Одним із парадоксів світової боротьби з російським неоколоніалізмом є позиція Будапешта, який мав би бути на передовій проти московської експансії поруч із Варшавою, Прагою та Братиславою.
Однак ми спостерігаємо цілком протилежне: Угорщина разом із Сербією є останніми друзями Путіна в Європі.
І це є дивним, бо впродовж усієї історії угорці традиційно були опонентами Росії, починаючи з придушення національновизвольної війни 1848-49 років царськими військами, далі прокотилися дві світові війни, де угорці понесли чималі втрати на східних теренах в антимосковських коаліціях і остання, найпам’ятніша для теперішніх поколінь героїчна доба опору 1956 року, яку нинішня влада возвела в ранг сакральності.
Лише в одному Ужгороді є два артефакти, присвячені цій придушеній радянськими танками національно-демократичній революції: меморіальна дошка на мурі Ужгородського СІЗО, де утримувалися в’язні, вивезені з Угорщини, і пам’ятний знак у сквері навпроти приміщення колишнього КГБ, встановлений за сприяння угорського уряду.
Угорці дуже пишаються цієї славною сторінкою своєї недавньої історії. Авжеж, це було перше повстання проти московського панування в соціалістичному таборі.
Далі вибухла Празька весна 1968 року, польська «Солідарність» 1980-го, розпад СРСР на початку 1990-х. Але ніде не було такого завзятого і кривавого спротиву Москві, як у 1956 році у Будапешті.
Чому ж тоді угорці не хочуть збагнути українців, які опинилися в подібній ситуації або й навіть значно гіршій, бо обороняються проти всієї воєнної потуги найбільшої країни світу, включно з кораблями, крилатими ракетами та шантажем хімічної та ядерної зброї?
І якщо угорцям не загрожував національний геноцид, то в Україні росіянам йдеться саме про це – знищення українськості як такої.
Угорщина залишилася Угорщиною навіть із багатотисячним російським військовим контингентом, який протягом тридцяти років наглядав за місцевою владою, щоб вона не робила різких рухів від Москви. В Україні ж мова йде про існування українського народу як окремої національної одиниці.
«Геть від Москви!» по-угорськи
Авжеж, саме таким було одне з чільних гасел антирадянського постання в Угорщині. Про це пише у грунтовній монографії «Угорська революція 1956 року» доктор історичних наук Іван Король. Книжка вийшла в Ужгороді ще в 2002 році і є одним із найдокладніших україномовних джерел про ті події.
Угорщина належала до кількох країн гітлерівської коаліцї, що зазнали найбільших втрат і руйнувань. Після перемоги у 1945 році радянські війська не були повністю виведені з Угорщини, а залишалися тут окремим корпусом, що нараховував 30 тисяч вояків, згідно з положеннями Варшавського договору. Це давало можливість тримати під контролем політичну ситуацію в країні.
Комуністична партія Угорщини на перших повоєнних виборах отримала лише 17% голосів, на других – 22%. Проте маючи в руках апарат насильства комуністична верхівка, яка пройшли сталінську школу в Москві в якості політемігрантів 1920-1940-х років, за короткий час зуміла повністю захопити владу, як це трапилося і в сусідніх країнах.
В Угорщині розпочалися небачені репресії, кількість жертв яких обчислювалася сотнями тисяч в невеликій країні. Кожна третя-четверта родина зазнала утисків. Усе це й підготувало протестне середовище для повстання 1956 року.
Після смерті Сталіна, а особливо розвінчування культу кремлівського диктатора на ХХ з’їзді КПРС у лютому 1956 року, угорське суспільство прокинулося.
Якщо в Радянському Союзі повіяло вільнішим духом, то час й угорцям добиватися більших прав.
На щастя, угорська громадськість мала свого лідера у верхівці країни, який був опонентом місцевих сталіністів. Імре Надь, що встиг побувати навіть прем’єр-міністром країни у 1953-1955 роках, був знятий з посади за небезпечне загравання з лібералізмом.
Хоча він теж довго прожив у Москві на еміграції і навіть став прихованим агентом НКВС, але перш за все відчував себе угорцем і хотів добра власному народові.
Тож коли 23 жовтня 1956 року багатотисячна демонстрація в Будапешті повалила восьмиметрову статую осоружного Сталіна, серед 14-ти вимог протестантів було і повернення Імре Надя на свою посаду. Бачачи, що мирний протест переростає в збройне повстання і починає моментально розгорятися по всій країні, перелякана влада погоджується віддати посаду прем’єр-міністра опальному політику, щоб спинити некеровану стихію.
Однак це не вдається вже і Надю, бо озброєний народ заходився виловлювати своїх кривдників і лінчувати їх народним судом.
У Будапешті запанувала вулиця, яка стала впроваджувати свою паралельну владу. Партійна угорська верхівка в такій ситуації стала просити Москву, щоб радянські війська не відсиджувалися в гарнізонах, а втрутилися в ситуацію. Їхній голос було почуто: в Угорщину через Закарпаття увійшло кілька дивізій, які приєдналися до тутешнього окремого корпусу.
