Ця дівчина пробула всі вісім місяців окупації в рідному Херсоні. У дні безнадії вона наважувалася на невеликі, але відчайдушні проукраїнські акції. Зокрема, вишила панно на підтримку України і її Збройних сил. Роботу продали з доброчинного аукціону "Свій за свого" на допомогу української армії. А ще, живучи в окупації, вона влаштувала собі фотосесію в українському вбранні. Світлини стали листівками й розлетілися по світу.
Зараз, після звільнення Херсона, Радіо Свобода вже може оприлюднити її ім’я – Олена Краснокутська. Вона – вишивальниця, колекціонерка вінтажних речей, а також господиня п’ятьох котів.
Про те, як їй жилося під час окупації, що не давало втратити надії й де зараз вишита нею знакова робота, – в інтерв’ю Радіо Свобода.
– Олено, як почалася повномасштабна війна для тебе? А окупація?
– Згадуючи дні перед війною, думаю, багато хто тоді відчував напруження, що зростало з кожним днем, але все одно гнав страшні думки від себе. Мій ранок 24 лютого розпочався з вибухів. Було ще темно. Далеко, але досить чутно лунали страшні впізнавані звуки… В це не хотілося вірити, але реальність напирала. Одразу були зібрані документи, основні ліки, це все, разом з переносками чекало моменту в коридорі.
– Яким був побут в окупованому Херсоні? А атмосфера, настрої людей?
– Перші дні ми ще якось пересувались містом. Воно було порожнє і напружене. Але потрібно було зробити запас їжі та питної води. Ринок був порожнім, магазини працювали через один.
Через відсутність в місті правоохоронних сил почалося мародерство. Люди самотужки намагалися з цим боротися.
Виїзд з міста був з перших днів. Але в перші дні не у всіх він був вдалим… Багато розстріляних автівок стояли на трасі, фото яких викладалися в соцмережах… Через те, що офіційних коридорів для виїзду не було всю окупацію, – це був своєрідний ризик, чиїсь автівки розстрілювали, хтось підривався на мінах…
– Тому ти й не виїздила?
– Спочатку ми не могли знайти перевізника, який погодився взяти нас з тваринами. А полишити їх? А хіба це не зрада?
– Чи приходили окупанти безпосередньо до вас?
– Я мешкала в такому місці, що окупантів обійти мені не вдавалося. Вони були скрізь і навколо. Я просто намагалася ходити повз і дивитись крізь них, наче вони повітря, наче їх не існує…
– Як ти наважилася на ці мініакції – фотосесія в українському вбранні і вишите панно на підтримку ЗСУ в умовах окупації? Було страшно?
– На 50-ий день війни (так співпало з таким красивим числом) я вирішила зробити фотосесію в етностилі. Тут досить довга історія. Я довгий час мріяла втрапити на таку професійну фотосесію, але в нашому місті таких не було. Я виходила з того, що мала, декілька старовинних сорочок, інше, то більш сучасне, і навіть дуже сучасне. То вже нехай мені пробачать справжні знавці цієї справи.
Вирішальним було те, що на очі мені потрапив проєкт «Нескорені», одна зі співорганізаторок якого є в мене в друзях. Подумала: а чого ж, ми тут, в Херсоні, ого-го ще які нескорені! І такий був це маленький непомітний бунт. Я знайшла фотографа Альону Вороніну (до речі, вона теж провела всю окупацію в місті) і ми втілили мрію.
Результат наших старань побачила власниця інтернет-крамниці листівок і запропонувала випустити невеличкий набір. Насправді це будо мені шалено приємно. Скоро, маю надію, отримаю свої листівки, ще не тримала їх в руках, хоча знаю, що вже полетіли світом.
Під час окупації рівно мені не сиділося, то ж я долучалася до збору коштів на допомогу військовим тим, що робила щось своїми руками й виставляла все на благодійному аукціоні «Свій за свого». Усі кошти йшли на допомогу військовим.
І якщо попередня причина невиїзду була неможливість (мені не щастило) знайти перевізника, то лоти – це ще одна з причин. Лоти вже оплачені, на деяких вишита українська символіка, буде обшук машин – будуть проблеми…
– Де зараз панно на підтримку ЗСУ?
– Панно ще очікує на відправлення. Пошта в нас почала працювати, але, на жаль, обстріли. А ще – ще великі черги. Але потроху всі отримають, що мають. До речі, дякую людям за довіру, що погодились на таких умовах купувати мої лоти.
– У перші дні після 24-го лютого ти змінила нік в соцмережах – з Олени стала «Рагнєтою Карпівною» – і почала писати про своє відчуття війни. Що це давало?
– Нік в соцмережах? Це перероблене трохи ім’я харизматичної героїні акторки Нонни Копержинської. За нього я сховалася, бо не знала, чого очікувати…
Сторінку закрила, бо все відстежувалось, багато людей каралися.
– Як відбувалося звільнення Херсон? Чи чули вибухи, що було на вулицях?
– 11.11 – день деокупації… Ранок. Я ще нічого не знаю. Зв’язку нема, інтернету нема. Я не уявляю, що в другій половині дня я вже буду вільна. Це щось було більше за щастя… Це вдих на повні груди, це як у вірші, «кайдани порвали». Щастя було дуже багато, я навіть не очікувала, що нас так багато збереться на центральній площі. Наші теплі прапори, стрічки!..
Я досі бува не вірю… Наскільки набагато легше на душі… Хоч вже довгий час ми без світла, води й опалення, я впевнена – витримаємо. «Якби важко нам зараз не було, але вже точно не буде соромно» – Залужний.
– Що тримало, що підтримувало довгі місяці в окупації?
– Така собі порада. У вас має бути «кістяк» із людей, з якими ви по черзі будете підставляти один одному плече. Це не обов’язково родичі, це можуть бути гарні сусіди. Велику роль у важкій ситуації відіграє підтримка. Хто з вами поділиться хлібом, хто допоможе принести води…
Окрема подяка всім, хто підтримував, ділився, надсилав кошти, і я вірю – молилися. Бо я не знаю, що ще мене берегло: знаходитись весь час у юрбі ворога, і жодного разу в мене не брали документи на перевірку. Дякую. Нехай всім добро повернеться добром.
Перемоги нам! Тримаймося.
