Як виглядатиме третя фаза російсько-української війни, так званий етап 3:0? Коли чекати на завершення цієї війни? І яким воно може бути? Американські аналітики – автори січневої доповіді «Як може виглядати російське вторгнення в Україну?» вашингтонського Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS), яка, як виявилось, стала точним прогнозом розвитку подій – висловили своє бачення подальшого сценарію широкомасштабної війни, яку розв'язала Росія проти України. Їх наводить «Голос Америки»
«Війна 1.0»
У перші півтора місяці війни Росія прагнула здійснити бліцкриг та вклинитися своїми танковими та механізованими частинами вглиб української території з метою блискавичного захоплення Києва, Харкова, Херсона, Миколаєва, Запоріжжя та Одеси.
На цьому етапі заявлені Росією політичні цілі війни повністю відповідали військовим: швидко паралізувати владу в Україні та змінити її на маріонеткову, позбавити Україну суверенітету, перетворивши на сателіта, а також розколоти НАТО та встановити в Європі «новий порядок».
За винятком захоплення найменшого з перерахованих міст (Херсона), «Війна 1.0» закінчилася для Росії фіаско.
Старший віце-президент та директор програми міжнародної безпеки CSIS Сет Джонс (Seth Jones):
«Передові російські сили відчували нестачу запчастин, палива, боєприпасів – це був повний логістичний провал. Ми бачили на супутникових знімках, що російським військам було важко навіть просто пересуватися: вони застрягли на вузьких дорогах, не ризикуючи перекидати війська поза ними. Тепер вони намагаються вирішити свої проблеми з логістикою, будуючи та відновлюючи залізниці та автомобільні мости на захопленій території».
Емілі Хардінг (Emily Harding), заступник директора та старший науковий співробітник програми міжнародної безпеки CSIS, колишній співробітник спеціального комітету Сенату з розвідки (SSCI) та аналітик ЦРУ:
Передбачалося, що на початку війни Росія проведе масовані кібератаки на українську цифрову інфраструктуру, «осліпить супротивника» і зробить його недієздатним. Але цього не сталося.
«Тільки через кілька місяців почали з'являтися справді цікаві повідомлення про те, що відбувалося за лаштунками на той час.
«Зокрема, компанія Microsoft, яка активно працювала в Україні, опублікувала свій звіт, в якому, зокрема, йдеться, що з початку війни (24 лютого 2022 року) і до 8 квітня підтримувані Росією хакерські групи зробили понад 200 кібератак проти України.
Тридцять сім із них були дуже руйнівними, деякі змогли безповоротно знищити файли та сотні систем у десятках організацій в Україні.
Зокрема, хакери атакували українську банківську сферу, зв'язок, урядові комунікації.
Російські кібератаки не спрацювали
Загалом атака не спрацювала. Чому? Я не впевнена, що широка громадськість дізнається детальну відповідь на це питання навіть за кілька років. Але я підозрюю, що ми переоцінили можливості росіян у кіберпросторі так само, як і на полі бою.
У кіберпросторі вони теж не готувалися до затяжної війни: думали закінчити за три дні... Українці ж, працюючи у тісній співпраці зі США та Заходом, а також із бізнес-компаніями, такими як Microsoft, домоглися того, що захист непогано встояв під час ворожих кібероперацій».
Еліот Коен (Eliot Cohen), керівник відділу стратегії та заступник директора CSIS:
У березні «росіяни справді зазнали серйозної поразки».
У березні «росіяни справді зазнали серйозної поразки»
Їх розбили під Києвом, їх розбили під Харковом. У стратегічному відношенні їм не тільки не вдалося досягти нерозширення НАТО, а навпаки – миритися із його зростанням за рахунок таких боєздатних країн-членів, як Швеція і Фінляндія.
Росії довелося зіткнутися з вибухом еміграції – виїздом багатьох своїх талановитих громадян до інших країн.
Кремль власними руками створив ситуацію, коли їхня економіка перебуватиме під величезним тиском довгі роки. З російської точки зору – це фіаско, і в російській еліті є люди, які це розуміють», – завершує Коен опис підсумків першого етапу війни.
Таким чином, у «Війні 1.0» Кремль не досяг ні своїх військових, ні політичних цілей, вважає експерт.
«Війна 2.0»
У першій половині квітня, тобто приблизно на 35-й – 45-й день після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну, у війні стався перелом.
