Українська фотографка документує історії жителів з територій навколо Києва, які на початку російського вторгнення були окуповані російськими військами.
Фотографка Альона Гром (угорі) з Донецька. Після втечі від бойових дій, які спалахнули там у 2014 році, вона переїхала до Бучі під Києвом.
Альона Гром розповіла Радіо Свобода, що 24 лютого вона та її родина стали «біженцями вдруге», тепер вони тікали від повномасштабного російського вторгнення.
Після відступу російських військ із районів навколо Києва Гром повернулася додому в Бучу. Сьогодні зі спакованою валізою на випадок, якщо їй знову доведеться тікати, вона гуляє вулицями, зустрічаючи місцевих жителів, які залишилися в Бучі та її околицях під час окупації.
Свої історії про те, як вони вижили, незважаючи на неймовірні труднощі й небезпеку, люди розповіли фотографці Альоні Гром:
Рустем, Буча
Будинок Рустема розташований на вулиці Вокзальній, там ЗСУ знищили колону російської техніки. Під час того бою Рустем – разом із сином, дружиною та іншими родичами – переховувався у підвалі. Неподалік від їхнього помешкання підірвалася бойова машина піхоти. Внаслідок сильної пожежі був знищений гараж, в якому стояв їхній автомобіль. У будинок повалив дим, а коли вони вийшли на вулицю, побачили, що загорілися й сусідні будинки.
Переживши це, бучани подумали, що все закінчилось і російські військові відступили. Але 4 березня військові РФ повернулися і розташувалися в сусідньому будинку. Його мешканцям вдалося втекти до Рустема.
Цілу ніч вони ховалися від російських військових. 5 березня у двері постукали військові РФ. Мешканці кричали: «Тут старі й діти, ми без зброї». Російські військові вигнали всіх із будинку, вишикували, перевірили документи, а потім розбили їхні телефони.
Один телефон дивом вцілів, дружина Рустема кинула його в сумку. Їм дали п’ять хвилин, щоб зібрати речі. Господар будинку хотів взяти кота на прізвисько Сніжок. Рустем намагався покласти його в пакет, але той вискочив звідти і втік.
Військові РФ перемістили всіх у підвал багатоповерхового будинку на сусідній вулиці. Там був цілий натовп російських військових, у кожному дворі була бронетехніка. На подвір’ї сусідів по вулиці Садовій стояв командний автомобіль.
Провівши кілька ночей у підвалі, Рустем попросив військових РФ відпустити людей. Відпустили 10 людей, у тому числі жінку з 3-річною дитиною, але одну родину тримали у підвалі ще чотири дні.
Рустем та інші люди, яких звільнили, пішли пішки до Ірпеня, де залишилися ночувати.
Ірпінь бомбардували всю ніч. Група дочекалася ранку, потім продовжила шлях. Їх підібрали волонтери та відвезли на відомий знищений міст під Ірпенем, а звідти перевезли до Києва.
Провівши місяць у Полтаві у брата, після відступу військ РФ Рустем повернувся до Бучі.
На вході в будинок на нього чекав кіт Сніжок.
Усередині будинку, як розповів господар, він знайшов порожні пляшки з-під вина, покинуті солдатські чоботи та напис у кімнаті його сина: «Це був наказ», а потім англійською мовою «Sorri» з орфографічною помилкою.
Ірина, Буча
Після захоплення Бучі російськими військами Ірина боялася виходити на вулицю. Вона сиділа в хаті з хворою матір’ю і чекала на смерть. Мешкала Ірина на вулиці Яблонській у Бучі, яка згодом стала відомою під сумнозвісною назвою «вулиця смерті».
На четвертий день окупації прийшов сусід, щоб набрати води з колодязя, і сказав Ірині, що військові РФ випускають людей на вулицю, «якщо на рукаві біла пов’язка». Ірина почала виходити у свій двір, щоб приготувати їжу на відкритому вогні та набрати води. У двох сусідніх будівлях, за словами Ірини, розмістилися російські військові. Жити в скромному будинку Ірини вони не захотіли, розповіла вона, але залишили на її подвір’ї бронемашину, яку замаскували ганчірками.
Російські військові часто приходили, щоб водою з колодязя Ірини наповнити квадратні пластикові ємності. Ірина поговорила з ними і сказала, що налякана. Вони сказали їй, що вони теж налякані. Військові РФ, за словами Ірини, особливо ті, хто прибув під час першої хвилі вторгнення, були дуже налякані. До стрілянини неможливо було звикнути, розповіла бучанка.
18-19 березня відбулася ротація військових РФ і перша хвиля була замінена новими військами. Скрізь, де російські військові розміщували свою техніку, [українські військові] завдавали по ній дуже точних ударів, були й втрати серед російських військових. Ірина не бачила їхніх тіл, тому що військові РФ забрали їх з вулиці, але російські війська зазнали серйозних втрат, сказала Ірина. Коли вона куховарила надворі, з обидвох сусідніх будинків чула, про що розмовляли військові РФ.
У перші дні окупації Ірина вважала, що військові РФ були лише жертвами обставин, доки не побачила, які відбуваються звірства.
Російські військові вбили трьох чоловіків і закопали їх біля сусідської хати. Потім убили її друга Дмитра, який сидів біля будинку і курив. На сусідньому розі військові РФ вигнали людей з хати. Люди вийшли з піднятими руками, а російські військові потім кинули всередину гранату. Власника нерухомості застрелили, а його тіло місяць пролежало на вулиці. Також Ірина спостерігала через вікно за тим, як російські військові ховали тіло сусіда.
Мама Ірини не змогла отримати медичну допомогу. Вона померла 14 березня. Ірина попросила двох чоловіків, які мешкали в підвалі багатоквартирного будинку, допомогти з похованням. Вона отримала дозвіл від російських військових поховати матір на подвір’ї. Поки вони копали, поруч був броньований автомобіль. У квітні, коли було зроблене це фото, тіло матері Ірини все ще було поховане у дворі.
Після смерті матері Ірина переїхала в безпечніше місце – у підвал іншого будинку. Інколи Ірина приходила додому приготувати їсти чи переодягнутися. Одного разу російські військові зайшли в підвал і заборонили людям виходити на вулицю Яблонську, сказавши, що там стріляють. Ірина вважає, що це, можливо, була спроба приховати від місцевих масштаби їхніх звірств.
Коли прийшли українські війська, Ірина не могла повірити, що Буча звільнена і цей кошмар позаду. Вона плакала, коли побачила українських військових із прапором.
Юрій, Пуща-Водиця
Він – вдівець, живе в гарному місці біля лісу на північно-західній околиці Києва. Все в будинку – ручної роботи. На веранді – меблі, які зробив він сам. Після наступу російських військ жоден будинок в околицях не залишився неушкодженим. Кожен постраждав в різній мірі. Якщо в будинку залишалися стіни і дах, то господарі вважали себе щасливчиками.
На початку березня сусід сказав: «Приїжджай. Моя теща приготувала суп. Поїмо, а потім підемо. Почався сильний обстріл».
Юрій готувався до евакуації. На столі у нього було золото, гроші та документи, але коли він збирався зустрітися з сусідом у кінці вулиці, з лісу вийшов невисокий російський військовий з білою пов’язкою на руці і крикнув: «Руки вгору!». Юрій підняв руки, потім йому [Юрію] сказали: «Лежати!». У Юрія – радикуліт, тому він дуже повільно рухався. Потім він почув постріли. Кулі потрапили Юрію в руку, п’яту та стегно. Якимось дивом жодна не влучила у його життєво важливі органи.
Сусід Сергій тим часом стояв у дворі свого будинку. Юрій крикнув: «Сергію, вони мене дістали!»
Це почув російський військовий і покликав своїх хлопців: «Там другий. Там другий! До роботи!». І знову пролунала черга з автоматичної зброї.
Сергій кричав: «[Юрію] Івановичу, я не можу вийти з двору. Повзи до мене!»
Під обстрілом Юрій доповз до рогу огорожі, де хтось схопив його за капюшон і потягнув усередину двору. Потім він знепритомнів.
Він прокинувся в будинку і побачив, як його сусід розриває простирадло на стрічки для бинтів. Діра в його руці була величезна, рана на його п’яті була відкритою. Коли Сергій разом із своєю тещею обробляли йому рани, до хати зайшли російські військові з криками: «Руки вгору!». Усі підняли руки, а військові РФ запитали: «Чи є тут [українські] військові?» Тоді вони поставили всіх на коліна.
Російські військові обшукали будинок і заборонили їм виходити на вулицю. «Ми перевіримо», – сказали вони, але так і не повернулися.
Юрій пролежав у ліжку тиждень. Він майже нічого не їв. Вони із Сергієм та його тещею були на межі між українською та російською лініями. Не було ані інтернету, ані телефону. Над головою літали артилерійські снаряди, міномети, реактивні снаряди «Ураган», касетні бомби.
Сергій зробив для Юрія милиці з дощок, щоб той міг пересуватися. Через відсутність антибіотиків у Юрія гноїли рани, їх доводилося промивати ромашкою та іншими засобами.
Одного разу на подвір’я Сергія зайшла група російських військових. Він нарахував 32 людини. У них була хороша уніформа та зброя, кожен з них був озброєний гранатометом. Троє з них зайшли в будинок і помітили в коридорі пляшку спиртного.
«Що тут у нас?» – запитали вони. «Горілка? Можемо спробувати?»
«Навіть якщо я скажу ні, ти все одно вип’єш», – відповів Юрій.
Військові РФ випили пару чарок. «О, смачна», – сказали вони. По третій чарці випили за загиблих товаришів. Двоє пішли, а старший підійшов до Юрія і сказав: «Старий, вибач. Це не ми воюємо. Це наша влада розв’язала цю війну». Юрій відповів: «І все-таки тут ви, а не влада». Російський військовий відповів: «Ми виконуємо наказ!», а потім розвернувся і пішов.
