230 років тому, 5 вересня 1792 року (25 серпня за старим стилем), перша група козаків-запорожців – точніше, це вже були козаки-чорноморці – на човнах прибула на Кубань. З того моменту почався тривалий процес українського переселення і освоєння регіону.

Більше про те, як це відбувалося, «Історична Свобода» говорила з істориком, дослідником козаччини Владиславом Грибовським.

– Після зруйнування Запорізької Січі частина козаків подалася в османські володіння і там невдовзі постала Задунайська Січ, а частина залишилася в підданстві російських монархів. Чим керувалися ті козаки, що переселялися до османських володінь, і ті, хто лишався?

– Керувалися вони одним прагненням – зберегти козацьку вольність і можливість жити тим трибом, за яким запорожці жили впродовж більше трьох століть у причорноморських степах, за порогами Дніпра. Козацька воля – це найвищий імператив, яким керувалися запорожці після зруйнування Січі.

Зруйнування Січі не було завершеною історією, як про це йшлося в маніфесті Катерини ІІ від 3 серпня 1775 року, який проголосив, що немає тепер вже Січі Запорозької «в політичній її потворності» і «самого наймення запорожців відтак не існує». Сам цей маніфест заклав підстави для того, щоб в російській бюрократичній практиці не вживати слова «запорожці».

Козаки прагнули волі, прагнули жити відособлено від Російської імперії з її регламентацією життя. У 1781 році почали зганяти запорожців з їхніх зимівників до новозаснованих міст. Відбулася так звана топонімічна революція, яку запровадив Потьомкін. Перейменовували все, що можна перейменувати, даючи населеним пунктам російські чи стилізовані грецькі назви. Так козацьке селище Микитине стало Нікополем, слобода Половиця стала основою для Катеринослава, поселення Самарь перетворилося на Новомосковськ. І почали туди переселяти вихідців з центральних районів України, Росії та зганяти запорожців, які жили відособленими зимівниками.

Тому податися «під турка», за Дунай і там створити Січ або увійти в новостворені Російською імперією козацькі формування, які зберігали козацькі назви, хоча від колишнього козацького устрою лишилося небагато – для багатьох запорожців це був вихід, щоб уникнути покріпачення, залежності, того регламенту, який насаджувався в Російській імперії. Отже, пошук козацької волі.

– Але при цьому обирали діаметрально різні юрисдикції – російську і османську. Ці держави дуже часто конфліктували. І от ті, хто йшов «під турка», чим відрізнялися від тих, хто лишався під росіянами?

– Відрізнялися насамперед ступенем заможності. Тобто за Дунай йшли ті, хто був радикально налаштований проти Російської імперії та не був обтяжений майном.

– Тобто ті, кому не було особливо чого втрачати в майновому плані?

– Не лише. Це складний комплекс і дуже складне питання. В умовах тотальної дезорієнтації після зруйнування Січі, коли, поміж іншим, відбувався страшенний ідеологічний пресинг, який чинився через церкву, через бюрократичні установи, зорієнтуватися було дуже важко. Треба нагадати, що тоді козацтво жило все-таки в донаціональну добу, коли релігійні, монархічні, станові імперативи важили більше, ніж національні спонуки, які дадуться взнаки вже в ХІХ столітті.

– Що було з тими козаками, які лишилися під владою Російської імперії?

– Тут йдеться насамперед про лояльних передовсім до Григорія Потьомкіна осіб. Оскільки служили не конкретно Російській імперії, а російській монархії. А Потьомкін був уособленням цієї монархії і персоною, яка грала в свою осібну гру на щойно завойованих Росією землях Північного Причорномор’я, колишніх теренах Кримського ханства й Османської імперії. Цей регіон завдяки стрімкій українській колонізації перетворювався на частину України. Після виселення кочових ногайців і знищення турецької адміністрації в Очакові, Ізмаїлі, Хаджибеї ця територія стрімко перетворювалася на Україну. Попри те, що намагалися адміністративними шляхами прищепити назву «Новоросія».

Російська імперія, як лютий хижак, могла заковтнути більше, ніж перетравити і освоїти територію, населення з відмінним укладом. І тут козаки були дуже в нагоді для Потьомкіна і для Російської імперії. Оскільки регулярне військо утримувати на таких великих і віддалених теренах було дуже дорого, то створювали різноманітні козацькі формування: Катеринославське козацьке військо, Бузьке козацьке військо, пізніше Азовське козацтво утворилося з частини задунайських козаків. Ці козацькі формування в дуже різноманітний спосіб поєднувалися з системою військового управління Російської імперії.