Її нова фаза, яка триває вже два місяці, радикально відрізняється від першої, насамперед – наявністю стабільної та досить чіткої лінії фронту. Тепер це класична позиційна війна, яка характеризується повільними та трудомісткими змінами лінії фронту.
У воєнному плані мета Росії змінилися.
Урок з логістикою та поганим тиловим забезпеченням виявився вивченим. На новому етапі покращення забезпечення дозволило російській армії перейти до тактики дистанційної вогневої поразки супротивника.
Російська армія перейшла до тактики дистанційної вогневої поразки супротивника
Використовуючи чисельну перевагу в артилерії (включаючи гаубичну та реактивну), місцями десятикратну – російська армія масовано обстрілює українські позиції та цивільні об'єкти, змушуючи відступати.
Розуміючи свої проблеми з веденням міських боїв і бажаючи зменшити втрати, російська армія не йде на штурм до повної руйнації об'єктів.
«Лінія фронту, на якій ведуться бойові дії, має довжину понад тисячу ста кілометрів, – каже Еліот Коен. – Так, це дуже багато, а російська армія, як і раніше, обмежена в живій силі. В Україні перебуває 150 – 200 тисяч російських військових. У Росії не така вже й велика армія. До війни це було близько 300 тисяч плюс національна гвардія, яка насправді є силами внутрішньої безпеки та ненавчені призовники. Як ви знаєте, Росія тепер змушена законодавчо продовжувати вік, за якого можна вступити на військову службу. Уявлення про те, що в Росії безмежні людські ресурси – забобон з іншої доби і зовсім іншого типу війни», – вважає Коен.
Недостатню кількість людських ресурсів Росія поки компенсує достатньою кількістю боєприпасів. Вони часто застарілі та неточні, але їх ще багато.
Майкл Вікерс (Michael Vickers), колишній заступник міністра оборони США з розвідки та офіцер у відділі воєнізованих операцій ЦРУ:
«Російська армія робить по 50 тисяч пострілів на добу, тому зараз це просто один масований артилерійський обстріл. Вони розуміють, що виявилися не дуже ефективними у складніших маневрах: наприклад, у спробах оточити українську армію або навіть просто переправитися через річку. У плані точності вогню російська армія не так далеко просунулася у порівнянні з часом Суворова, офіцери якого могли наводити свої гармати по кукурудзяному качану».
Щоб українці мали шанс вистояти у такій війні – їм потрібна зброя з більшою дальністю дії, ніж у росіян. Окрім того, перед Україною постають серйозні логістичні проблеми.
Наприклад, поставили кілька видів гаубиць:
- буксировані американські M-777 (155 мм, дальнобійність 21 – 40 км залежно від боєприпасу),
- самохідні французькі CAESAR (155 мм, до 40 км),
- німецькі Panzerhaubitze 2000 (155 мм, д 67 км),
- словацькі SpGH DANA (152 мм, але пізні модифікації – 155 мм, до 20 км).
Зайве говорити, що до них не підходять снаряди від радянських гаубиць, які залишилися в Україні: Д-20, Д-30, «Мста», «Гіацинт», «Акація» (122 мм - Д-30 і 152 мм решта; максимальна дальність стрільби яких 17 , 15, 29, 33 та 20.5 км відповідно).
«Цезарі» на передовій: як українська армія застосовує на Донбасі французькі САУ (фоторепортаж)
Кожна з цих гаубиць має свої запчастини, свої регламенти та свій курс навчання бойових розрахунків, що займає до двох-трьох тижнів. Крім того, гармати мають бути інтегровані у цілісну систему.
Якщо гармата є оборонною зброєю ближнього бою, тому що стріляє «прямим наведенням» по цілях, які видно візуально, то гаубиця здатна стріляти по невидимих цілях на великій дистанції, без візуального контакту з супротивником, що характерно для сучасної війни.
Ствол гаубиці дивиться не на ціль, а в небо, під кутом 20 º - 45 º, а снаряд летить по балістичній траєкторії і може вражати цілі, що ховаються в укритті, або за горизонтом. Сама гаубиця може при цьому розташовуватись у відносно безпечному місці, недосяжному для противника.
Як же боротися із гаубичним вогнем?
Зруйнувати невидиму з лінії фронту вогневу позицію противника можна або авіанальотом (але в України дуже мало бойової авіації), або вогнем у відповідь.
