Раптовий удар по російських тилах: де зупиниться українська армія?

Близько 8500 квадратних кілометрів відвойованих територій, понад 400 звільнених населених пунктів – у тому числі Ізюм, Балаклія, Вовчанськ, Куп’янськ. А також трофейна техніка і боєприпаси, які ще підраховують – усе це результати контрнаступу ЗСУ на Харківщині. Журналісти проєкту Радіо Свобода «Донбас Реалії» поспілкувалися із бійцями, які безпосередньо брали участь в операції та розпитали учасників та експертів про причини ефективного «бліцкригу» української армії, плани Кремля щодо проведення чергового «референдуму» та наслідки піврічної окупації частини Харківської області російськими військовими.

«Слава Україні! Героям Слава! Ізюм – місто України!» – кілька бійців із українськими прапорами на увесь голос вигукують до побратима, який знімає їх на телефон.

Військові стоять на даху понищеної пожежею будівлі міської ради Ізюма. Та заявляють – це місто, що було окуповане місяцями – звільнене від російських військ.

«Коридор» пробивали десантники

Ізюм – по суті, головну базу матеріально-технічного забезпечення армії Росії у Харківській області, українські війська звільнили 10 вересня. Коридор до міста пробивала 25-а окрема повітрянодесантна бригада. Її бійці першими вийшли до міських околиць, розповідає учасник штурмової групи, десантник Микола.

«Спочатку працюють наші артилеристи по тилу, по їхніх позиціях і тому подібне, а потім ми збираємось колоною і прориваємо їхню лінію оборони. Вони, можливо, очікували наступ, але настільки серйозний і настільки масштабний – не очікували. Думали, піде один батальйон і якусь ділянку там треба буде їм захопити і все», – каже він.

В’ячеслав, ще один боєць 25-ї окремої повітрянодесантної бригади детально пояснює маршрут тилами російських військ і дії українських штурмовиків:

«Яковенкове Вишневе, Слобунівка. Ми під'їхали до нього з північного заходу, пробили коридор, знищили їх СП-хи, а далі ми вже рухались по вулиці і вираховували їх. Всі подальші населені пункти, які брала наша рота – там якогось системного, організованого спротиву вже не було. Наприклад, була піхота, але вже не було артилерії. Або були танки, але вже були без піхоти. Почекали, їх артилерія «розмотала» і ми пішли далі. [...] Боялись що їм зайшли в тил і перерізали шляхи постачання – ми ж не тільки по трасах рухались, ми і в обхід намагались робити. Вони просто не встигали. Пробивати коридор було важче, тому що саме там вони ще намагались чинити саме організований опір, а на етапі зачистки Ізюму в них вже була повна дезорганізація».

За словами бійців, операція була спланована на відмінно. Буквально кожен солдат знав, що і коли йому робити. Усього за два дні ЗСУ просунулися вглиб оборони армії РФ на кілька десятків кілометрів. Українські десантники йшли тилами, знищували техніку і живу силу окупантів, перерізали логістичні ланцюжки, доповнює побратимів Назар – він теж десантник, але з львівської 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

«Ми рейдом просто пішли, по тилу противника йшли. Такого як опору – я не можу сказати, що він був. Тікали. Вони кидали все і тікали. Брали полонених, які заблукали. Все було. Танки палили. От хлопці з 3-ї роти, мене з ними відправили, там колона москальська була – її розбили. Два танки з піхотою заблукали і заїхали до нас в село. Хлопці спрацювали класно – перший пропустили, ну і спалили все. Набрали полонених. Там хлопці взяли взагалі капітана танкової роти. [...] Сплановано дуже і дуже добре. Кожен робив свою роботу і все йшло як по маслу. Звичайно, що були втрати, було все. Але те, що ми меншими силами таке зробили, ніж у противника – я вважаю, що це дуже добре. Вони не знали, що ми працюємо, а ми по тилу у них їздили – «Камази», колони громили. І вони всі не розуміли, що робиться».

