(Рубрика «Точка зору»)
Зустріч президентів Фінляндії та Туреччини, прем’єр-міністра Швеції та генерального секретаря НАТО напередодні саміту організації у Мадриді завершилася сенсацією: Туреччина відмовилася від свого вето на приєднання Фінляндії та Швеції до НАТО.
Те, що президент Реджеп Тайїп Ердоган, який звинувачував північні країни у «підтримці тероризму», може змінити позицію, говорили практично з перших днів після заяв турецького президента. Але мало хто очікував, що ця зміна станеться так швидко, що вже на зустрічі в Мадриді вдасться розпочати процес приєднання. Фактично тепер, після Мадрида, має розпочатися процес схвалення цього вступу парламентами кожної країни НАТО. Після того, як президент Туреччини відкликав своє вето, цей процес, ймовірно, може не спричинити додаткових складнощів.
Насправді головний бенефіціар – це євроатлантична солідарність
Зараз, ймовірно, спостерігачі обговорюватимуть, хто виявився головним бенефіціаром турецької згоди – сам Ердоган чи його колеги з Фінляндії та Швеції. Але впевнений, що насправді головний бенефіціар – це євроатлантична солідарність. Якби президент Туреччини стояв на своєму, на саміті в Мадриді говорили б не про єдність, а про роз’єднаність НАТО перед обличчям нових загроз і на тлі війни Росії проти України. І тоді головним, хто виявився б у виграші, гадаю, був би президент Росії Володимир Путін. Але Путін програв.
Не знаю, наскільки ця чергова політична поразка стала для російського президента сюрпризом. Думаю, будь-який грамотний аналітик міг би пояснити російському президентові, що його успіхи – це останнє, у чому зацікавлений президент Туреччини.
Певен, Ердоган чудово пам'ятає, що саме Путін порушив правила гри, коли окупував Крим
Ердоган може посміхатися Путіну, підтримувати з ним контакти і навіть приймати в Туреччині російського олігарха Романа Абрамовича, який використовує ситуацію для порятунку своїх та путінських мільярдів. Але, певен, Ердоган чудово пам'ятає, що саме Путін порушив правила гри, коли окупував Крим. І коли вирішив змінити баланс сил у Чорному морі, що ставить під сумнів уже саму безпеку Туреччини. Не кажучи вже про те, що в країні, де живуть мільйони нащадків вихідців із Криму, питання фактичного утиску окупантами кримських татар і заборони Меджлісу кримськотатарського народу – це питання навіть не зовнішньої, а внутрішньої політики.
Думаю, не менш болісною для турецького президента стала дестабілізація сусідньої Сирії, якою з видимим задоволенням займався його російський колега. Ми часто говоримо про міграційну кризу в Європі, пов'язану з напливом сирійських біженців, які залишали країну, розорену війною Асада і Путіна. Але основну кількість біженців із Сирії прийняла Туреччина. Навряд чи Ердоган вдячний за це Путіну. Так, мабуть, турецькому президенту імпонує політичний стиль російського правителя. Але стиль та інтереси – все ж таки різні речі.
Погодившись із вступом до НАТО Фінляндії, Ердоган, схоже, завдав Путіну відчутного удару
Погодившись із вступом до НАТО Фінляндії, Ердоган, схоже, завдав Путіну відчутного удару. Питання навіть не в тому, що таке розширення альянсу – проблема безпеки Росії. Питання в тому, що російська пропаганда – та й сам Путін – кричать про це безупинно. І ось тепер виявляється, що в НАТО планує вступити країна, яка має протяжний спільний кордон із Російською Федерацією – і Кремль практично нічого не може цьому протиставити. Навіть у найбільшого прихильника Путіна можуть виникнути сумніви. Чому ж на віртуальний вступ до НАТО України потрібно було відповідати війною, а на цілком реальний вступ до НАТО Фінляндії та Швеції лише заявами. Можливо, справа аж ніяк не в НАТО?
Так, мабуть, справа не в НАТО, справа в очевидному прагненні Путіна окупувати Україну та дестабілізувати Захід. Ну і чому це має влаштовувати Ердогана?
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода