(Рубрика «Точка зору»)
Ось уже кілька тижнів поспіль Німеччина не може домогтися від російського «Газпрому» згоди прийняти турбіну, нібито необхідну російській енергетичній компанії для ремонту газопроводу «Північний потік-1».
Власне, навіть повернення турбіни до Німеччини з Канади сталося саме на вимогу російської сторони: у Москві наполягали, що без цієї важливої деталі неможливо провести якісний ремонт газопроводу. А без якісного ремонту газопроводу неможливо забезпечити Європу достатньою кількістю газу.
Блеф від початку до кінця
Все це було блефом від початку до кінця. І найцікавіше те, що європейці про це знали. І сама турбіна, мабуть, не так вже й потрібна для перезапуску газопроводу «Північний потік-1». І кількість газу можна збільшити без особливих проблем, якщо задіяти інші маршрути, зокрема й українську газотранспортну систему. Проте Захід вирішив піти на виконання вимог «Газпрому», щоб, як пояснювали в Берліні, Росія не мала аргументів для того, щоб не збільшувати постачання.
Довелося піти на справжній дипломатичний скандал
Для повернення турбіни довелося піти на справжній дипломатичний скандал. Рішення Канади повернути турбіну компанії Siemens Німеччині викликало нерозуміння у Києві. У МЗС України говорили про порушення санкційного режиму самою Канадою і закликали не повертати турбіну і тим більше не відправляти її «Газпрому». Але у цій ситуації дії уряду Канади підтримали практично всі союзники України – від Білого дому до керівництва Німеччини. На Заході виходили з того, що Європа, яка позбавлена необхідної кількості газу, і сама почуватиметься в глибокій кризі, і Україні не зможе допомогти.
Але після того, як рішення про відправку турбіни було ухвалено, «Газпром» не став поспішати з вимогою про її повернення. А президент Росії Володимир Путін – відомий фахівець з енергетичних питань – взагалі висловив сумнів щодо якості канадського ремонту.
З того часу турбіна так і залишається у німецькому Мюльхаймі. Днями підприємство, де вона зберігається, навіть відвідав федеральний канцлер Німеччини Олаф Шольц.
Глава німецького уряду сфотографувався з турбіною та продемонстрував, що Німеччина готова до виконання своїх зобов’язань. З відповідним роз’ясненням виступила і Європейська комісія, яка заявила, що санкції, введені проти Росії, не є перешкодою передачі турбіни.
Росії потрібна не турбіна, а можливість енергетичної ізоляції України
Але в «Газпромі» начебто всього цього не чують. А чому? А тому, що на цьому етапі Росії потрібна не турбіна, а можливість енергетичної ізоляції України. Це недвозначно дав зрозуміти колишній федеральний канцлер Німеччини Герхард Шредер, який днями зустрічався із президентом Росії Володимиром Путіним. Шредер, який був формальним керівником компанії, що відповідала за будівництво «Північного потоку-2», пояснив німецьким журналістам: або цей газопровід буде запущено, або Європа не отримає газу в необхідній кількості.
Турбіна – привід для шантажу, можливість принизити Захід
Пояснити ці російські вимоги не так уже й складно. Коли Путін готувався до війни проти України, він розраховував на те, що система обхідних газопроводів дозволить йому перейти до інтенсивних військових дій на українській території в разі потреби. І при цьому не потрібно буде дбати про збереження української ГТС, вона просто буде нікому не потрібною. Саме тому закінчення будівництва «Північного потоку-2» стало своєрідним пострілом зі стартового пістолета.
Путін про своє улюблене дітище не забув
У Кремлі чомусь не припускали, що військові дії змусять Німеччину відмовитись від сертифікації «Північного потоку-2» і взагалі забути про одіозний проєкт.
Але Путін про своє улюблене дітище не забув. І тепер вирішив, що найкраще, що він може зробити для майбутнього «Північного потоку-2» – шантажувати Європу холодною зимою та відсутністю газу. А турбіна – лише один із приводів для шантажу, можливість принизити Захід, змусити його зробити виняток із власних санкцій, щоб потім відразу відмовитися від своїх же вимог.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
