Мабуть, рідко якому українцю не відомо про те, чим і в якій мірі США, включаючи й українську діаспору, допомагають Україні у ці тяжкі для неї – мирної і не претендуючої на завоювання чужих земель та чужих умів – дні. Та мова піде не про мільярди, виділені урядом, не про тонни, відправлені волонтерами, і не про сотні, надіслані індивідуально через Western Union або MoneyGram.
«Грядка перемоги» – це вже щось інше. Воно міцно вплелося у соціополотно Америки і варте, як мені здається, наслідування за нинішньої ситуації в Україні.
Коли виникла «Грядка перемоги»?
Ідея «грядки перемоги» (Victory Garden) виникла в США ще за часів Першої світової війни (1914-1918). Пізніше, в Америці Франкліна Д. Рузвельта, вона знову ввійшла в побут американців давно забутим «бабусиним рецептом»
Атака японців на Перл Гарбор в грудні 1941 року остаточно підштовхнула Америку до війни з нацизмом, що спричинило масу ініціатив у суспільстві – від руху «Розі-клепальниць» і до акції «Чиста тарілка». На видному місці в переліку цих ініціатив була й акція «Грядка перемоги».
Та й чи могло бути інакше?
До осені 1942 року японських емігрантів, які забезпечували добру половину ринку садовини й городини в Каліфорнії і чверть – у Штатах, вже позаганяли в табори десь у Юті, Колорадо, Вайомінгу (відібравши в пориві масової істерії землю, машинерію й дозволивши наспіх продати за безцінь тільки побутову техніку та меблі). Наявним же продовольством Штатам довелося забезпечувати не тільки власну армію (до якої мобілізували, до того ж, і фермерів), а й союзників, включаючи й СРСР. Отож вирішили, що карткова система розподілу продуктів серед населення, введена в обіг 1942 року, могла б бути відчутно збагаченою за рахунок овочів.
«Грядка перемоги», як і акція «Чиста тарілка» (мотивована тим, що дехто дозволяв собі у воєнній продовольчій скруті залишати на тарілці недоїдки), багатьма сприймалась не тільки як підмога картковій системі, а й як вияв патріотизму: менше потреби в маслі, м‘ясі та цукрі буде вдома – більше піде армії та союзникам.
Грядки позаводили навіть ті, хто й на думці не мав забруднити манікюр.
Кожен в родині – від малого до старого – був причетний до вирощування сімейного врожаю, а місцева влада всіляко сприяла цьому: навики землеробства набувались у школі, клубах, на вуличних мітингах, не кажучи про брошури та галузеву літературу. Де тільки не дозволялось обробляти землю новоспеченим аграріям – в парках (включаючи й Golden Gate Park в Сан Франциско та Portland Zoo в Орегоні) і на пустирищах, на балконах, пожежних спусках і плоских покрівлях багатоповерхівок, на берегах водойм, у себе в дворі чи на комунальному городі десь за містом, де кожному наділялась грядка. На кінець війни майже двадцять мільйонів грядок забезпечили країні 40 відсотків її потреби в овочевій продукції. На сади й сподіватись було нічого: доки саджанець виросте й почне плодоносити – й війна закінчиться...
А ЯК БУЛО В АМЕРИКАНСЬКИХ СОЮЗНИКІВ?
Подібні ініціативи не оминули, звичайно, й Канаду, Британію, Австралію... У нещадно бомбардованому Лондоні перетворили на грядку навіть вирву від бомби.
В СРСР подібний масовий порив спостерігався хіба що в блокадному Ленінграді (нинішній Санкт-Петербург), де картоплю, капусту й інші овочі саджали прямо на міських площах, набережних, в скверах і парках, на стадіонах, пустирях та схилах річок.
Навіть у Літньому саду, де стільки історії блукало тінистими алеями, стали прозаїчно дзвеніти лопати, граблі та сапи з поливальницями, і до осені 1942 року школярами Дзержинського району та їхніми вчителями була вирощена капуста кількох сортів, а також картопля, морква, буряк і кріп. Про капусту на площі проти Ісааківського собору ходили легенди – така вродила головаста!
