Невдовзі після початку повномасштабної агресії Росії проти України російський міністр освіти Сергій Кравцов заявив, що в українських підручниках історії «міститься підготовка дітей до війни проти Росії». За його словами, Росія там зображена як агресор і потенційний ворог України. Відтак голова Слідчого комітету Росії Олександр Бастрикін доручив проаналізувати зміст українських підручників історії, які, як він каже, «спрямовують дітей на ненависть до Росії і до російської мови». Доволі блюзнірська позиція – почати війну, а потім сказати, що в жертви агресії погані підручники. Ніби не могли ці підручники проаналізувати, не починаючи агресії.
Більше про українські підручники історії та про те, чим вони відрізняються від підручників російських, «Історичній Свободі» розповів історик, координатор громадської ініціативи «Лікбез. Історичний фронт» Кирило Галушко.
– Чи це взагалі поширена практика, коли одна держава каже іншій: у вас неправильні підручники історії?
– Загалом така практика існує. Тільки в Росії, як завжди, свій особливий шлях. І вона це робить не в той спосіб, як це роблять інші.
А щодо інших, то можемо згадати, як формувалася ідеологія європейської спільноти після Другої світової війни. Деякі держави, які утворили те, що сьогодні називається ЄС, вони на відстані одного покоління воювали поміж собою. І цілком очевидно, що для родин існувала певна сімейна пам’ять, яка формувала певний образ сусіда. А як же ж робити спільний європейський дім, коли історично вже склалося об’єктивно, що у багатьох може бути сімейна ненависть до німців, скажімо.
Цілком прибрати міжетнічні стереотипи неможливо, але варто їх не підживлювати, якщо для цього хтось не створює додаткових об’єктивних приводів, наприклад, не виникає нова війна
Цілком логічно, що з 1960-х років почали виникати європейські ініціативи, коли, наприклад, німці і французи навзаєм перечитують підручники сусіда і винаходять там таких «бліх», які шкодять вихованню нової генерації європейців, розпалюючи якісь історичної травми або моменти міжетнічної ворожнечі. Повністю прибрати якісь речі щодо Другої світової війни неможливо і не треба. Оскільки це досвід корисний для розуміння того, чому постала об’єднана єдина Європа. Цілком прибрати міжетнічні стереотипи неможливо, але варто їх не підживлювати, якщо для цього хтось не створює додаткових об’єктивних приводів, наприклад, не виникає нова війна.
Ця практика необов’язково позначалася на конкретному шкільному підручнику. Але позначалася на методичках, як у нас кажуть, тобто на методичних рекомендаціях до вчителів: як інтерпретувати і подавати певні особливо дражливі та трагічні історичні теми і проблеми. Успіх таких експериментів визначався тим, що взаємний моніторинг відбувався за умов відсутності міждержавних конфліктів та за наявності спільної мети. Було спільне розуміння того, що ніхто в інтерпретаціях минулого не є безгрішним, але можна знайти певний знаменник, який засновується на спільній системі цінностей, що французького суспільства, що німецького, що польського.
Попервах розбіжності в інтерпретаціях минулого в підручниках не турбували по суті ані російське суспільство, ані українське
Якщо перейдемо до українсько-російських історичних суперечок, то попервах розбіжності в інтерпретаціях минулого в підручниках не турбували по суті ані російське суспільство, ані українське, історичні спільноти чи освітні інституції. Почалося це лише після Помаранчевої революції з ініціативи Росії. Коли до влади в Україні прийшов Віктор Янукович, і у нас з’явилася така одіозна особистість, як міністр освіти Дмитро Табачник, то підняли питання про узгодження історичних позицій у підручниках в Україні і в Росії. Всі очікували якогось вкидання нового підручника, обов’язково і масово. В часи Януковича можна було якісь такі речі робити.
Але в 2012 році ця «гора», на подив багатьох і мене в тому числі, «народила мишу». Це була така товста книжка російською мовою «Нариси історії України», позиційована як підручник, рекомендований Міносвіти і науки України. Але по суті вона не набула поширення ані по навчальних закладах, ані в переважній більшості бібліотек. І мене дивувало тоді: чому ж?
