Широкомасштабна агресія Росії проти України (нарешті!) змусила не стільки владу, скільки громадянське суспільство взятися за таку роботу, яка мала би бути виконаною ще десятиліття тому. І, можливо, якби вона була зроблена раніше, ми б не мали таких проблем, які маємо зараз. Мається на увазі те, що українцям і за часів імперської Росії, і за радянських часів нав’язували російський символічний світ. І, чого гріха таїти, багато українців і далі живуть значною мірою в цьому світі. А це так чи інакше сприяє російської експансії на землі нашої держави.
«Наші» й не «наші»
Варварська агресія Росії змусила українців взятися до більш активного творення свого символічного світу. Зокрема, це вилилося у ліквідації російських й радянських пам’ятників і масовому перейменуванні вулиць та інших об’єктів, що носять імена російських діячів, зокрема культурних.
Та не все так просто, й звісно, як і в будь-якій справі без вдумливого підходу можна «наламати дров». Маємо випадки, коли «відрікаємося» від російських діячів, які займали антиімперську, а то й антиросійську позицію, навіть виявляли симпатії до України. Натомість, «повертаємо імена» українців, які служили росіянам (чи то Російській імперії, чи то проросійській радянській владі) й, зрозуміло, займали проросійську позицію.
Показово, що ми не хочемо «відрікатися» від російського письменника Миколи Гоголя, переконуючи, що він «наш». Хоча в його особі маємо слугу Російській імперії. Проімперські мотиви звучать у творах цього письменника. А сам цар Микола І та його дружина надавали Гоголю чималі грошові суми – звісно, не просто так. «Нашими» стали Володимир Вернадський та Ілля Рєпін.
Й беззаперечно «нашим» вважається Григорій Сковорода, який в молоді роки був на російській імперській службі, а твори свої, фактично, писав російською мовою, за що його гостро критикував Тарас Шевченко. Але не «нашими» лишаються українці чи напівукраїнці Петро Чайковський, Федір Достоєвський, Антон Чехов, Іван Бунін, Анна Ахматова, Олександр Солженіцин...
Зрештою, цей список можна продовжувати. Й довго дискутувати з цього приводу – «наші», не «наші».
Причому дискусія точиться, або мала б точитися. як навколо кожної особистості, так і щодо того чи мають імена когось із представників російської культури і науки взагалі залишатися в назвах українських вулиць.
Але дискусивність цього питання має практичне вираження.
Так, нещодавно завершила роботу експертна група з перейменувань назв вулиць Києва. За цими перейменуваннями, зрозуміло, будуть слідкувати. Ці перейменування можуть стати своєрідним зразком для наслідування. Хоча й викликають певні питання.
Наприклад, пропонується перейменувати вулицю Валі Котика. Натомість, має з’явитися вулиця Івана Кожедуба. І один, і другий радянські герої – щоправда, українці. То чому така честь одному і нечесть іншому?
Чаадаєва на Чижевського
Можна говорити й про інші перейменування. Однак хотілося зупинитися на одному з них. Пропонується перейменувати вулицю Петра Чаадаєва (1794-1856) на вулицю Дмитра Чижевського (1894-1977). Очевидно, експерти вирішили, що треба «поміняти» російського філософа на українського. Але чи вдала це заміна?
Чомусь експерти не враховують той факт, що Чижевський цінував і вивчав творчість Чаадаєва. А той був відомим критиком російського життя. За що його представники російської імперської влади проголосили «божевільним».
Ось, наприклад, одна цитата філософа, де він говорить про росіян:
З першої хвилини нашого суспільного існування ми нічого не зробили для загального блага людейЧаадаєв
«Історичного досвіду для нас не існує, покоління і століття минули для нас марно. Дивлячись на нас, можна було б сказати, що загальний закон людства скасовано щодо нас. Одинокі в світі, ми нічого не дали світові, нічого не навчили його; ми не запропонували жодної ідеї до чисельних ідей людських, нічим не сприяли прогресові людського розуму. Все, що ми отримали від цього прогресу, ми спотворили. З першої хвилини нашого суспільного існування ми нічого не зробили для загального блага людей; жодна корисна думка не народилась на безплідному ґрунті нашої батьківщини; жодна велика істина не вийшла з нашого середовища; ми не завдали собі клопоту придумати щось самим, а з того, що вигадали інші, ми переймали тільки оманливу зовнішність і даремну розкіш».
