У наш час Галичина – регіон України з найменшими проросійськими симпатіями. Але так було не завжди. Якихось півтораста років тому – в історичному вимірі це не аж давно – в Галичині, яка тоді була австрійською провінцією, було дуже поширене москвофільство. А 140 років тому, влітку 1882 року, у Львові відбувся судовий процес над москвофілами.

Більше про галицьке москвофільство «Історична Свобода» говорила із львівським істориком Олексієм Сухим.

– Що являло собою галицьке москвофільство? Чим пояснити його популярність у другій половині ХІХ століття?

– Щоб з’ясовувати популярність галицького москвофільства, маємо розпочати з процесів, які проходили в першій половині ХІХ століття і були пов’язані з національним самовизначенням. І в цьому процесі національного самовизначення стрижневою подією стала «Весна народів» 1848-1849 років. Тобто це революція, яка відбулася в Австрійській імперії і яка привела до того, що усі народи імперії активізувалися, в тому числі й українці чи то русини в Галичині.

Свого часу священик Василь Подолинський, який проживав в містечку Сянок, зараз це територія польської держави, сказав про те, що русинів у Галичині в середині ХІХ століття можна було поділити за кількома напрямками: перший – це проавстрійський, другий – пропольський, третій – проросійський і четвертий – це український напрям.

Скажу відразу, що не поділяю усталеної в літературі думки, яка одразу розглядає цей рух як москвофільський. На початку я його називаю «русофільський» – тому що цей рух був орієнтований на Схід. Тобто він не був одразу орієнтований на Москву, як хтось думає. Москва була дуже далеко для тих людей, які проживали в Галичині. Вони розглядали себе як частину того населення, яке проживає на Сході.

Коли Росія душила Угорську революцію в 1849 році, то через Галичину пройшла велика російська армія. І місцеве населення помітило, що солдати цієї армії часто розмовляли мовою дуже близькою до їхньої. Офіцери розмовляли російською, а солдати, які були набрані з сучасної Хмельниччини, Вінниччини, Черкащини, Київщини, розмовляли тою мовою, якою розмовляли вдома – тобто українською. І тоді частина галичан зрозуміла, що вони, так би мовити, пов’язані зі Сходом, що є якась лінія зв’язку.

Дещо раніше ця лінія зв’язку в теоретичному плані була обґрунтована єпископом Михайлом Гарасевичем. Він написав про те, що населення Волині, Подніпров’я, Галичини – це місцеві люди, автохтони, це люди одного кореня. Ця спорідненість українців розглядалася як спорідненість руська, себто українська.

А вже з 1860-х відбуваються інші процеси, пов’язані з тим, що в Галичині проруський рух трансформується в москвофільський, який орієнтується на Російську імперію.

– Ви кажете, що починалося все із розуміння української єдності. Але не думаю, що за це судили москвофілів влітку 1882 року. От їх за що судили?

– Після двох слов’янських конгресів, після 1867 року, Російська імперія фактично прагне утвердитися в Галичині. Один із засобів впливу на галичан – це було релігійне питання. До 1880-х років у Галичині були наступні віросповідання: римо-католицьке, греко-католицьке та юдейське. Українці переважно належали до греко-католиків. А оці справи, які розгорнулися у 1880-х роках, були інспіровані москвофільськими діячами, які прагнули утвердити православні віру в окремих парафіях Галичини. Тут не було православного віросповідання, але вони хотіли його нав’язати. Відомий процес відбувся в 1882 році, відомий як «процес Ольги Грабар», або «справа Гниличок».

У чому суть тих процесів? Село Гнилички Збаразького повіту розташоване на кордоні Австро-Угорщини і Російської імперії, на межі Галичини і Волині. Поміщиком в цьому селі був румунський граф Делла-Скалла, який купив тут землю. Думаю, не без впливу російських кіл, він намагався в цьому селі ввести православ’я. Він мав володіння в Буковині, яка була православною. І тому він казав галицьким селянам, мовляв, я вам привезу священника чи, як він казав, попа з Чернівців, з Буковини.

І цей рух за православ’я інспірували діячі москвофільського руху. Це була політична справа, яка полягала в тому, щоб зробити в цьому повіті православний прихід і таким чином створити прецедент для поширення православ’я в Галичині.

– Православ’я було однією з релігій Австро-Угорщини. Захотіли перейти у православ’я, причому священника привезти з сусідньої австрійської провінції, а не з Російської імперії «імпортувати». І в чому ж тут кримінал?

– Ситуація тут виглядала так, що був певний адміністративний уклад у Галичині, і був певний адміністративний уклад у Буковині. І ці процеси виходили всупереч галицької консисторії, ламали греко-католицький уклад. Тому це викликало певну протидію.

– Все-таки, кого і в чому обвинувачували на цьому процесі?

– Фактично їх звинувачували в російському панславізмі. І звинувачували в тому, що цей російський панславізм становив загрозу для Австрійської імперії. У такому ключі розглядали. Суд виніс дуже м’які вироки. Скажімо, священнику Наумовичу, який був ініціатором цієї справи, дали 8 місяців. Іншим теж дали незначні терміни ув’язнення.