Частина запорозького козацтва лишалася під сильним впливом Потьомкіна. Сидір Білий, Антон Головатий, Логвин Мошенський – це учасники останньої запорозької депутації, коли запорожці намагалися свої права відстояти, до Москви. Саме там восени 1775 року перебувала вагітна імператриця Катерина ІІ, яка мала народити від Потьомкіна. Потьомкін тоді був на вершині своєї слави, влади, впливу на Катерину ІІ. Особиста відданість учасників цієї останньої депутації Потьомкіну і зумовила те, що Сидір Білий, Антон Головатий, а пізніше Захар Чепіга стануть батьками-засновниками Чорноморського козацького війська з тієї частини запорожців, які лишилися під владою Російської імперії.

– Чорноморське козацьке військо постало десь між Південним Бугом і Дністром. А як виникла ідея переселити його з цього буго-дністровського міжріччя на Кубань?

– Ідея виникла не відразу. Потьомкін, будучи фаворитом Катерини ІІ, скоро відчув, що його становище вельми непевне. І тому він намагався закріпити під своєю особистою владою ті території, які здобули під його орудою. Англійська дослідниця Ізабель де Мадаріага помітила страшенне жадання Потьомкіна здобувати місцеві титули. Зокрема, в 1790 році Потьомкін добився згоди, щоб Катерина ІІ дозволила йому титулувати себе «Великим гетьманом військ Чорноморських і Катеринославських». Йому надзвичайно хотілося закріпитися за рахунок місцевих політичних традицій та укладів. Він створив для себе гвардію з чорноморських козаків. Відчуваючи хиткість свого становища у Петербурзі, Потьмокін намагався опертися саме на ті формування, які створював впродовж свого керування. Власне, жадання укріпити свою владу на щойно завойованих територіях спонукало його давати пільги, привілеї, дарувати землю.

Але після смерті Потьомкіна в жовтні 1791 року більшість його дарчих ордерів втратили значення. Нові фаворити Катерини ІІ не визнали ту територію, яку Потьомкін надав чорноморським козакам у межиріччі Південного Бугу і Дністра з центром у Слободзеї. І паланковий устрій, який визрівав на цій території, був підважений тим, що почалася роздача земель російським поміщикам і офіцерам, разом із переселенням кріпаків. І не лишилося місця для чорноморських козаків.

Старшина Чорноморського козацького війська, а саме «хитрющий писуля», як його називали запорожці, Антон Головатий віднайшов один з ордерів Потьомкіна, який жалував запорожцям землю «в окрузі Таманській». У березні 1792 року чорноморці відрядили депутацію до Санкт-Петербурга на чолі з Антоном Головатим просити цю землю, а полковий старшина Матвій Голик очолив козацький загін для огляду кубанської землі.

Катерина ІІ вирішила надати спорожнілу землю на правобережжі Кубані під оселення Чорноморському козацькому війську, яке на той час нараховувало до 10 тисяч осіб. Перші 3 тисячі осіб наприкінці серпня 1792 року прибули човнами до гирла річки Кубань. Так почалася історія Чорноморського козацького війська на правобережжі Кубані.

– А хто до того жив на тих землях? Як вони спорожніли?

– До осені 1783 року переважну більшість населення правобережжя Кубані складали ногайці, а також козаки-некрасовці. Це частина донського козацтва, яка на початку ХVІІІ століття, лишаючись у старій вірі, не прийнявши никонівських реформ у російському православ’ї, перейшла під владу Кримського ханства. Крім того, там проживали окремими анклавами адигейці. Але в складних перипетіях воєн між Російською та Османськими імперіями в останній чверті ХVІІІ століття ця територія геть спорожніла.

У жовтні 1783 року російські війська під командуванням Суворова завдали нищівного удару по ногайцях. Відтак спорожнілі терени стали прикордонням, куди можна було оселити козаків. Їх вже умовно можна було називати запорожцями, оскільки змінилися стиль життя й управління. Але лишилося кілька імперативів, які давалися взнаки впродовж тривалого часу. Це неодружений стиль життя, поділ на курені. До 38 традиційних запорозьких куренів додалося ще два, які виникли вже у Слободзеї. Отже, 40 курінних поселень склали основу для розселення українців, які, називаючись чорноморськими козаками, мігрували на правобережжя Кубані.