Путін – людина практична й історичні лекції читає не для того, щоб занурити людей в минуле, а для того, щоб змалювати їм сучасне та майбутнє
Ця «таємниця» відкрилася за два роки, у 2014 році, коли цілком стало зрозуміло, що у керівництва Російської Федерації, зокрема в самого Путіна, помінялася концепція. За часів Єльцина і до Помаранчевої революції у них в офіційно-історичних поглядах домінувала пострадянська схема: український народ існує, тільки він обов’язково є «братським» з російським, а перемоги українського народу завжди відбувалися лише за умови участі росіян. Відтак ця концепція змінилася на російсько-імперську-дорадянську, відповідно до якої українського народу як такого «не існує», а є «єдиний російський народ» від часів давньої Русі, який в силу певних неприємних історичних обставин – татарська навала, експансія Польщі й Литви – розпався на три племені чи народності, які об’єктивно мали об’єднатися. І це возз’єднання не окремих народів, а частин одного, подальша його інтеграція і розчинення племінних відмінностей. Це повністю збігається з пізньоімперською російською схемою історії східних слов’ян, яка панувала всю другу половину ХІХ століття і до 1917 року.
– У росіян є таке популярне гасло «не дозволимо переписати історію». А самі вони у 2010-х роках історію переписали з радянського наративу на імперський.
– Так. З’явився новий потужний речник російського історичного наративу – це сам президент Росії. Путін – людина практична й історичні лекції читає не для того, щоб занурити людей в минуле, а для того, щоб змалювати їм сучасне та майбутнє.
Росіяни озвучують «зєркалочку», те, що є у мене, я у цьому звинувачую українців
Єдине, що мене дивує, з яким запізненням взялися вони зараз знову за наші шкільні підручники. Їхня логіка зрозуміла: оскільки у нас тут мала відбутися «денацифікація», то «українських нацистів» має щось готувати. Відповідно, якщо «готують з дитинства», то шкільний підручник з історії «розпалює ворожнечу» і «створює образ ворогів». А росіяни щодо нас озвучують таку звичну для себе «зєркалочку», тобто те, що є у мене, я у цьому звинувачую українців.
Дуже непогані наші підручники і корисні, якщо за умов прямої агресії російські органи влади починають їх критикувати
Звичайно, перша реакція українського історика полягає в тому, що, мабуть, дуже непогані наші підручники і корисні, якщо за умов прямої агресії російські органи влади починають їх критикувати.
– За 30 років наскільки український підручник історії змінився?
– Змінився дуже суттєво. У концептуальному сенсі для нас є пріоритетом незалежність та свобода всіх громадян України. З українських підручників прибрали інерцію радянської доби, наприклад, коли кримські татари – це виключно вороги українського народу. Український підручник щодо ролі інших етнічних меншин – євреїв, поляків, тих же росіян – пройшов свою еволюцію. В історії України опис йде не за етнічно ознакою, як могло бути до появи нашої державності, коли виключно історія українська, а за територіальною. У нас є легітимна, міжнародно визнана територія України, і в підручниках описуються всі ті події, які були на цій території. Це історія тих народів, які тут жили і зникли, як скіфи чи сармати. Адже ця територія дійсно є українською.
З українських підручників прибрали інерцію радянської доби, коли кримські татари – це виключно вороги українського народу
Ті самі речі описуються і в російських підручниках, на тій же ж території. У росіян, від часів перших гімназичних підручників ХІХ століття і до сьогоднішнього дня, значна частина давньої історії Росії відбувається за межами Російської Федерації. І оскільки це укладається в голови дітей, як «наша історія Росії», то, відповідно, це підготовка до деякого здивування вже дорослих людей: чому території, де відбувалася історії Росії, знаходяться поза її межами?.. Це класичний імперський виклад, який обґрунтовує зовнішню експансію. Якщо ментальні кордони Росії для її громадян набагато більші і ширші, аніж реально їхня держава на цей момент, то це «порушення історичної справедливості». І оскільки це викладалося в одному і тому ж ключі в Російській імперії, в СРСР і в Російській Федерації, то впродовж кількох поколінь формується уявлення, що Київ має бути в складі Росії чи то СРСР, тобто підпорядковуватися Москві.
Значна частина давньої історії Росії відбувається за межами Російської Федерації
У нас є розрив в поколіннях з приводу того, на яких підручниках українці вчилися. Старше покоління вчилося на радянських підручниках, середнє переважно і молоде – на українських. Можна посперечатися з дідусями-бабусями чи з батьками, це є привід принаймні знати, що історію можна тлумачити по-різному. Російська історія для десятка поколінь однакова, і це викликає у них відчуття повної її канонічності, як синодальний переклад Біблії.
