Місяць у підвалі блокадного Маріуполя, загибель чоловіка і полон нареченого. Історія двох сестер

ЛЬВІВ ‒ Місяць у блокадному Маріуполі, в підвалі, жили рідні сестри ‒ Елла Краснобриж із дворічною донечкою і Маргарита Шаповалова. У цей час чоловік Елли ‒ Ігор, і наречений Маргарити ‒ Богдан, обороняли рідне місто, перебуваючи у складі полку «Азов» на заводі «Азовсталь».

Востаннє сестри бачили чоловіків 12 березня. 16 березня Ігор Краснобриж загинув. Боєць «Азову» Богдан перебуває сьогодні в Росії, у полоні. А сестри знайшли прихисток у Самборі Львівської області.

Повномасштабна війна Росії проти України застала 27-річну Еллу і 25-річну Маргариту у рідному Маріуполі. Елла Краснобриж з донечкою Майєю і чоловіком Ігорем, військовослужбовцем полку «Азов», лише два місяці прожила у їхньому новому помешканні. Молоде подружжя старалося облаштувати затишну кімнату для маленької Майї.

Елла з донькою покинула квартиру 27 лютого, тому що через постійні обстріли, залишатись там було небезпечно. Вона перейшла жити у підвал до будинку батьків, як і її сестра Маргарита.

«Там був дуже великий підвал і ми його облаштували, було багато місця і безпечно. До нас приїжджали люди з інших районів. Майже 70 осіб було одного разу. Спершу, коли ще був газ, то перебіжками бігали додому готувати їжу.

Пропав газ, електрика, почались активні бойові дії, повз будинок літали ракети. Коли затихало, я виходила з дитиною на вулицю, дві східці догори, щоб вона подихала бодай на вулиці. Мали деякі запаси продуктів, до такого масштабу війни, звісно, не готувались.

До останнього не брали м'ясо з морозильної камери, щоб було на потім. Готували на мангалі. А потім і це було складно через обстріли і вже готували в підвалі. Нам пощастило, бо мали генератор і могли підзарядити телефон, ліхтар. Зв’язку не було, але телефон був при собі.

Одного дня снаряд потрапив на наше подвір’я, осколочний, і ніхто не чув. Він впав і осколки побили скло, рами. Ми дуже злякались. Розрізняли на слух, що летить», ‒ розповідає Елла Краснобриж.

Маленька Майя не розуміла, що відбувається. Мама і рідні забавляли її, щоб дитину відволікти від звуків вибухів.

«Вона розуміла що не потрібно виходити на вулицю і казала «бабах». Зранку о 4-5 ранку починались сильні обстріли. Дуже сильні, настільки поряд, що вибухи були жахливі.

Я затуляла їй вушка і вона тільки на руках засинала, бо боялась. Кілька ночей так сидячи і спали. Але загалом вона непогано перенесла все це, бо ми її відволікали, приносили іграшки, бавили, як могли», ‒ каже Елла.

У той час, коли Елла і Маргарита переховувались у підвалі, чоловік Елли Ігор і наречений сестри Богдан перебували на заводі «Азовсталь», на другому кінці блокадного Маріуполя і захищали місто у складі полку «Азов. Ігор і Богдан були друзями. Обоє пішли воювати у 2014 році, як добровольці «Азову».

«Ігор був войовничий, служба була його справою. Він шукав себе. Любив історію. Ми планували, якщо буде син, назвати його Святослав. Святослав Ігорович, як князь. Ігор був достатньо вимогливий, але, водночас, дуже добрий. Він був найкращим батьком і чоловіком, який дуже любив нас. Ігор весь свій вільний час приділяв родині, своїй донечці. Він був мужнім, сміливим, турботливим, добрим і просто гарною людиною, яку поважали і якою захоплювались. Йому було дуже складно, тому що він був на іншому кінці міста від нас», ‒ говорить Елла.

Остання світлина з донечкою

Ігор хвилювався за свою родину і двічі у блокадному Маріуполі відвідав жінку і доньку, які перебували у підвалі, 8 і 12 березня. Ці зустрічі були несподіванкою для Елли та Майї.

«То дуже була зворушлива сцена. Ми були у підвалі, я приготувала малій їсти і сіла її годувати. Забігає військовий і так швидко, що ніхто не зрозумів. Він підбігає до мене і починає обіймати, каже: «Я так переживав». А я не розумію, хто обіймав. Повертаюсь і бачу свого чоловіка. Це був такий сентиментальний момент. Зустріч була недовгою. Він з другого кінця міста приїхав переконатись, чи у нас усе добре. Я трішки заспокоїлася, що мій чоловік живий і він знає, що з нами все добре і ми знаємо. Він поїхав і привіз нам продукти.

І остання наша зустріч була 12 березня. Він також приїхав до нас. Був розгублений, сумний. Бо з кожним днем ситуація у місті погіршувалась, можливо, він розумів деякі моменти, що незабаром буде щось погане. Коли я з ним розмовляла, то він дивився на мене, але повз. Я сказала, що дуже переживаю за нього, що бачу його стан і мене це тривожить. 15 березня у нього був день народження. Виповнилось 27 років. 16 березня Ігор загинув. Він ‒ наш герой, наша опора і сила на все життя. Він ‒ моя найсильніша любов!», ‒ каже Елла.

Востаннє бачилась зі своїм нареченим Богданом Маргарита також 12 березня. Тоді друзі разом приїхали до своїх коханих.

«Було спонтанно, я цього не очікувала. Прийшов чоловік сестри з побратимами, а я у них спитала, чи не бачили Богдана. Відповіли, що не знають, де він і хотіли б самі про це знати. Прийшли три хвилини і заходить Богдан. Я спочатку не впізнала, він підійшов до мами обійняв, думаю, хто це обіймається з мамою і спитав про мене. Ми недовго тоді були разом. Він потім сказав, що приїхав у підвал, сподіваючись на удачу, що я там є. Ми потім спілкувались ще телефоном, коли я вже була на підконтрольній території України. Ми раз у тиждень переписувались», ‒ розповідає Маргарита Шаповалова.

Тоді, у підвалі, 12 березня, Ігор Краснобриж попросив зробити йому фотографію з донечкою. Це була остання світлина тата і доньки…

Виїзд під обстрілами

Елла і Маргарита місяць прожили в підвалі у блокадному Маріуполі. Вони хотіли виїхати в Маріуполя з маленькою Майєю, але не мали інформації через відсутність зв’язку, до них доходили слухи, що автомобілі і цивільних людей росіяни обстрілюють.

«Всі боялись. Не розумієш, що коїться не тільки в Україні, а твоєму місті. Єдиною інформацією був дядя Ваня, який проходив повз, була повна дезінформація. Коли не маєш інформації, це страшно. 23 березня я побігла «ловити» зв’язок, попрощалась з дитиною, бо не знала, чи повернусь. Не могла сидіти, чутки різні, не знаєш, що, як. Я побігла 4 км від будинку, щоб «зловити» зловила зв’язок.

Біля магазину побачили скупчення людей і там був зв’язок. Подзвонила подрузі з Дніпра і спитала, чи взяли Київ. Бо ходили чутки що Київ, Харків вже не наші. Вона сказала, що центральні міста українські, що половина Маріуполя підконтрольна, а половина ‒ ні. Мені подзвонили родичі чоловіка, які сказали, що по мене їдуть. І я побігла назад, це був район, де ще не йшли бойові дії. Прибігла додому, а біля нас були автоматні черги. Через 20 хвилин по мене приїхали.

Я була четверта в машині. Машина була завантажена. Була змога забрати лише мене з дитиною. Сестра з мамою на цей момент залишалась у підвалі. Передусім потрібно було вивезти мене з дитиною, бо мій чоловік військовий і це було небезпечно. Але у нас у підвалі була дівчина на 9 місяці вагітності, їй народжувати вже день-два. На той момент казали, що 2 лікарня вже захоплена. Там були бої.