Однак у Будапешті їх чекали не квіти, а запеклий опір, хоча агресори й позаймали ключові об’єкти столиці.
У такій двозначній ситуації Імре Надь несподівано стає на позицію повсталого народу і просить Москву вивести війська зі столиці, аби заспокоїти людей. Після важких консультацій Кремль погоджується, довіряючи своєму давньому вихованцеві і не бажаючи нового загострення. І хоча танки відійшли лише на 25-30 кілометрів, угорці, усвідомивши загрозу такого «визволення», почали вимагати повного виводу радянських військ з країни.
Як і кожна революція, у певний момент вона починає розвиватися за своєю незворотною логікою, й Імре Надь нічого не залишалося, як тільки встигати за нею. Він оголосив про скасування однопартійної системи і створення коаліційного уряду з представників партій, які діяли одразу по війні. Ненависні спецслужби розпускалися. Проголошено амністію і відчинено в’язниці. Демократичні зміни проголошувалися в економіці. Країна на радість повсталого народу сходила з рейок казарменого соціалізму.
І тут...СРСР згадав про НАТО
І тут уже не могло не втрутитися радянське керівництво.
Посол в Угорщині Юрій Андропов (той самий, майбутній очільник КДБ, а потім і генсек КПРС) доповідає своєму начальству: «Якщо радянські війська покинуть Будапешт, завтра тут будуть США та їхні союзники».
«НАТО хоче використати територію Угорщини у своїй військових цілях, що створить загрозу для СРСР» – якою незмінною є московська риторика!.
Складність полягала в тому, що тепер радянським військам доводилося виступати проти законної угорської влади. Однак Кремль діє за звичною для нас схемою:
- з угорських колишніх сталіністів, яких вивезли в Москву, формується альтернативний самопроголошений уряд (а ля Янукович),
- а військові розробляють спецоперацію «Вихор» (як тепер «Звільнення Донбасу»).
- Солдатам і офіцерам пояснили, що вони йдуть боротися з угорськими фашистами. (Тут збіг абсолютний).
- І 4 листопада до наявних в Угорщині військ було введено ще дві цілі армії. Такою навалою, що нараховувала понад 60 тисяч особового складу та 1300 танків, розпочато штурм Будапешта.
Приголомшений Імре Надь заявляє про вихід країни з Варшавського договору і проголошує нейтралітет Угорщини. Одразу звертається до ООН та чотирьох великих країн про забезпечення нейтралітету Угорщини. (До чого знайома тема!).
У наказі головнокомандувача об’єднаними збройними силами країн Варшавського договору Конєва зазначено:
«Завдання радянських військ полягає в тому, щоб надати братню допомогу угорському народові… у розгромі контрреволюції і загрози відродження фашизму».
Тим часом російське командування спростовує всякі уявлення про офіцерську честь. Напередодні спецоперації воно запросило керівництво угорських військ буцімто на розмову про виведення військ з території Угорщини. І коли до російської частини прибув міністр оборони, начальник генерального штабу, начальник оперативного управління їх було заарештовано. Угорська армія залишилася обезголовленою.
«Братня допомога і любов»
Тож коли радянські танки увірвалися в Будапешт, не було навіть кому організувати оборону, а чисельність угорських частин у столиці сягала п’ятдесяти тисяч чоловік.
Більшість гарнізонів були заблоковані і поздавалися. Зате озброєний народ боронився до останнього, як міг. Бої тривали тиждень і до подолання окремих вогнищ спротиву застосовувалася навіть авіація. Місто було знову розбите, як і в 1945 році.
Однак повноцінної війни, як в нинішній Україні, не вийшло, хоча загалом було вилучено у населення 180 тисяч одиниць стрілецької зброї, 3 тисячі кулеметів, 60 тисяч гранат.
Та угорці не обрали партизанську війну, як українці в часи УПА. Мабуть, тому, що все таки мали власну державу.
- Під час повстання 1956 року загинуло кілька тисяч угорців і близько семисот радянських солдат.
- Двісті тисяч громадян Угорщини втекло через австрійський кордон на еміграцію.
- Було репресовано десятки тисяч учасників тих подій.
- Понад тисячу страчено.
- Майбутній президент Угорщини Арпад Гьонц був засуджений до пожиттєвого ув’язнення.
- Імре Надь, якому особисто гарантував недоторканість новий керманич Угорщини Янош Кадар, у 1958 році був повішений (чергове підтвердження тотальної брехливості комуністичних вождів).
На тридцять довгих років Угорщина потрапила в тісні «братні» обійми, де заборонялася жодна згадка про придушену Кремлем Угорську революцію гідності. Московські війська з Угорщини були виведені лише в 1992 році.
Тому коли нині Орбан обіймається із Путіним, який розпинає Україну безжальними полчищами орків, не в одного мене пробуджується непозбувна бентега.
Однією з причин поразки угорського повстання була відсутність допомоги ззовні. За незалежну від чужого ярма Угорщину ніхто не заступився, хоча ООН і прийняла резолюцію про традиційну «глибоку стурбованість».
Чому угорське серце нині таке глухе на співчуття? Невже Будапешт забув про жертви 1956 року?
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