Плутанину під час глибокого прориву українських військ в російські тили десантник Микола доповнює описом події, що трапилася із його підрозділом.

«Коли ми заходили в одне місце – нам потрібно було проїхати в це селище і зачистити його. Ми це все виконали, закріпились на рубежах і трапилась одна неприємна ситуація, коли з тилу виїхала така сама машина противника. І це трішки некрасиво вийшло. Ми зачистили селище і вони з тилу до нас виїхали. Думали, що це свої. Машина їхала без розпізнавальних знаків, махаємо їм – привіт. І вони нам махають. Під'їжджають ближче – позаду сиділа піхота, чоловік 8 противника. По своїй формі зеленій. Розпізнавальні знаки їхні. І просто відкрили по них вогонь. Далі вони не змогли проїхати».

Прорив коридору 25-ю бригадою був настільки стрімким, що російські війська не змогли на повну силу використати артилерію і міномети. Занадто динамічно змінювалася умовна лінія фронту на цій ділянці. Ризикнули застосувати авіацію – зазнали втрат, каже оператор ПЗРК «Ігла» Павло.

«Сидячи на пікапі спостерігали за небом і проходили весь маршрут повністю за ротами. Літак, який ми збили, це був другий день в районі Шевченкового. Заховані були в лісі і росіяни не знали, що ми там перебуваємо, – каже Павло. – Запустили авіацію свою одним заходом. Вийшли 4 літаки. Зробили три пуски. Одна ракета влучила в літак – збила в районі Волохова Яру. Однією ракетою влучити дуже важко. Вони покращили свої можливості для захисту від ракет. Робимо відразу два або три пуски. Літак заховався за горизонтом, ми побачили що є попадання».

Здобутки української армії

В Ізюм українські військові зайшли одразу з кількох сторін. З боку Слов’янська в місто заїхали бійці добровольчого батальйону «Карпатська січ», розповідає боєць цього підрозділу Олександр.

«Завдяки трасі просувались по 100-200 метрів. Посадка за посадкою – так сюди і дійшли. Багато спалили – в основному БМП, БТР. Танчиками уже міномети, іноді артилерія допомагала, – каже він. Місцевих питали – то вони з ночі почали збиратися і тікати звідси. В нас навіть бойового розпорядження не було в Ізюм заходити. Ми повинні були взяти Малу Комишуваху. Ми зайшли, вийшли з села, зустріли місцевих – вони кажуть: в сусідньому селі теж нікого нема. І ми механіку БТРа кажемо – їдь до Ізюму. і їдемо, а тут уже стела Ізюм. Так собі і заїхали. Дуже багато розтяжок, мін – у нас підірвалися хлопці, але розміновуємо».

Відступаючи, російська армія кинула немало техніки в Ізюмі – в тому числі заповнену снарядами артилерію, але встигла залишити українським військовим чимало «сюрпризів». Наприклад, один з трофейних танків – Т-80БВМ, замінований в боєукладці – там був боєкомплект. Спочатку його мають оглянути сапери.

«До Ізюму ми йшли три дні – розбили по квадратах, заходили в кожен будинок, перевіряли кожен підвал. Була інформація, що вони всі переодягаються в цивільних, ховаються. Чекають ночі, а тоді біжать. В нашому квадраті ми нічого не знайшли, окрім БК, зброї. Очікували набагато гіршого. Якогось опору не було. Перед нами просто проходили ССО-шники. Це хлопці бойові. Більшість таких втрат – це вони нанесли. Хлопці заходили – там макарони ще гарячі. Виноград, що ще навіть мухи на нього не сідали», – розповідає боєць Назар з 80-ї бригади ДШВ.

Попри власний багаторічний досвід служби в армії, боєць каже – військової техніки і озброєння лише в Ізюмі окупанти залишили стільки, що вистачить усім – техніку кидали із повним боєкомплектом. Під час операції логістика ЗСУ не постраждала зокрема тому, що багато що військові брали на місці.