Але в Російській імперії цей процес був роздутий. Там почали говорити, що, мовляв, «рускіє люді» піддаються гонінням, оскільки не дозволили перейти на православ’я одній парафії у Гниличках Збаразького повіту. Відтоді в Російській імперії починається роздмухування різних таких речей про Галичину і про знущання «над рускімі». Наприклад, в селі Жулин біля Стрия вчитель-поляк сильно вдарив українського хлопчика, пошкодив йому око. В Росії це викликало такий ажіотаж, що в Казанському соборі Санкт-Петербурга відбулася спеціальна літургія, присвячена «звірствам австрійської влади» щодо українського населення. Але терміну «українське населення» не вживали, а казали про «рускоє» населення. В Росії використовували такі інциденти, щоб у черговий раз нагадати: «Галичина – рускій край».

– Згадав, як російська пропаганда багато років говорила про Донбас в такому ж ключі. Щось схоже ви розповідаєте, як наприкінці ХІХ століття російська пропаганда говорила про Галичину.

– Показували російському суспільству, що галичанам треба допомагати. Створювали слов’янські комітети, які мали збирати допомогу. Здебільшого ця допомога стосувалася преси – газети «Слово» та інших видань, які виходили в Галичині і були рупором москвофільської партії. Крім того, в Санкт-Петербурзі та в Москві починається кампанія, яка пов’язана з тим, що у Львові треба побудувати «рускій» театр. І по містах Росії починають збирати кошти, щоб побудувати «рускій» театр у Львові. Невідомо, де ці кошти пропали – ціла епопея була з тими коштами для театру у Львові.

Нарешті, вже у 1902 році постала спеціальна структура, яка повинна була фінансувати діяльність москвофілів – Галицький благодійний комітет.

– Наскільки істотно Росія підтримувала москвофілів?

– Я працював десь до 2001 року в Архіві зовнішньої політики Російської імперії, досліджуючи те, що стосується слов’янського руху в Австро-Угорщині. В цих документах є, наприклад, загальна кількість коштів, які надходили в Галичину. Це документ під грифом «Особливо таємно», підготовлений міністром закордонних справ Російської імперії Сазоновим. Він звертається до міністра фінансів, щоб передати в Галичину 200 тисяч рублів. Це була та сума, яка надходила в Галичину щорічно з 1912 року. Тобто 1912 і 1913 роки, до Першої світової війни.

Ще один напрямок – це допомога, яка надходила священникам. Це дуже цікаві документи, які називаються «смєти». Тут описано, кому і які кошти виплачували. Наприклад, «священникам Ігнатію Гудимі, Максиму Сандовичу, Купріяну Цимбалі, Григорію Севичні по 750 рублів», усього 3 тисячі рублів. Або, наприклад, «на покупку осєдлості» новим священникам на Лемківщині. Чому купували «осєдлості», будинок і якесь господарство, для священника? Бо, якщо в нього не було будинку, його могли вислати в адміністративному порядку. І тут теж зазначено 3 тисячі рублів. Далі: трьом новим священникам «на женітьбу і обзавєдєніє» по 400 рублів.

Деякі історики почали говорити про те, що багато цих коштів пропадало. Не скажу, що ці кошти не пропадали. Але значна частина коштів йшла через посольство Росії у Відні. І оці кошти, які йшли через посольство, не могли пропадати, бо посольство повинно було звітувати.

– Як ви це поясните, що галицькі греко-католицькі священники виступали агентами російського впливу?

– Це робили окремі особи. Не можна казати, що це, так би мовити, було повально.

Москвофільський рух і москвофільські священники сформувалися на антипольській тезі. Наприклад, якщо розглядати цей рух в 1840-1850 роках, то визначальним для цього руху було те, що вони зазначали: ми – не поляки. Вони заявляли про свою відрубність від поляків. Але, повторю, росіяни давали гроші дуже невеликій частині.

– Хтось з галицьких москвофілів казав, що «краще втопитися в російському морі, ніж у польській калабані». Мені здається, для розуміння москвофільських настроїв це гарна і ємка цитата.

Перша світова війна завдала нищівного удару по галицькому москвофільству. Але чи це була єдина причина його занепаду?

– Це була не єдина причина занепаду.

Дуже багато москвофілів, особливо діти лідерів москвофільського руху, переїхали до Росії, яка їм сприяла.

– Це ж під час Першої світової вони і переїхали?

– Вони виїздили як до початку Першої світової війни, так і під час. Річ в тому, що на початку ХХ століття починає домінувати український рух. Це було пов’язано з тим, що Українська національно-демократична партія та інші політичні сили, які утворилися в Галичині, відтіснили москвофілів на маргінес. Їхній рух ще перед війною втратив популярність. У Галичині почала домінувати національна перспектива. Депутати австрійського парламенту від краю – це були представники українських політичних партій. Москвофільська партія в 1909 році розкололася.

Звісно, в роки війни Австрія завдала ударів по москвофільству, створивши «Талергоф» і «Терезин»...

– Це австрійські концентраційні табори, де тримали москвофілів в роки Першої світової війни.

– Але кількість людей, які там перебували, не була аж такою значною.

Коли росіяни в 1914 році захопили Львів і створили тут адміністрацію, то виникла така ситуація, що вони ніби й підтримували москвофільський рух, але москвофілів на важливі посади не ставили.

Москвофіли ще діяли спорадично і в період Польщі, до 1939 року, а потім переїхали на Захід. Матеріали, які стосуються москвофілів, я зустрічав зокрема в Бельгії в 1970-і роки. До цього періоду якісь елементи москвофільства ще можемо побачити в Європі.