Ми кажемо, що так, у нас дуже хороше забезпечення. Вони у все наше одяглися, з нашими турнікетами, наші аптечки збирали, бо у них цього всього ж немає».
Валентина розповідає, що до жінок «ДНРівці» не ставилися погано, чаєм пригощали. І навіть, на її прохання, організували зустріч із чоловіком.
«То можна, щоб ви мені його привели, я хочу його побачити, кажу, я вже не знаю, коли його побачу. Вони кажуть: зараз начальство пороз’їжджається. І вони мені його привели. Ми ще дві годинки з чоловіком посиділи, поспілкувались, і в ту ж ніч нас повезли в колонію в Оленівку».
Потім Валентину Струтинську повезли в СІЗО в Таганрог, а вже звідти в жіночу колонію у Бєлгородську область.
«У цих чотирьох стінах, в тебе просто починає їхати дах»
В колонії жінки-військовослужбовці жили не в камерах, а по секціях 10-15 осіб. Їх утримували окремо від російських ув’язненних. Щотижня була баня, дуже здивувало Валю, що був навіть шампунь. Харчування було триразове, було і м'ясо, але без овочів, фруктів чи солодощів.
– Вас допитували?
– Обов’язково. Це – один із моментів, це слідчі дії ведуться, обов’язково вони їх проводять. Проводилися допити.
У державі все нормально, – держава воює, значить, не всьо потеряно. І ми цьому раділи
Валентина відмовилася розказувати про допити і що на них відбувалося, про тортури які вона пережила в полоні. Пояснює тим, що це може вплинути на тих, хто ще в полоні і на обмінний процес в цілому. Але обіцяла розказати усю страшну правду після закінчення війни.
До роботи у колонії їх не зобов’язували, але Валя сама вирішила піти працювати у швейний цех.
«Я сама пішла на роботу, це був такий один з варіантів себе чимось зайняти, щоб вбити цей час, тому що коли ти знаходишся в оцих чотирьох стінах, в тебе просто починає їхати дах, в прямому сенсі цього слова. Ще читали книжки, – це ще одна розрада була така. Там було багато книжок про Велику вітчизняну війну».
В розпорядку дня був тридцятихвилинний перегляд телевізора – телеканалу «Росія 24».
«Яка б там правда чи неправда не показувалася, але ми хоть щось та й дізнавалися. Ми розуміли, що в нас у державі все нормально, – держава воює, значить, не всьо потеряно. І ми цьому раділи».
– Чи був моральний тиск, мовляв, вас не обміняють, ви тут залишитись назавжди, вас там ніхто не чекає, змушували російський гімн співати, ті хто повернувся з полону про це розказують?
У нас була постійно спільна молитва, зранку і ввечері
– Щоб воно би не було, але ми все одно знали, що нас чекають. І головне, що нас чекають вдома, і наша держава про нас пам’ятає, про нас ніхто не забув, просто нас дуже багато. І ми себе цим тішили, ми розуміли, що нас дуже багато. Повномасштабна війна, фронт розтягнутий, ми розуміли, що поки мабуть не до нас, треба почекати. Прийде час – нас обміняють».
«Я до кінця не вірила, що ми їдемо додому»
Зранку Валі сказали збирати речі і виходити з камери, вона була впевнена, що її переводять в іншу камеру. Валі та її подрузі-офіцеру дали хвилину на переодягання.
«Собаки, і всі там стояли, ця вся шуміха, було дуже багато переживань, бо я не знала, куди нас везуть. Я почула: «СІЗО номер 1», і в мене одразу в голові: все починаються слідчі дії, нас везуть судити. І так ми їздили, їздили-їздили, поки не доїхали до якогось аэродрома. Я зрозуміла, що це аеродром, бо плити стукали під низом».
Валя каже, що навіть боялася вірити в те, що це може бути дорога додому.
«Ми їдем додому!». І вже починають сльози текти
«Я вже в літаку чую, що з нами їдуть лежачі поранені, я просто не могла в своїй голові скласти ці пазли: чому я їду в СІЗО, а поранені куди їдуть? І тоді трошки воно почало приходити: а може все-таки я їду додому?».
Літак приземлився в Гомелі, і вже там Валя побачила білоруські номери машин і зрозуміла, що їх везуть до кордону з Україною.
Полон, він завжди загартовує. Всі, хто звідти повернеться, це будуть зовсім інші люди
«Я кажу подружці «ми їдем додому!». І вже починають сльози текти, це такі враження, що я їх не можу зараз описати, мене просто розривало зсередини. І коли ми вже приїхали, і нам сказали: «Дівчата, виходьте», це вже були наші українці і «вам ще до кордону трохи пройтись». Ми проходимо і тут банер «Слава Україні! Героям Слава!». Все. Тут нас просто понесло, розірвало повністю».
Вже на кордоні Валентина побачила хлопців зі свого батальйону морської піхоти, про яких вона думала, що загинули. А виявилось, що вони прорвались з «Азовмашу» і дістались до «Азовсталі», і ще місяць там воювали.
На питання, що підтримувало і давало сили, Валя каже, що щоденні спільні молитви з дівчатами, посилювали її віру.
«Сили давала віра, давала оця молитва – ми кожен день молилися. У нас була постійно спільна молитва, зранку і ввечері. Ми всі сідали в коло, ми молилися».
29 жовтня 2022 року звільнили ще 52 українських полонених. Серед них – чоловіка Валентини – Євгена Струтинського.
А вже 31 жовтня вони вперше побачилися після полону.
Валя каже, що зараз найкраща для неї реабілітація, це бути в колі родини. Хоче якомога довше набутися з ними.
В планах Валі на майбутнє – піти в декрет, але залишати військову службу вона не збирається.
– Як Вас змінив полон?
– Полон, він завжди загартовує. І я впевнена, що не тільки мене – всіх, хто звідти повернеться. Це будуть зовсім інші люди. Загартовує, ти стаєш сильнішим.