«Стільки заправників. Пального. Ми тут заправлялись. Все, що нам потрібно, ми все набрали тут. У нас озброєння, стільки всього. Ручні протитанкові засоби – все москальське. Ми понабирали стільки всього, кажк. Ми собі два «Камази» забрали. Перший трофей – в Сухому Яру, де ми полоненого взяли. Другий – це от їхала колона – три «Камази». Запустили – з «Матадору» (протитанковий гранатомет – ред.) лупанув. Звичайно і «двохсоті» були, і полонені були, але витягли з річки цього «Камаза» – вже їздить, нам допомагає, збройним силам. А в плані броньованої техніки – я шокований. Я людина військова, служу давненько, але такої кількості техніки на власні очі в одному місці я не бачив».

«У російських окупаційних військ в даному регіоні не було оборони у повноцінному сенсі цього слова. Вся ця колосальна група військ, яка накопичувалася в Харківській області з моменту повномасштабного вторгнення в Україну, вона концентрувалася виключно для однієї цілі – здійснення наступальний дій. Наступальних дій на абсолютно різних напрямках – у напрямку Харкова, напрямку Слов’янська, Краматорська і так далі. А угруповання військ, яке «заточене» виключно на наступ, по своїй суті не може бути групою військ, яка може повноцінно і ефективно вести оборонні дії і цим все і закінчилося», – пояснює непродумані дії російських військових військово-політичний оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко.

Болісний удар для окупаційних військ

В результаті наступу на Харківщині, українські сили звільнили близько 8500 тисяч квадратних кілометрів території – це дещо менше від острова Кіпр. Через дії ЗСУ російській армії довелося залишити прикордоння на півночі від Харкова і станом на 16 травня РФ контролювала лише невеличку частину області східніше річки Оскіл.

«Використовувалася тактика невеликих, досить мобільних, маневрових штурмових підрозділів і груп. Це дозволило дуже швидко займати позиції противника не у самих населених пунктах або не вибивати їх із самого населеного пункту, а створювати умови, вкрай загрозливі умови для підрозділів, що перебували в населених пунктах. Умови, які можна назвати просто – оточення. Тому низка підрозділів обрали, все ж таки, втечу, як найбільш оптимальний варіант. І при цьому втечу не просто з технікою, а залишивши техніку, боєкомплект, боєприпаси», – каже Коваленко.

Наступ ЗСУ – ще не завершений. Прогнозувати його тривалість ніхто не береться, але, вочевидь, найближчим часом будуть звільнені й інші населені пункти, вважає старший науковий співробітник американського Центру військово-морського аналізу Дмітрій Горенбург.

«Вони (російські військові – ред.) втратили значну кількість обладнання як і особового складу. Але, усе ж, більше техніки. Тому я вважаю, що подальший наступ можливий у тому напрямку. Тому що можливості відбудувати оборонні позиції не такі хороші, як раніше. Я впевнений, що російська сторона хотіла б оперативної паузи, аби перегрупуватися і побудувати лінію оборони. Але я підозрюю, що українські війська і далі використовуватимуть свою перевагу, поки можуть», – каже Горенбург.

«Без сумніву, росіяни неефективні під час цього конфлікту, але у них все ще значні сили. Не надто підготовлені, із не надто хорошим командуванням. Без сильної волі до боротьби, але вони хочуть захищатися і в них багато сил в Україні. Вони здатні створити значну оборону і атакувати у свій час. Без сумніву, це не виштовхне російські війська з України найближчим часом», – каже полковник армії США у відставціЛіам Коллінз.

«Референдум», який не відбувся

У Міноборони Росії втечу з Харківщини пояснили «перегрупуванням військ для нарощування зусиль на донецькому напрямку». Але те, що цей відсуп не входив у плани Кремля, свідчить не лише кількість кинутої техніки.