Для цього і необхідна гаубиця із більшою далекобійністю, аніж у су противника.
Але для точності вогню критично важливе наведення.
У старих фільмах показують, як навідник передає по рації або телефону координати цілі, яку спостерігає візуально, перебуваючи поруч із нею.
У сучасних умовах цю функцію виконує розвідка, дрони та супутникові системи, без яких гаубиця перетворюється на майже безглузду зброю для ураження мирних населених пунктів, чим значною мірою займається російська артилерія, утилізуючи величезні запаси снарядів ще з часів Холодної війни.
Зведення різнорідних і нових для особового складу видів озброєння в єдину систему – найскладніше завдання української армії на другому етапі війни.
Контрабатарейні радари, що з'явилися масово лише з 1970-х років, дозволяють по фінальній траєкторії снаряда визначити місце, звідки він був випущений, і таким чином забезпечити координатами артилеристів для вогню у відповідь.
США, які є світовими лідерами у розробці таких радарів, надали їх Україні, але зайве нагадувати, що в них є сенс лише в тому випадку, якщо артилерія буде перевершувати дальність російської.
Озброєння, яку Україна отримує від Заходу, поки надійшло у такій кількості, що не може істотно вплинути на хід війни.
Наразі Росія продовжує зберігати чисельну перевагу по всіх видах озброєнь, досягаючи локальних успіхів на фронті.
Військова мета, яка декларується Росією, – як мінімум вийти на адміністративні кордони Луганської, Донецької, Херсонської та Запорізької областей.
Немов Вермахт у 1943 році в районі Курського виступу, російська армія атакує сьогодні ділянку українського фронту, що виступає, між Попасною і Лиманом з вершиною у Сєверодонецьку.
Захоплення цієї ділянки дозволило б агресору не лише скоротити протяжність лінії фронту, а й створити умови для наступу на Запоріжжя та повторно – на Харків.
Однак українські сили, що перебувають у меншості, «не біжать, реагують адекватно, а на інших ділянках фронту (в районі Херсона) навіть провели успішні локальні контрнаступи», вважають експерти.
На південній ділянці фронту, нагадує Сет Джонс, Росія зримо перейшла до оборони: війська окопуються, зводять оборонні споруди:
«У них були надії взяти Одесу, але вони навіть не змогли взяти сусідній Миколаїв на шляху до неї. Тепер просто намагаються утриматись».
Таким чином, у військовому відношенні теперішня ситуація близька до патової, вона не обіцяє швидкого успіху нікому.
Там часом на окупованих територіях Росія займається активними діями щодо перманентного приєднання територій.
«De facto вони їх анексують, - вважає Сет Джонс. – Вони замінили українську валюту на свій рубль, замінили українських муніципальних чиновників російськими, переглянули шкільну програму, включивши до неї історію Росії у своєму розумінні. Це спроба державного будівництва, анексія».
Це вказує на те, що незважаючи на зміну військового завдання на скромнішу мету на другому етапі війни, «політичні цілі Путіна взагалі не змінилися і залишаються максималістськими, – вважає Еліот Коен. – Путін навіть висловився чіткіше, порівнявши себе з Петром Великим... Він хоче відновити Російську імперію, навіть не Радянський Союз. Але військові цілі перестали збігатися з політичними: російські військові відкинуті назад». Кремль «все ще вірить, що Захід скоро впаде, що єдність, яку ми зараз виявили, не триватиме довго і що він, по суті, зможе пережити Захід», – додає Емілі Хардінг.
«Війна 3.0»
Закономірне питання: яким буде наступний етап війни? Відповідь на нього лежить більше у сфері політики. І ось чому.
За абеткою військової справи, для успішного наступу треба створити триразову локальну перевагу над противником. Сьогодні українська армія такої переваги не має, і тому ситуація на фронті близька до стагнації.
Розмови про те, що нові поставки можуть викликати ескалацію є котрпродуктивними
«Чи надали ми Україні все, що могли? – питає Сет Джонс, і відповідає: – Ні. Ми надали недостатньо озброєння, щоб Україна могла повернути собі окуповану територію, тепер, коли на ній окопалися російські війська».
Розмови про те, що постачання важкого далекобійного озброєння і боєприпасів до них, може викликати ескалацію, експерт вважає «контрпродуктивними»: російська пропаганда із задоволенням підхоплює будь-які сумніви та «ретранслює їх у десять разів голосніше».