Якби вони знали, що російські військові прийдуть, вони б отруїли алкоголь, сказав Юрій.
У середині березня стало холодніше. Температура впала до -10 градусів за Цельсієм. Електрики не було. Вони ходили в своїх куртках. Водночас тривав потужний обстріл, який унеможливлював життя. Ніде було сховатися. Коли Сергій вийшов в туалет на подвір'ї, розірвався снаряд і осколки влучили йому в руку та пах.
Тепер у хаті було двоє поранених. Сергію стало гірше. У рани потрапила інфекція, його доглядала теща. Юрій промовив молитву: «Матір Божа, безвихідних ситуацій не буває. Визволи нас звідси, бо завжди є вихід».
23 березня українські військові витіснили російські війська з цього району, і в будинок Сергія прийшло кілька українських військових. Бійці ЗСУ сказали мешканцям, що їм потрібно швидко евакуюватися. Коли українські бійці побачили Юрія на саморобних милицях, то сказали йому: «Ні, дідусю. Не треба». Бійці спорожнили тачку, куди збирали протитанкові міни, посадили на неї Юрія та поспішили до евакуаційного автобуса. Автобус повільно їхав через ліс, потім повним ходом трасою до лікарні.
Сергія прооперували, а Юрій повернувся додому в село. Скрізь було видно сліди російської армії. Зникли всі цінні речі та гроші, навіть портрет померлої дружини Юрія.
Зараз Юрій відновлює свій будинок. Крізь уламки проросли троянди. Життя триває. Сухожилля на одній руці ще не працює, але він може орудувати сокирою та молотком. Найголовніше, каже, щоб горілка була поруч, щоб можна було випити за перемогу!
Мая, Ірпінь
Маї 92 роки. У березні російські війська обстріляли її місто Ірпінь поблизу Києва. Три снаряди влучили в її будинок і будівля швидко згоріла. Майя встигла схопити простирадло, щоб закутатися, а потім вибігла на вулицю. Вона стояла посеред дороги, поки якісь сусіди не забрали її до свого будинку. Тієї ночі неподалік згоріли ще три будинки.
За допомогою сусідів Мая виїхала до Львова. Пізніше жінка повернулася до Ірпеня і нині проживає у селищі для переселенців. Мая каже: «Моя власна земля кликала мене».
Мая вирощувала квіти українського тютюну, троянди, лілії. Іноді вона приходить у свій сад і викопує квіти, щоб подарувати сусідам. Влада обіцяла допомогти з відновленням будинків після війни, але коли це станеться і чи доживе жінка до цього – велике питання.
Володимир, Буча
5 березня Володимир вигулював собаку, коли раптом з-поза рогу вийшов «кадирівець» – російський військовий, лояльний до чеченського лідера Рамзана Кадирова – і наставив на нього автомат. Володимир заскочив у під’їзд, щоб сховатися. Тієї ж миті пролунав гучний свист і розрив снаряду. Багатоповерховий будинок сильно здригнувся. Володимир вийшов з під’їзду і побачив, що горять верхні поверхи. Він обійшов будинок з іншого боку і сфотографував пожежу. Світлину, яку зробив Володимир, опублікувало BBC.
Тоді російські військові без розбору стріляли по місцевих жителях. Виходити на дорогу було смертельно небезпечно. Якщо військові РФ помічали вас, ви були майже мертві, розповідав Володимир.
Одного разу Володимир зі свого балкона бачив, як російські військові розстріляли на вулиці чоловіка. Через мить Володимир почув звук і помітив кулю, яка стирчала з поручнів перед ним. Від свідка хотів позбутися снайпер. Володимир вважає, що в нього стріляли зі зброї з глушником.
Російські військові вбили кількох мешканців багатоповерхівки, де живе Володимир, та потрощили машини у дворі. Коли починався обстріл, люди не спускалися в підвал. Вони залишалися у своїх квартирах і дозволили долі розпоряджатися їхніми життями. Задля того, щоб російські військові не увірвалися в будівлю з настанням темряви, вони щоночі щільно замикали двері.
У першій половині березня Володимир разом із сусідами ходив районом, збирав тіла загиблих жителів. Деякі померли природною смертю, інших вбили російські військові.
Одного разу російські військові повезли Володимира на впізнання тіла. Він побачив, що загиблий був російським військовим, і сказав: «Це не наш». Військові РФ сказали йому: «Ну, що нам робити? Забирай його».
Володимир відповів: «Чому я повинен класти його з нашими померлими? Робіть, що хочете. Самі ховайте його».
Коли відкрили останній гуманітарний коридор, Володимир покинув Бучу через місто Ворзель. Він дійшов туди пішки зі своїм псом. Коли проходив повз російський блокпост, «кадирівець» хотів його застрелити, але іншим військовим РФ сподобався пес Володимира – і вони залишили Володимира живим.