Донбас Реалії від своїх джерел в одному з розвідувальних органів України отримали чорновий варіант «Стратегії проведення референдуму про входження Харківської області в склад Росії». Документ недавній – у ньому карта лінії фронту на 24 серпня. Згідно з цією «стратегією», «голосувати» планували увесь тиждень – з 1 до 7 листопада. Результат, який вже прописали в Кремлі – 75% «За» – це понад сто тисяч голосів. За українськими офіційними даними, з окупації звільнили близько 150 тисяч осіб.

Навіщо цей «референдум» був потрібний Кремлю, пояснює експерт Національного інституту стратегічних досліджень Олексій Їжак.

«Напевно, в російському керівництві, в якийсь момент, відбувся перелом щодо планів «референдуму» щодо того, що був би сенс їх проводити як закріплення територіальних захоплень, – каже Олексій Їжак. – На другому етапі війни вони думали, що вони доб’ються більших територіальних загарбань і, як в ОРДЛО, будуть вести нескінченні «мінські переговори» і ось під цей проєкт, я думаю, для них було дуже важливо провести ці «референдуми». Щоб створити умови для умовного «Мінська-3». Що це українці говорять з українцями, надати цій війні форму якогось конфлікту».

Через контрнаступ ЗСУ, за даними російського видання «Медуза», проведення «референдумів» відклали не лише в Харківській області – політтехнологів РФ відкликали і з окупованого півдня України. На думку Олексія Їжака, зараз момент, коли Росія ще не програла, але, якщо так буде продовжуватися – програш неминучий. Щоправда російські ракетні удари по електростанціях та іншій інфраструктурі свідчать про те, що в Кремлі цього ще не усвідомили.

«Є ще віра в те, що погіршення життя через ураження інфраструктури створить якийсь хаос, люди вийдуть на вулицю з вимогою змінити владу. Щось таке відбудеться, щоб Росія знову могла грати свою гру. Але зі сторони військових, мені здається, контрнаступ в Харкові зробив ясним те, що позиції Росії вже не покращаться, вже немає звідки взяти. І навіть мобілізація вже запізніла і небезпечна, а позиції України будуть лише покращуватися. Тому необхідно ухвалювати якесь рішення про стратегічний відступ. Режим буде валитися, але чи відбудеться розпад Росії – це, все ж, більше залежить від економічних параметрів Росії. Це більше залежить від цього, ніж від поразки на фронті».

Трагедії місяців окупації

Сприятливі умови для наступу на Ізюм виникли після взяття Балаклії – першого міста, звільненого ЗСУ в результаті контрнаступу. Люди тут досі приходять до тями після піврічної окупації. Немає води, світла, газу. Проблеми із продуктами.

«Страшно було. Дуже страшно. Коли стріляли. Бомби літали. Ракети. Це було щось із чимось. Ми зараз ще боїмося, не відійшли іще», – схвильовано каже жінка, очікуючи в черзі на гуманітарну допомогу.

«Рашисти стріляли в хвилину, я рахував, було 50-60 пострілів кожну хвилину. Протягом 80 годин стріляли. З міста стріляли по селах. Село Чепільськ, там, Шевельовка, Червоногусарівка. Вони їх порозбивали. І вдень, і вночі. Я жив, де вони всю вулицю виселили. У нас останній будинок – тітка після інсульту. Шість разів приходили виселяти… Машину хотіли забрати, я сказав: ключів немає, діти поїхали. Акумулятори позабирали з машини», – розповідає про поведінку росіян Віктор.

«Це було не місто Балаклія. Це була в’язниця. В оточенні. Під зброєю кожен день. Бувало і так, людей на дорозі забирали, відвозили. Усе було. У мене теж син у ЗСУ, нам небезпечно було. У нас був обшук, вони вирахували, але нас не було вдома. Доводилося ховатися, на вулицю вийти було небезпечно. Швидко вибігли, продукти купили, 5 хвилин. Всякими ходами, обходами», – розповідає Тетяна.