– Підготовка російської агресії проти України у значній мірі підживлювалася саме історією. Варто лише згадати численні «історико-українознавчі» екскурси Путіна. Можна згадати також про угар «побєдобєсія», коли святкування Дня перемоги переросло в щось значно більше.
Розрив у поколіннях. Це є привід знати, що історію можна тлумачити по-різному. Російська історія для десятка поколінь однакова, і це викликає у них відчуття повної її канонічності, як синодальний переклад Біблії
Як українцям в цій непростій ситуації не наїстися історично отрути і не стати такими, як росіяни, яких неадекватне розуміння історії штовхає на страшні речі? Адже історія – це не лише виховання патріотизму, але й виховання критичного мислення.
– Проникнення російської історичної отрути в ментальність і свідомість українців з війною у значній мірі припинилося. Тому російському агітпропу, який ті, хто хотів, міг тут подивитися і почути, деякі «краники» перекрили.
Шкільні підручники радянської доби не були спрямовані на те, щоб формувати критичне мислення і розбиратися в причинно-наслідкових зв’язках. Вони вже всі були пояснені радянською марксистською схемою і великодержавною ідеологією. Такі речі не можна було піддавати сумніву, а тим більше про таке думати своєю головою. За тебе думала партія. Але українцям важко впасти в подібну російську історичну хворобу.
Проникнення російської історичної отрути в ментальність і свідомість українців з війною у значній мірі припинилося
Дійсно, може бути така ситуація, а надто в умовах війни, коли ми точно знаємо, хто хороший, а хто поганий. І хочеться довести свою історичну правоту. Ми – історики, які близькі до навчального процесу – щось подібне вже пережили у 2014 році. Тоді тональність в оцінках історичної ролі Московської держави чи Росії в історії України та її народу набула більш опуклих і категоричних формулювань. Та в будь-якому разі, на відміну від російських колег, ми пройшли 30-річну школу напрацювання такого бачення історії, яке спрямоване на виховання українця не лише як патріота, а як громадянина та європейця. Українські підручники є достатньо толерантні, і навряд чи це буде змінюватися.
Шкільні підручники радянської доби не були спрямовані на те, щоб думати своєю головою
У будь-якому разі наші підручники мають певний термін заміни. А це завжди суперечки, це конкуренція принаймні трьох різних підручників, які проходять конкурс. У цьому беруть участь люди зрізних частин України. Тобто в будь-якому разі український підручник проходить таке горнило, яке прибирає ідеологічну піну.
– Часто сьогодення накладає на історію дуже сильний відбиток. Нам багато років розповідали про «одвічне прагнення українського народу возз’єднатися з російським народом». Така була генеральна лінія всієї української історії – бути «молодшим братом» росіян і «возз’єднуватися» з ними. Як під тиском теперішніх обставин не впасти в якусь іншу крайність?
Український підручник проходить таке горнило, яке прибирає ідеологічну піну
– Погоджуюся, таких речей треба намагатися уникнути. Оскільки це, знову ж таки, форма російської хвороби – натягати на тисячолітню історію певний сенс, який продиктований сьогоднішнім днем або подіями останнього століття. Цілком очевидно, що спалах ненависті до агресора об’єктивно позначиться на історичній риториці. Але, на мій погляд, це не набуде такого системного характеру, як у Росії.
Наші підручники вже мають достатньо інформації про те, які у нас були відносини з Росією. Йдеться не про росіян як таких, а про Московську або Російську державу, її політику, конкретні війни.
Спалах ненависті до агресора об’єктивно позначиться на історичній риториці. Але це не набуде такого системного характеру, як у Росії
І там цілком зрозумілі ті позиції, які були в кожного. Тобто у нас немає мотиву переписувати фактичну основу.
Зараз цілком об’єктивно учень і вчитель знають, на чийому вони боці, і їх не треба переагітовувати. Українські підручники хоч би якого автора – ми не знаємо, за кого він голосував чи буде голосувати – містять достатньо інформації для того, щоб той, хто вчиться, міг простежити певну ретроспективу, певні зв’язки, зробити власні висновки. Думаю, що емоційні речі, які в істориків, як і в кожної нормальної людини, зараз спалахують, з часом вщухнуть.