Думаю, що зараз би багато українців підписалися під міркуваннями цього «хорошого росіянина».
На зорі радянської влади, коли існувало сильне заперечення спадку Російської імперії, з Чаадаєва зробили «прогресивного діяча». Так він потрапив у комуністичний канон культурних діячів. Його іменем, зокрема, почали називати вулиці. Ось і в Києві з’явилась така. За великим рахунком, це спадщина проросійського радянського минулого. І від цього можна відмовитися.
Але чи варто Чаадаєва міняти на Чижевського?
Українські світлотіні Дмитра Чижевського
Безперечно, Чижевський – фігура відома. Та ще й українець, деякий час жив у Києві. Але його політична діяльність, і його твори вказують, що це проросійський діяч. І те, що зробив Чижевський, сприяло скеруванню української культури в проросійському напрямку.
Чижевський народився в місті Олександрія Херсонської губернії (зараз Кіровоградська область України) у дворянській родині, де «перемішалася кров різних етносів». Чижевські спілкувалися російською мовою. Звісно, тодішня школа прилучала молодого Чижевського до культури російської. Те саме можна сказати про його вищі студії – спочатку в Петербурзькому університеті, а потім у Імператорському університеті святого Володимира в Києві.
Щоправда, в студентські роки Чижевський «став українцем», демонстративно перейшовши в листуванні й особистому спілкуванні на українську мову. Однак це був, радше, крок політичний, яким майбутній філософ виразив протест проти рішення Державної думи щодо заборони викладання в народних школах українською мовою.
У 1913 році Чижевський вступив у Російську соціал-демократичну робітничу партію (меншовиків). Був нею делегований до Центральної Ради – вищого представницького органу Української Народної Республіки. У 1918 році, як її член (серед небагатьох!), голосував проти проголошення незалежності України. Через цей факт деякі українські діячі сприймали Чижевського з осторогою. А він, навіть перебуваючи на еміграції в Чехії серед національно орієнтованих українців, так і не став учасником українського національного руху, воліючи залишатися нейтральним науковцем.
У 1921 році Чижевський, вважаючи, що більшовицька диктатура в майбутньому буде посилюватися, разом зі своєю дружиною Лідією Маршак, яка походила з єврейської купецької родини і була його товаришем по партії, емігрував до Німеччини. Німеччина стала для Чижевського «другою батьківщиною». Тут він здобув ґрунтовну філософську освіту. Спочатку в Гейдельберзі слухав лекції німецького філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса. У 1922 р. переїхав у Фрайбург і почав студіювати в Едмунда Гуссерля.
Важливим етапом у житті Чижевського став празький період (1924-1932 рр.). У Празі він влаштувався працювати в Український вільний педагогічний інститут ім. Драгоманова, читаючи там філософські дисципліни. Водночас викладав філософію в Українському вільному університеті. Результатом цих зацікавлень стала його робота «Нариси з історії філософії на Україні», опублікована в 1931 року.
Чижевський не вважав цю роботу вагомим науковим дослідженням. Ця праця, писав вчений, «постала як плід часів мого дозвілля…, історія філософії на Україні не є головною темою моїх студій…, тому той матеріал, який я подаю, не може вважатися завершенням і викінченням наукової праці в цій галузі, а навпаки – скоріше має на меті пробудити цікавість і увагу до цієї галузі дослідження, що досі оминалась україністикою. Лише згадка про Сковороду є резюме значно більшої спеціальної моєї праці».
Також, відзначав автор, деяким особам (Феофану Прокоповичу, Данилу Велланському, Сильвестру Гогоцькому) він не приділив належної уваги. Принагідно варто зазначити, що Прокопович був ідеологом Російської імперії в часи Петра І, а Гогоцький відзначався своїми українофобськими поглядами.