Як і в інших окупованих населених пунктах, в Балаклії російські військові теж вбивали мирних жителів. Двох чоловіків розстріляли, коли вони проїздили повз блокпост.

Ситуація у звільненому Ізюмі ще трагічніша. Фактично, місто стало «другою Бучею». Продовжується ексгумація тіл на місці масового поховання українців, що загинули в результаті російської агресії. Тут і військові – багато хто із зв’язаними руками, і цивільні. Дехто – цілими сім’ями. На даний момент комісія нарахувала близько пів тисячі хрестів із табличками.

У міському відділі поліції Балаклії окупанти тримали місцевих – і чоловіків, і жінок. Катували та знущалися. Слідча група на середину вересня зафіксувала щонайменше один підтверджений випадок смерті – місцевого жителя забили до смерті. Як тут все було влаштовано, розповів начальник слідчого управління поліції Харківщини Сергій Болвінов.

«Людей, як правило, били чи катували приєднуючи напругу до пальців рук. А потім, завдяки телефону чи такому телеграфу, вони запускали напругу та катували людей для того, щоб дізнатися інформацію про місце розташування військових або чи є особа корегувальником. Деяких людей вони вважали зрадниками, оскільки брат чи родич служив у ЗСУ», – каже Болвінов.

«Зайшли в дім, почали лазити. Знайшли фотографію – у мене брат у формі. Кажуть: хто це? Брат. А що, він служить? Служить. Каже, поїхали. Сім людей в камері. О 6-й ранку і 6-й вечора виводили в туалет – он туди. Мішок на голову. В камері унітазу немає. Якщо по-маленькому – така баклаха 5-літрова з-під води. Годували два рази на день – каша без солі, без нічого. Іноді, в обід, траплявся суп, якщо солдати не доїли. Декого взагалі били так, що вони залазять – мене, кажуть, точно вб’ють», – розповідає житель Балаклії Артем, який пройшов в’язницю російських окупантів.

«Коли відступали рашисти – вони кинули людей замкненими в цих кімнатах без води, їжі. Люди, щоб врятувати своє життя, вибили скло і один, найменший, виліз через це скло і відчинив всі двері. Звільнив інших», – розповідає про втечу Болвінов.

Куди приведе наступ ЗСУ?

Від початку наступу в Харківській області українська армія дуже швидко просунулась східніше – вглиб раніше окупованої території на 50-100 і більше кілометрів. Після такого ривка подальше просування сильно залежить не лише від передових підрозділів і артилерії, а й від роботи тилу, розповідає полковник армії США у відставці Ліам Коллінз – він кілька років займався допомогою Україні під час своєї служби.

«Логістика – дуже важлива. Ви не можете підтримувати наступ без постачання їжі, води, набоїв, боєкомплекту, пального для танків, – зауважує Коллінз. – І це те, що ми бачили на початку конфлікту, коли російські лінії постачання були спустошені і не здатні забезпечувати власні сили. З 2015 року Україна, за допомогою Заходу, реформувала свої війська, щоб вести війну у західному стилі. Вона залежить від логістики, її можливостей забезпечувати війська. Це дуже важливо».

CNN заявляє, що в останні місяці США та Україна активно діляться розвідданими, і це впливає на ситуацію на полі бою. Раніше стало відомо, що американські і британські військові допомагали українській армії планувати контрнаступ, який військові успішно ведуть як на північному сході, так і на півдні країни.

«Вони взаємопов’язані. Херсонська операція, певним чином, зробила Харківську операцію можливою. Тому що підсвітивши майбутній наступ на Херсон протягом кількох місяців українське керівництво заохочувало російське командування перекидати кращі підрозділи до Херсону. Там вони опинилися у пастці, коли були зруйновані мости. Це залишило харківський сектор без оборони. Це, звісно ж, окремі ділянки фронту, але пов’язані стратегічно», – каже старший науковий співробітник американського центру військово-морського аналізу Дмітрій Горенбург.

