Українці в Україні й за кордоном долучаються до волонтерського руху на підтримку Збройних сил країни, допомагають евакуйованим з «гарячих» точок, підтримують одне одного. Щоб війна з Росією закінчилася перемогою України, люди не шкодують своїх статків, часу й сил, роблять, що вміють і можуть, – кожен на своєму місці.
Жінка з діаспори, відома хокеїстка, пенсіонерка у селі, художник, який волонтерить, малюючи, – усі вони працюють заради однієї мети. Радіо Свобода розказує їхні історії.
Рієлторка з Америки
Українка Марина Дуброва уже майже 30 років мешкає в США, у штаті Колорадо. Працює рієлторкою. Також вона очолює громадську організацію Ukrainians of Colorado, яка допомагає Україні. Розповідає: ідея об’єднатися задля волонтерської допомоги з’явилася 2014 року, коли почалася війна на Донбасі. І хоча організація невелика, змогли зібрати й відправити на історичну батьківщину три контейнери гуманітарного вантажу – медичного обладнання.
«Ми буди маленькою організацією, але в останні три тижні охочих допомогти наскільки багато, що в нас не вистачає сил. Ми всі волонтери, ніхто за це не отримує зарплати. Працюємо разом, щоб зібрати якомога більше коштів не тільки на медичне обладнання, а й на майбутнє України – її відбудову. Йде така велика підтримка і від американської громади, і від українців за походженням! Наше головне завдання – також допомогти українським дітям з онкологічними та іншими захворюваннями. Ми говорили з губернатором штату Колорадо, вони будуть допомагати. Треба залагодити бюрократичні процедури, візи тощо. Також багато американців готові брати українських дітей у родини», – розповіла Радіо Свобода жінка.
Стежимо за новинами з України. І нам тут теж дуже боляче. Але – перемога йде!Марина Дуброва
Марина Дуброва зазначає: чимало американців готові їхати в Україну й допомагати з відбудовою зруйнованих міст, коли скінчиться війна. У тому числі – і вона сама.
«Ви мусите знати: тут, у Колорадо, ми отримали підтримку від різних громад – поляків, литовців, грузинів, корейців, вірмен, азербайджанців, казахів. Маємо дивитися в завтра й планувати. Звертаємося до земляків: ми всі вас дуже любимо, ми всі вас підтримуємо. Стежимо за новинами з України. І нам тут теж дуже боляче. Але – перемога йде!» – каже Марина Дуброва.
«Хокейна королева»
Яніслава Кротенко з Дніпра – нападниця жіночої хокейної команди Dnepr Queens. У спорті вона – з дев’яти років. Спершу займалася легкою атлетикою, але через травму була змушена кинути. Була триразовою чемпіонкою України з воркауту. Пізніше спробувала себе в хокеї. У цьому виді спорту вона вже шість років. Її команда – переможниця першого Чемпіонату України з жіночого хокею на льоду.
В Координаційному штабі волонтерів Дніпра Яніслава займається амуніцією бійців, підбирає їм одяг і взуття з того, що привозять небайдужі мешканці.
Я ніколи не думала, що війна може нас так об’єднати! Люди у штабі стали ріднимиЯніслава Кротенко
«Моє перше волонтерство було в 14 років. Я сама виросла без батьків, в інтернаті. І для мене це знайомо – дитяча взаємодопомога. Тоді ми поїхали з нашою школою до інших дітей – дарували подарунки, вчили малювати. Для мене волонтерство – це віддавання любові тому, хто зараз цього потребує. Якщо чесно, перший тиждень війни у волонтерстві було дуже важко: були й істерики, і відчай. Але я ніколи не думала, що війна може нас так об’єднати! Люди у штабі стали рідними. Дивишся на них: очі горять – допомогти. Дехто залишається допізна, дехто – рано-вранці вже тут», – зауважує в розмові з Радіо Свобода волонтерка.
Найвищою винагородою за роботу, каже вона, є подяка від бійців. І додає: усі дівчата з її команди зараз у волонтерстві: одні – збирають гуманітарну допомогу, інші – допомагають переселенцям, ще хтось – опікується полишеними тваринами.
Вони також надали допомогу своїм колегам – хокеїсткам з Харкова. Ті мали бути їхніми суперницями на льоду на Чемпіонаті України наприкінці лютого, але через війну матч не відбувся.