Проте саме ця «незавершена» робота Чижевського викликала найбільший інтерес. Вона неодноразово перевидавалася. До неї зверталися й звертаються дослідники української філософії. Фактично, вона дала схему історії української філософії, якою в нас користуються донині і яка має проросійське спрямування. Фактично, вона присутня в більшості підручників з історії української філософії, які використовуються в наших вищих школах.
З 1932 році вчений працював в університеті міста Галле. Тут захистив докторську дисертацію «Гегель у Росії» й видав відповідну монографію. Поступово вчений відійшов від української проблематики.
У післявоєнний період Чижевський жив і працював деякий час у Західній Німеччині в Марбурзі (1945-1949), де написав низку робіт зі славістики, передусім русистики. Продовжив студії над історією російської філософської думки. Зокрема, його цікавили філософські погляди Достоєвського та Чаадаєва.
Наступний період у житті Чижевського – це час, коли він жив у Сполучених Штатах Америки і працював на кафедрі славістики в Гарвардському університеті (1949-1956). Значна частина його праць цього періоду стосувалася русистики.
У 1956 року. Чижевський повернувся в Західну Німеччину до Гейдельберґа, де до самої смерті працював у місцевому університеті на кафедрі славістики. У гейдельберзький період ним були написані роботи «Свята Русь. Історія російської думки 10-17 ст.», «Росія між Сходом і Заходом. Історія російської думки 18-20 століть», «Сковорода. Поет. Містик. Мислитель» тощо.
Загалом можна стверджувати, що Чижевський був переважно вченим-русистом, займаючись питаннями історії філософії й літературознавства. Звертаючись до питань української культури, він пов’язував її з культурою російською. Й часто те, що в ній не було пов’язане з російськими культурними впливами, ним ігнорувалося.
Це, зокрема, чітко простежується в згадуваних «Нарисах з історії філософії на Україні». Філософську думку на наших землях вчений представляв як меншовартісну. І взагалі оригінальної філософії «на Україні» не було до XVIII ст., власне, допоки більшість українських земель не ввійшли до Російської імперії. Саме в той час з’явився тут Сковорода. Останньому Чижевський присвятив чимало уваги. Але розглядав його часто в контексті російської культури. Зрештою, чимало російських авторів вважали й вважають Сковороду своїм першим філософом.
Чижевський повністю ігнорував античну філософію на українських землях. Хоча тут було чимало цікавого й оригінального. Звісно, з його поля зору повністю випала й ісламська філософія, яка тут теж існувала.
Про деяке «навчання філософії» Чижевський вів мову з часів княжої Русі. Але це, на його думку, не була оригінальна філософія. Те саме стосувалося й філософії в Києво-Могилянській академії.
Запропонована Чижевський концепція «філософії серця», яка начебто визначає суть української філософії, фактично, вказує на її вторинність. Ця філософія «емоційна», у ній приглушена «раціоналістична лінія». Хоча, здавалось би, остання культивувалася в Києво-Могилянській академії. Основні ж «стовпи» «філософії серця» – Григорій Сковорода, Микола Гоголь та Памфіл Юркевич (до речі, знаний як викладач філософії у Московському університеті) – вписувалися в контекст російської культури.
Говорячи про ХІХ ст., Чижевський переважно звертав увагу на викладання філософії в університетських центрах підросійської України.
В згадуваних «Нарисах…» майже нічого немає про філософію у Львівському чи Чернівецькому університетах. Практично не звертається увага на таких філософів, як закарпатець Василь Довгович, що був членом Угорської академії наук, Гуго Коллонтай, який реформував Краківський університет й був одним із засновників Вищої Волинської гімназії (Кременецького ліцею), Юліан Охорович, що викладав у Львівському університеті і якого Іван Франко вважав своїм найкращим викладачем, Клим Ганкевич, який першим порушив питання про існування української філософії, почав розробляти україномовну філософську термінологію й певний час працював вченим секретарем Чернівецького університету.
Не треба, звісно, «кидати каміння» в Чижевського, як і в багатьох інших проросійських діячів української культури. Вони були дітьми часу й обставин, у яких їм довелося жити. Але не треба їх і «підносити на п’єдестал».
Потрібно критично поставитися до їхніх надбань. І з розумом відкидати їхнє русофільство.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