«Захід потребує свого роду промислової мобілізації, – вважає Майкл Вікерс. – Ми маємо бути готові скоротити наші запаси озброєнь та дати Україні більшу кількість того, що їм потрібно».
У США на консервації зберігаються багато артилерійських відносно старих систем, їх цілком можна віддати Україні, одночасно замінюючи новими без шкоди для безпеки країни, вважає експерт.
Ненадання цих систем під приводом того, що вони дозволять Україні завдавати ударів по російській території, експерти називають суто політичним рішенням.
Ненадання систем під приводом, що вони дозволять Україні завдавати ударів по російській території, затягує війну
Фактично, це рішення затягує війну. А з її затягуванням «частина нашої уваги починає неминуче відволікатися на інші політичні та економічні питання, – продовжує думку Емілі Хардінг. – Ціни на нафту та газ стають по-справжньому важливим питанням: чи зможе Європа витримати цей тренд та відійти від російської нафти та газу назавжди? Чи зможемо ми утримати в союзниках Туреччину та одночасно прийняти до альянсу Швецію та Фінляндію?
Так, російська економіка скоротиться десь на 10 - 15% вже цього року, але це не набагато болючіше для росіян, ніж, скажімо, криза 2008 року. З іншого боку, українська економіка обіцяє просісти на 40 - 45%, що цілком катастрофічно. Щоб вижити Україні, буде потрібно масований приплив допомоги Заходу. За останніми оцінками, на відновлення країни вже потрібно від двохсот до п'ятисот мільярдів доларів».
«Таким чином, Росія буквально подвоюють ставку, – резюмує Емілі Хардінг. - Для українців це екзистенційна боротьба, і їм знадобиться безмежна підтримка Заходу, щоб її продовжити. Світу доведеться миритися з високими цінами на газ та нафту. А це зовсім не те, що сподобається пересічному американцю».
Якщо не буде зроблено вирішального ривка – такого, як справді масове постачання озброєнь, включаючи наступальне, чи пряме втручання НАТО, то українська війна загрожує перейти у фазу стагнації – особливо на тлі вищевикладеної політичної ситуації. І тоді, припускає Еліот Коен, Путін потенційно буде готовий у якийсь момент запропонувати «припинення вогню або щось таке, але найголовніше, що ми повинні зрозуміти, це те, що це все одно буде лише проміжним варіантом. Політичні цілі Путіна залишаються такими ж, якими вони були до того – він просто реорганізує свої військові ресурси, взявши паузу».
«Політичні цілі України практично не змінилися від початку війни, – констатує Майкл Вікерс. – Вони полягають у тому, щоб повернути кожен дюйм своєї території, яку вони втратили у 2014 та 2022 роках».
Тому для того, щоб погодитися на умови Путіна та безповоротну втрату більш ніж 20% території, «потрібний інший український уряд та інший український народ, тож, я думаю, ми маємо викинути з голови ідею такого врегулювання, – зауважує Вікерс.
«Теоретично можна собі уявити, що в якийсь момент українці просто надто втомляться від війни та від наполегливих прохань про припинення вогню на невигідних умовах: ви ніколи не можете виключити ймовірність того, що хтось не зламається, але це не означає жодного врегулювання , тому що немає компромісу між тим, що Україна існує як незалежна держава, і тим, що не існує».
«Чесно кажучи, я не думаю, що російська загроза зникне, поки в Росії не відбудеться зміна режиму, поки не піде Путін, – каже Майкл Вікерс. – І поки не прийде інше керівництво, яке буде готове прийняти існування незалежної від нього України.
Якби можна було повернутися на кілька десятиліть тому, то ми, мабуть, справді зробили б усе можливе, щоб позбавити Росію можливості перетворитися на країну, яка готова здійснити таку агресію.
Це не абстрактна проблема: це питання глобального значення. У наших інтересах, щоб Росія сьогодні справді зазнала нищівної поразки від України.
Як правильно сказав міністр оборони США Ллойд Остін – наша мета в тому, щоб Україна перемогла, а військова міць Росії виявилася настільки ослабленою, щоб вона не могла розв'язувати такі війни надалі. Я сподіваюся, що це, як і раніше, є метою для США та Заходу», – робить висновок Майкл Вікерс.