«Чат нашої хокейної команди перетворився на волонтерський штаб. Кожна з дівчат швидко зорієнтувалася й взяла на себе певні завдання. Хокеїстки з Харкова потрапили під обстріли і їм була потрібна допомога – фізична й моральна. Ми їх прийняли в Дніпрі. Наше золоте правило: завжди поважай суперника. Дівчата були налякані, їм було важко. Ми поділилися з ними речами, прихистили. Потім вони роз’їхалися по інших містах. А ми далі виконуємо волонтерські завдання», – розповіла дівчина.
Душа болить за Україну і її людей, каже Яніслава. У розбомбленому російськими військами Маріуполі в неї залишився дідусь, зв’язку з ним наразі немає.
Пенсіонерка з пампухами
74-річна Марія Бориславська з села Модричі, що на Львівщині, – також з перших днів війни у волонтерстві. Каже: вирішила допомагати тим, що вміє найкраще, – готувати пампухи. Щодва дні з гуманітарного штабу Трускавецької міськради вона отримує продукти на випічку й віддає туди готову продукцію. Щоразу це – близько пів тисячі пампухів.
«Треба підтримувати людей, аби ту війну виграти. Я сиджу в хаті, то чим можу – тим поможу. Воювати я не піду, то що я вмію? Вареники – то довга історія, доки наліпиш. Слабка стала, дуже руки болять, важко ходити. То – пампухи. Я люблю їх пекти. Хоча і з ними довго – треба цілий день», – розказує жінка.
Треба підтримувати людей, аби ту війну виграти. Я сиджу в хаті, то чим можу – тим поможуМарія Бориславська
Працюючи над випічкою, жінка слухає радіоновини й розмірковує.
«Всі казали: буде війна! А я сподівалася, що не буде. Але логічно подумати: як Путін пригнав скільки війська, то забрати його для нього – то сором… Казали, Київ візьме за три дні. А минуло скільки часу – слава Богу, Київ стоїть!» – каже пенсіонерка.
Жінка розповідає: вона прожила важке життя. Рано розлучилася з чоловіком, сама будувала хату, опікувалася сином, який повернувся з армії з інвалідністю, багато працювала – була й в’язальницею в ательє, і бригадиркою в колгоспі. І ніколи не любила сидіти, склавши руки.
Зараз випічкою Марії Бориславської ласують бійці місцевої тероборони, волонтери й евакуйовані з «гарячих» точок люди.
Художник, якого надихають волонтери
Валентин Назаренко – художник і викладач дитячої художньої школи в Дніпрі. Зараз він – волонтер у центрі допомоги армії й переселенцям, який діє в Будинку мистецтв. Малює портрети колег-волонтерів та відвідувачів центру.
«Мої перші замальовки були на маленьких аркушах паперу кульковою ручкою коричневого кольору та восковим фломастером чорного кольору, за допомогою якого я міг робити акценти та ритмічні плями. У день народження Шевченка, коли в Будинку мистецтв був флешмоб і виступали поети, я їх намалював. І так потрошку почав робити портрети. Малював волонтерок, які плели сітку, працівниць у їдальні, оператора ВВС News, який приїздив на зйомку, та інших», – розповів художник.
За його словами, волонтерам подобається те, що їх малюють. Це піднімає настрій, допомагає триматися. Не всі роботи виконані технічно правильно, каже він, але вони потрібні зараз людям, і це – головне.
«Деяких людей я перемальовував двічі. Складність у тому, що я намагаюсь робити як можна скоріше, не користуюся гумкою, навіть відійти від малюнку не можу, щоб подивитися на нього узагальнено і побачити помилки. Це і не портрет, і не шарж, але мої навички шаржування мені тут знадобилися», – зазначає Валентин Назаренко.
Про цінність – не знаю. Тут час – головний суддяВалентин Назаренко
З робіт, створених художником, у волонтерському осередку створили імпровізовану виставку. Згодом частину портретів «моделі» хочуть забрати додому.
«Може, буде іще одна, а може, і не одна виставка. Насправді я не дуже турбуюся про технічну частину для довгого зберігання. Там м'який матеріал: пастель та вугілля, які я нічим не фіксував. Вони можуть швидко стертися. Також все може залежати від людей – наскільки їм це буде цікаво й потрібно. Про цінність – не знаю. Тут час – головний суддя», – зазначив художник.