Наступ української армії продовжується. Спрогнозувати подальший хід бойових дій складно, через відсутність інформації: де зараз передова? Чи встигла Росія підтягнути підкріплення для окупаційних військ? Скільки резервів у ЗСУ для просування і в якому місці можливий новий прорив? Адже, фактично, лінія фронту змінюється на користь України навіть на Донбасі, де українська армія до цього дуже повільно, але відходила.

«На Донбасі українська сторона продовжить тиснути – повільніше, але намагатися завадити російським силам організувати нову лінію оборони і стабілізувати фронт. Бої продовжаться, і якщо вони будуть успішними – це дозволить отримати перевагу в районі Сєвєродонецька й інших регіонах, які були окуповані у червні-липні», – ділиться своїми думками Дмітрій Горенбург.

Попри стратегічний зв’язок усіх наступальних дій ЗСУ, між ними є чіткі географічні відмінності, що дозволяє припускати, де подальший наступ, ймовірно, буде швидшим, пояснює оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко.

«Харківська область – це лісова місцевість, значна кількість лісів, у яких можна достатньо непомітно маневрувати і швидко просуватися, займаючи позиції противника, використовуючи маневрені швидкі штурмові групи, підрозділи. Що таке Херсонська область – це поля, поля і ще раз поля, й рідкі лісосмуги, – каже Коваленко. – Величезна кількість відкритого простору. Будь-яка бойова одиниця – це просто мішень для артилерії ворога, тому просування в Херсонській області відбувається набагато повільніше, аніж в Харківській області».

Попри це, жоден наступ не може тривати постійно – бійці втомлюються, отримують поранення і гинуть. Втрати техніки – теж відбуваються постійно. До того ж вагомий фактор зараз – дощі, що можуть суттєво вплинути на майбутню лінію розмежування. Проте це зовсім не означає, що війна зупиниться, каже американський полковник у відставці Ліам Коллінз.

«Думаю, ми побачимо, що цей великий, успішний український контрнаступ буде спустошений в своїх можливостях. Ймовірно, ми побачимо більше результатів у вигляді контролю території у районі Херсону, а потім настане оперативна пауза. Коли обидві сторони перегруповуються і оцінюють подальші події. А Росія буде вирішувати, де накопичити війська, щоб спробувати досягти значних результатів і компенсувати втрату території раніше», – зазначає Коллінз.

Після першого етапу успішного контрнаступу, боєць-десантник «вісімдесятки» Назар вже думає про майбутні дні і тижні війни.

«Війну оборонними боями не виграти, – каже він. – Нам потрібно наступати. Звичайно, це будуть втрати – це війна. Але зараз ми показали всьому світу, що ми можемо звільняти свою землю. І просто нам потрібно трішечки підтримки – артилерії і дронів. Чим побільше, і буде все файно. А з мотивацією – все прекрасно».

«Зранку прокинулися – вже приїжджають наші, визволителі. З нашим українським прапором. Побачили прапор – радісні, задоволені. Ось уже вже тиждень, а у нас досі душа цвіте так, наче… Словами не передати. Хто не був в окупації, тому не зрозуміти, як це – бути в окупації», – емоційно розповідає жителька Балаклії Тетяна.

В результаті наступу ЗСУ Харківська область була звільнена практично повністю до державного кордону з Росією. На середину вересня окупованою залишалася незначна її частина на лівому березі річки Оскіл. Але 18 вересня Управління стратегічних комунікацій Збройних сил України повідомило, що ЗСУ від 17 вересня контролюють і лівий берег річки Оскіл.

В Європі та США втечу російської армії назвали нищівною поразкою, а дії українських військ – найбільшим успіхом з часів звільнення Київської області.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Війна Росії проти України. Відсіч. Усі новини на цей час