Дівчина дуже боялась, що розродиться, а немає людини з медичною практикою. Ми вмовили чоловіка взяти її з нами. Цей чоловік відмовив своїй мамі в евакуації, щоб забрати вагітну жінку. Виїжджали і було дуже страшно. Вибухи, а ти в машині з дитиною, жінка, яка ось-ось народить. Ми мінімум речей взяли, щоб більше людей виїхали. До Бердянська було багато блокпостів.

Офіційного зеленого коридору не було жодного, люди на свій страх і ризик їхали. Ти розумієш, що не можеш тут знаходитись, лічені години на рахунку і ти не знаєш, що буде далі чи буде завтра», ‒ розповідає Елла.

23 березня вона з донькою була в Бердянську, а наступного дня туди приїхала її сестра, якій теж вдалося виїхати з Маріуполя.

«Ми хвилювались за Еллу і Майю, не знали, як доїдуть, бо чули, що важко виїхати, що колони розстрілюють і постійно обстріли. Наступного дня приїхав на машині той же ж чоловік, який їх вивіз і сказав усім сусідам не сидіти, виїжджати, що люди просто пішки виходять з міста.

Емоційно говорив. Залишив бензин, бо у людей були цілі машини, а не було пального. Не всі захотіли їхати. Було місце у цього чоловіка в автомобілі і він мене забрав із котом. Мама сіла до сусідів в машину. Їхали і чули вибухи. 24 березня виїхали і завіз мене до сестри в Бердянськ. Звідти нас евакуювали в Запоріжжя», ‒ каже Маргарита Шаповалова.

Ще у Бердянську сестри дізнались про загибель Ігоря, але інформація не була підтвердженою, тому вірили, що він живий. Але у Запоріжжі повідомили, що Ігор Краснобриж загинув.

«Я розуміла, що війна, що буде дуже багато жертв, але не можуть загинути всі, програмувала себе. Можливо, відмовлялась приймати такі моменти, хоча розуміла, що може бути різне, але не допускала думки, що може таке статись.

Було багато планів, життя попереду. У мого чоловіка завжди були добрі друзі і завжди мені казав, якщо щось станеться з ним, вони мене не покинуть . І так є», ‒каже Елла Краснобриж.

Мріють про добрі новини

Сестри розмовляють гарною українською мовою. Хоча вдома мовою спілкування була російська. За кілька місяців до повномасштабної війни Ігор сказав дружині, що і вдома відтепер спілкуватимуться українською.

«Мені ніяково, що я можу деколи розмовляти російською. Це завжди було на Сході, з дитинства, що російська. Але всі спокійно могли спілкуватись і українською. Були моменти, коли неадекватно реагували, коли касири у магазині говорили українською. Чоловік намагався спілкуватись українською, розмовляв і російською, але був патріотом. Завжди був за Україну і казав: «Все буде Україна». Важливо, щоб закінчилась війна, а далі ми все вирішимо», ‒ зауважила Елла.

Елла Краснобриж не знає, чи серед тіл захисників Маріуполя, які доставили до Києва, є тіло її чоловіка. Судмедекспертиза може тривати близько трьох місяців, проведуть процедуру упізнання за участю родичів загиблих.

Сьогодні сестри чекають доброї вістки про повернення Богдана, який перебуває у полоні в Росії разом із військовослужбовцями полку «Азов». Жодного зв’язку з ним немає.

«Я хочу вірити у краще, сподіваюсь, що з ним все добре і чекаємо інформації, добрих новин. Майя для нас сьогодні такий янгол, який дає емоцію, настрій. Якби не вона не було б настрою, нічого. Бігає і не дає нам сумувати», ‒ каже Маргарита.

Коли запитуєш маленьку Майю, де її тато, вона підіймає очі до небо. Дівчинка знає, що «тато ‒ хмаринка на небі і звідти за нею дивиться».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

ГУР: Україні вдалося повернути 210 тіл військових, більшість – оборонці «Азовсталі»

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

СІЗО і концтабори: де Росія утримує українських військовополонених

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Мужність, яка межувала з божевіллям»: інструктор полку «Азов», який вирвався із «Азовсталі»