За підрахунками кубанських дослідників, серед перших переселенців питомі запорожці складали до 40%. Переважну більшість козаків-чорноморців складали українці, носії запорозьких традицій, але були також поляки, росіяни, роми, євреї, албанці, греки, серби. Цікаво, що в другій половині ХІХ століття на Північно-Західному Кавказі фіксували змішану чудернацьку говірку, коли адизькі, українські, російські, турецькі, татарські слова перебували у вжитку серед населення прикордонної лінії. Йдеться про давні явища, притаманні для українського степового порубіжжя, коли мішанину українських і тюркських слів використовували для спілкування мешканці обох сторін степового кордону.

– Чорноморці переселялися на Кубань, яка тоді була фронтиром – військовим кордоном, де спорадично виникали збройні конфлікти з місцевим населенням. Чорноморські козаки були одним з елементів, за допомогою якого Російська імперія підкоряла впродовж багатьох років Північний Кавказ. Наскільки велику роль чорноморці відіграли у підкоренні імперією народів Північного Кавказу?

– Звісно, відіграли велику роль насамперед тим, що за рахунок чорноморського козацтва був створений простір, керований Російською імперією. Більшою чи меншою мірою керований – це питання окреме. Але те, що саме провідником влади Російської імперії на Північно-Західному Кавказі були козаки-чорноморці, то це, звісно, факт.

Так само фактом є і те, що не завжди це був слухняний інструмент в руках російського самодержавства. Всі знали про їхню норовливість. Курінний устрій зберігався дуже довго, намагання не одружуватися, а відтак не обростати сім’ями та залежністю від держави. Неодруженість – це теж вагомий елемент козацької волі. Одружена людина так чи інакше виявляється слухняною до держави.

У 1816 році була перша спроба запровадити чітку армійську ієрархію та однострої в Чорноморському козацькому війську. Але ця спроба була не зовсім вдалою. Подальші спроби щодо уніфікації з перемінним успіхом тривали до 1840-1860 років. У 1860 році, коли на Північному Кавказі об’єднали чорноморських і лінійних козаків в Кубанське козацьке військо, були заразом запроваджені уніфікація й однострої.

– Як довго тривала українська колонізація Кубані? Козаки й селяни переселялися туди з власної ініціативи чи це влада організовувала переселення?

– Річ в тому, що до середини ХІХ століття російська бюрократична система була неспроможна контролювати переселенські потоки. І тому в тих регіонах України, де насувалося кріпацтво, сільський люд приходив у рух і в пошуках вільної землі рушав у Таврію або на Кубань, на вільну землю.

Річ у тому, що козаки-чорноморці не дуже толерували селян. Сільський устрій їм був не вельми притаманний.

– Але все-таки українські селяни теж переселялися на Кубань.

– Звісно, але це переселення було відносно пізнім явищем, десь із середини ХІХ століття.

Український характер Кубані був вельми промовистий, принаймні нижньої течії Кубані, так званого Чорномор’я. Тертя між чорноморцями та лінійцями, тобто російськомовним козацтвом, було дуже значним у Кубанському козацькому війську. І це тертя далося взнаки під час Української національної революції 1918 року. Тоді чорноморці значною мірою орієнтувалися на Центральну Раду, потім на гетьмана Скоропадського, а натомість лінійні козаки – на генерала Денікіна і його програму єдиної-неподільної Росії.

Коли політична платформа Денікіна зазнала краху і на чолі російського білогвардійського руху став генерал Врангель, то кубанці мали певне полегшення. Восени 1920 року кубанці складали основу останнього наступу військ Врангеля за Дніпро. І символічно сталося так, що на теренах колишньої Запорозької Січі, в районі річок Базавлук і Чортомлик, у жовтні 1920 року відбулася остання велика битва за участі кубанської кінноти, де більша частина козаків-чорноморців полягла під гарматним та кулеметним вогнем червоних. Таке коло символічне замкнулося: нащадки запорожців повернулися на терени Запорозької Січі і знайшли там свою загибель.

– У Києві на Лісовому масиві вулиця маршала Жукова стала вулицею Кубанської України. На вашу думку, Кубанська Україна – це минувшина, щось віртуальне чи це щось реальне?

– Історія – це не лише наука, не лише політика, але це ще й пам'ять, яка живе у повсякденні. Гадаю, що пам'ять про українську Кубань лишається зараз на теренах Краснодарського краю, попри той ідеологічний зашквар, який пов'язаний з війною проти України.

Як буде далі? Історія нам показує дуже багато несподіваних випадків, коли те, що здавалося завершеним, не виявлялося таким. Тому сподівання на українську Кубань ми маємо. Принаймні існує величезний символічний ґрунт для такого.