Щоправда, ця ініціатива більше була розрахована на колективну форму господарювання, ніж індивідуальну. В Ленінграді та приміській зоні діяло тоді близько півтори тисячі об‘єднань городників, не кажучи вже про так звані підсобні господарства підприємств, установ та трестів. Для них вирощувалась розсада, а науковці, зваживши на непіддатливий місцевий ґрунт, розробили спеціальне добриво; в хід ішов припасений з осені торф, компост із сміттєзвалищ та попіл... Траплялось, що городина геть уся була з‘їдена щурами, а траплялось, та чи інша грядка гинула під артобстрілами. І все ж овочів вистачало, щоб протриматися від сезону до сезону, консервуючи їх на зиму.
ГРЯДКА В США ПЕРЕСТАЛА БУТИ «ЦЯЦЬКОЮ»
Цікаво, що в рузвельтівській Америці, яка симпатизувала СРСР, були моменти, в певній мірі ніби запозичені з радянської системи. Які саме? Стали практикувати контроль за тим, що й скільки заготовляється на зиму в тій чи іншій родині. Формувались спеціальні загони (the block service) з кількох чоловік, які обходили вулиці, стукаючи в кожні двері: ану, мовляв, що тут у вас на зиму припасено? Звичайно ж, дверей не зривали і щупами, якими активісти шукали прихований селянами врожай під час так званих «держзаготівель» 1930-их у житниці-Україні, не користувалися. Однак, подібне стало непокоїти декотрих політиків (мовляв, чи не даємо ми цим самим «зелене світло» радянським методам контролю над особою та її правом на приватність?!), а закінчилося все розглядом у Конгресі.
А от «грядка перемоги» прижилася. Від квітників, якими споконвіку люблять бавитися в Штатах, американці поволі – в процесі інфляцій та пандемій, серйозних збоїв у постачальному ланцюгу та таких ось воєн, як нинішня в Україні, – перейшли до овочевих грядок, усвідомивши їхню користь для здоров‘я і домашньої економіки. Це аж ніяк не означає, що квітники у Штатах анульовано – вони буяють квітом, без них важко уявити традиційні сезонні свята, як Великдень, скажімо, День матері чи День віддяки.
Цієї весни в США та Канаді сіють соняшники – на підтримку України. Провідна в Штатах насіннєва компанія Burpee, а також компанії Harris Seeds, McKenzie, Westcoast Seeds та інші відраховують кошти від продажу соняшникового насіння на рахунки Червоного Хреста, Канадсько-Української фундації тощо. Та не так заклики в пресі до “соняшникової“ кампанії відгукнулись у серці простого американця, як оте відео з жінкою з Генічеська, яка безстрашно пропонувала російському зайді з автоматом насіння соняшника зі словами: «Поклади в свої кишені, то хоч соняшники проростуть, коли повкладають вас всіх отут...»
І все ж статистика Національної асоціації садівництва (National Gardening Association) засвідчує, що в ряди садівників та городників влилося навесні 2020 року, цебто з настанням пандемії, 18 млн американців. Згадувана вище Burpee констатувала, що ніколи за 144 роки існування не мала такого успішного продажу насіння. Чим це пояснюється? Хтось просто тікав надвір з чотирьох стін, хтось вирішував всерйоз зайнятись власним імунітетом, комусь видалось логічним уникати людних місць, а когось не на жарт непокоїла примара дефіциту продуктів у супермаркетах… Так чи інакше, а виграло хоббі, яке в багатьох переросло в насущну потребу.
Хоча й не всі в Штатах та Канаді, можливо, знають, що майже половину світової потреби у соняшниковій олії забезпечувала досі Україна. Війна, віроломно розв‘язана Росією, внесла відчутний дисбаланс у міжнародні продовольчі поставки, включаючи й зерновий імпорт США.
«СОТКА РАДОСТІ» НА ПРОСТОРАХ ІНТЕРНЕТУ
Город чи грядка – річ звичайна для України. Та цієї весни рядок з вірша Івана Драча «Україна копає городи…» не зовсім відповідає дійсності, бо багато українського чорнозему перелопачено бомбами, снарядами та ракетами. І все ж землеробська жилка б‘ється, як і раніше, в наших людях. Варто тільки пройтися Інтернетом, щоб пересвідчитися.
Мої земляки з Яготина на Київщині, наприклад, створили пару років тому на Фейсбуці групу садівників, городників та квітникарів, назвавши її «Соткою радості».
Група об‘єднує більш як 4000 любителів, і не тільки з Яготина, а й з Дніпра, скажімо, Білої Церкви, Києва і навіть Америки… В нелегких умовах війни люди не забувають про свої садки та грядки – це видно з постів та коментів, завантажених не просто для хизування, а щоб поділитися досвідом, одержати пораду, рекомендувати добриво чи гербіцид, спробувати продати щось із власного саду, а то й просто запропонувати фотосеанс позитивної енергетики – споглядаєш ті світлини, і душа мліє від миротворної краси, всі тривоги та жалі відступають кудись на задній план. З гумором, любов‘ю до поезії «Сотка» лікує душі.
Але куди дінешся від страшної дійсності, запущеної на терени України за дикими алгоритмами путінської «військової спецоперації»? То тут, то там вигулькує в постах тривога, породжена війною. Серед розмов про саджанці, живці, розсаду, добрива та квітники німо, аж до льодку в серці, звучить чийсь крик: «Допоможіть знайти Світлану Куликову з Маріуполя, пропала від 2 березня…».
Той крик ріже ножем по серцю, нагадуючи, що Україна ще у вогні. Але ж якби не мали ось такої віддушини, як «Сотка радості», то, мабуть, вже стояли б у черзі до психіатра. Подивитись тільки пости та почитати відгуки на них (від імен стрічка аж рясніє: Зінаїда Балим, Тетяна Береза, Ірина Горчинська, Сергій Кузьменко, Юлія Маринович, Наталія Барахта, Тетяна Янко, Валентина Прядка, Олексій Шустров, Валентина Служава – всіх не перелічиш), і починаєш розуміти, що саме це потрібно людям – крихта радості посеред всенародного горя.
На ній, мов на уламку, випливаємо з розбурханого океану до берега – довгожданої та вистражданої перемоги. Перша леді США 1960-их Клаудія Альта Джонсон («Леді Бьорд») якось сказала свого часу: «Де квіти квітнуть – цвіте й надія». Нестаріючі слова.
ВІД САДУ ТА ГОРОДУ – У ПЕКЛО ВІЙНИ
Та не тільки цим живе «Сотка»… Вона діяльно затурбована війною.
П’ятеро чоловіків-яготинців з неї відправилися воювати з російськими окупантами – Сергій Мірошниченко, Сергій Шульга, Володимир Плохий, Олександр Левченко та Дмитро Пісковий.
Із Сергієм Мірошниченком, який створив групу, підтримується постійний контакт. Він – душа «Сотки», і цим, либонь, багато сказано. Та ще додам таке… Сергій є надзвичайно талановитим чоловіком – ще того, мічурінського, гарту. Постійно щось експериментує з сортами, живцями, штамбами, добривами… Мало йому того, що німецькі ботаніки створили з чорної смородини та агрусу таке диво гібридизації, як йошта, так він ще й на неї насадив живці порічки й іншого сорту агрусу – вийшов ягідник на одному кущі. І бузок в нього цвіте мультикольорами, і шовковиця на одному дереві родить і чорна, і біла (цукрова), а виноградний кущ дає до 150-ти грон за сезон! Не дивно, що від лютого 2021 року має Сергій власний канал на ютубі, який на початок війни відвідало понад 30 тисяч чоловік.
Ті із «Сотки радості», кого залишили ці молоді чоловіки з їхніми квітами та саджанцями, почали ще в березні збирати кошти своїм бійцям на тепловізор – прилад для виявлення теплоконтрастних об‘єктів (живої сили й бойової техніки). І досить швидко назбирали, що цілком у характері нашого народу – обуреного, розгніваного, страждаючого від наруги і в той же час – вболіваючого за своїх солдатів і землю, яку ті захищають.
«ГРЯДКУ ПЕРЕМОГИ», «СОТКУ РАДОСТІ» – В КОЖЕН ДВІР
А ще в характері народу України – руки, вчорнілі від роботи на землі. Поки спритні ділки нагрівають руки на гуманітарній допомозі із закордоння, наші молодиці у вцілілих селах та містечках, як наш Яготин, закочують рукава біля грядок. Цього року грядка під городиною повинна бути більшою й родючішою, ніж торік, щоб було чим поділитися із шпиталями, школами, дитсадками, будинками старості, вцілілими від «денацифікації» по-путінськи.
В Америці надлишок із «грядок перемоги» розподіляється серед потребуючих активістами церковних громад та продовольчими банками (food banks). Можливо, варто зробити так само і в Україні. Як ото жінота Київщини зібрала по борошнині та напекла на Великдень 500 пасок для бучанців та ірпінців, так і нині, коли ще щось можна докопати і досадити, варто подумати над тим, що це має бути рясна врожаєм грядка чи сотка майбутньої перемоги.
Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США, штат Теннессі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
