Бойова медикиня та розвідниця Ярина Чорногуз пройшла низку гарячих точок після повномасштабного російського вторгнення в Україну. Але на фронті вона була ще за кілька років до 24 лютого. Склала іспити, як кажуть морпіхи, на «берет» – що не завжди вдається навіть досвідченим чоловікам-військовим, та підписала контракт із ЗСУ.
Які завдання виконує нині? Чому відчуває себе чужою в Києві? Про що говорила у Вашингтоні з конгресменами й не тільки? А також про втрачене на війні кохання та причину «роздратування» деякими українцями. Про це вона розповіла в інтерв'ю Радіо Свобода.
– Одразу після запису нашого інтерв’ю, ви повертаєтеся назад на фронт?
– Так. Насправді мені трошки складно говорити зараз у цьому інтерв’ю, тому що я повинна бути зі своїм підрозділом. У нас є втрати. Тільки мене відпустили поховати дідуся, як сьогодні новина, що, як мінімум, одна близька людина загинула. Ось тому. (Дата запису 13 жовтня 2022 року – ред.)
Наш підрозділ вже 14-й місяць на фронті, без ротацій.
Хочу назад, бо я себе тут відчуваю чужою в Києві. Зараз мої місце не тут.
Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Попасна, Слов'янськ – це далеко не увесь перелік гарячих точок, в яких побувала Ярина на передовій. Цьогоріч указом президента України була нагороджена медаллю «За врятоване життя».
– У березні ми були в Зачатівці, це село на півночі від Маріуполя. Щодня були поранені серед наших цивільних – напевно за це (отримала медаль – ред.), тому що надавати допомогу військовим – це наша робота.
Третього березня на наш спостережний пост виїхала колона, 40 одиниць бронетехніки. А нас було в тій Зачатівці одна, можливо, дві роти. Але нам вдалося стримати. Завдяки NLAW (протитанкова керована ракета – ред.), завдяки артилерії, яка нас підтримувала, але потім, за 7 днів, ця ж сама колона виїхала з іншого боку знов. І поранення були щодня, від танкових пострілів, були поранення кульові.
Побратим, якого не стало ось (в день запису цього інтерв'ю – ред.), тоді отримав поранення у щоку.
Стати до лав Збройних сил України, Чорногуз прагнула ще у 2014 році. Утім, тоді у неї народилася донька.
– У 2019 році, коли я закінчила університет, магістратуру в Могилянці, пішла на вишкіл в «Госпітальєри» (батальйон волонтерів-парамедиків – ред.), і перша ротація в нас була в Авдіївці в госпіталі: ми вчилися ставити катетери, уколи робити. А ось на фронт поїхала я вже на другу ротацію, це було біля села Талаківка, теж біля Маріуполя.
– За два роки до повномашстабного вторгнення Росії в Україну куля російського снайпера забрала життя вашого коханого, це так? Саме після цього ви вирішили підписати контракт зі Збройними силами України?
– Так, саме після цього. Коли він загинув, я просто зрозуміла: якщо я не пройду його шлях – я це не переживу, я просто себе не зберу до купи, буду і далі в депресивному стані.
Зараз я служу в розвідувальному батальйоні морської піхоти. Підписала контакт у травні 2020 року. Склала іспит на берет у травні 2021 року, ми приходили смугу перешкод.
Я наразі одна у своїй роті дівчина на бойовій посаді.
– З огляду на мої інтерв'ю, потрапити в морську піхоту або потрапити в той же таки «Азов» – це іноді надзавдання навіть для досвідчених військових. Не один рік служать, а їх не беруть. Отже, що входить до ваших обов'язків у підрозділі?
– Оскільки я бойовий медик взводу, найперший мій обов'язок – це перша допомога пораненим. Участь в розвідувальних операціях, виходах. Також я навчилася, опанувала за цей час БПЛА. Я намагаюся працювати як звичайний солдат, тобто діставати інформацію, дивитися на місцевість.
Біля Попасної, коли розвідували «сіру зону», знайшли розстріляний автобус
Згадалося, наприклад, біля Попасної, коли ми розвідували там (це був травень) «сіру зону», знайшли розстріляний автобус із прикордонниками. Ми вивезли двох поранених на нашій автівці, передали на операційний стіл, з ними все було гаразд, а водієм цього буса була жінка, прикордонниця. Молодший сержант прикордонного загону. Вона загинула. Мені запам'яталося, як я її забирала.
– Гендерна дискримінація існує в Збройних силах України, відчуваєте?
– В армії існують, будемо казати, окремі люди, які вважають, що вони мають право казати кожній жінці, що: «Ти – жінка, тобі тут не місце, ти маєш сидіти в тилу, народжувати!»
Зараз не відчуваю ні від кого сексизму в жодній ланці
Кожна жінка, яка приходить в армію, вона має свій особливий досвід оцих жахливих перешкод. В перший рік мені вдалося це пройти, зараз я цілком комфортно себе почуваю у своїй роті, підрозділі. Не відчуваю ні від кого сексизму в жодній ланці.
– Наприклад, в Олексія Арестовича, радника Офісу президента України, 33 бойових виходи, казав Арестович. У вас скільки бойових виходів, як у розвідниці?
– (сміється) Чесно, я не веду підрахунки, скільки в мене бойових виходів. От можу сказати, що до 24 лютого наш підрозділ був уже 7 місяців на ротації біля Сєвєродонецька, села, у нас там була ділянка «сірої зони». Ми щотижня патрулювали зону пішки із спорядженням в 15 кілометрів.
– Спорядження, треба зауважити, важить приблизно 10-30 кілограмів, так?
– У цих межах, а ще медичний рюкзак. А ще були виходи на кілька днів, тобто спальник, каремат і усе інше. Ніхто з нас не рахував, скільки за ці сім місяців ми виходили в «сіру зону», за нуль. Просто це наша робота – і все.
– Ви, за дорученням Генштабу Збройних сил України і ще низки правозахисник структур, були у Вашингтоні, були зокрема в Пентагоні, спілкувалися з конгресменами. Що ви їм казали?
– Їх цікавив передусім наш бойовий досвід. Їх цікавило, що ми бачили на полі бою, і як на це вплинуло те, що вони нам дають.
Розповідала про те, як би змінили «Хаймарси» насправді настрій цієї війни, наскільки б вони додали результативності, якби ми це озброєння мали в березні.
Ми казали, нам потрібні системи ППО
«Хаймарси», «Атакамс» (американська реактивна артилерійська система та оперативно тактичні ракетні комплеки – ред.) потрібні – ми про це говорили, коли їздили у Вашингтон, і зараз це сталося – ми казали, що перед зимою вони (російське військово-політичне керівництво – ред.) будуть бомбити нашу критичну інфраструктуру. Тобто нам потрібні системи ППО.
Конгресмени, за словами Ярини, робили нотатки з її слів, натомість у Пентагоні, каже, співробітники, з якими перетиналася, «добре в курсі, що тут відбувається».
– Натомість ви з окопу прямісінько на Бахмутському напрямку записали відеозвернення до українців, де сказали, що українцям треба змінитися. Змінитися як?
– Потрібно цей час, який у нас є, витрачати на те, щоб реформувати Україну. Тобто всі речі, які ці 30 років «попускалися», Ну, згадаю, корупція, недостатньо якісне правосуддя, всі ці речі зараз треба поміняти, щоб наші інституції стали сильними.
Дратує, коли люди продовжують статус-кво пострадянської країни
Мене не дратують люди в ресторанах, які розважаються, мене дратує, коли люди продовжують такий статус-кво пострадянської країни зі слабкими інституціями.
Хочу, аби пам’ятали, що дуже великою цінною зберігається кожен квадратний метр України як суверенної держави.
