Наприкінці войовничої промови, у якій президент Росії агресивно націлився на Київ і Захід, Володимир Путін заявив, що визнає підтримувані Москвою «сепаратистські утворення» «незалежними країнами», і підписав указ, який зробив це рішення офіційним.
Протягом багатьох років, і навіть останніх місяців, існувала думка, що Путін утримається від такого кроку. Зрештою, це вдарило по потенційно потужному важелю впливу на Київ – по Мінських угодах (домовленості, спрямованій на припинення війни, у результаті якої на Донбасі загинуло понад 13 тисяч людей), а також унеможливило врегулювання конфлікту між «сепаратистами» та українським урядом.
Отже, чому Володимир Путін це зробив?
Ось кілька можливих причин.
«Мінськ загруз»
Підписану в лютому 2015 року угоду, відому як Мінськ-2, Москва розглядала як спосіб отримати потужний вплив на українську політику.
Підписану в лютому 2015 року угоду, відому як Мінськ-2, Москва розглядала як спосіб отримати потужний вплив на українську політику – внутрішню та зовнішню – надавши значну частину автономії проросійським силам, які з весни 2014 року утримували частину Донбасу.
Але Росія та Україна мають фундаментальні розбіжності щодо ключових аспектів пакту, включаючи послідовність кроків досягнення миру. Україна наполягала, що місцеві вибори у Донецьку і Луганську можуть пройти, тільки після відновлення контролю офіційного Києва над усією неконтрольованою територією. Росія ж наполягала на виборах на її умовах. І Путін, можливо, втратив надію, що угода коли-небудь буде виконана на умовах Москви.
Уникнути ширшої війни – чи просто відкласти її?
У зверненні Путіна до народу пізно ввечері 21 лютого нібито лунало виправдання того, що він збирався оголосити. На думку Сполучених Штатів, коли понад 130 тисяч російських військових (150 тисяч за словами президента США Байдена) зосереджено біля кордонів України: у будь-який момент може статися широкомасштабне нове вторгнення російських військ в Україну.
Це досі можливо: низка претензій Путіна до України перегукувалася із попереднім наративом про країну, яку він вважав «вигаданою лідером більшовиків Володимиром Леніним», натякаючи на амбіції, які навряд чи можна було б задовольнити, оголосивши «незалежними» дві невеликі частинки української території.
А кілька аналітиків прогнозують, що це визнання буде лише першим кроком до великої воєнної кампанії, спрямованої на повалення уряду в Києві.
Але, принаймні на цей момент, Путін, можливо, розглянув «визнання» як спосіб отримати те, про що він може заявити як про перемогу, уникаючи двох крайнощів – нового масового вторгнення та кровопролиття з одного боку, і можливості програти на тлі української та західної рішучості – з іншого.
Визнання несе загрозу поштовху до захоплення решти територій Донбасу
Водночас Росія, імовірно, зможе й надалі чинити військовий тиск на Україну. На самому Донбасі цей тиск може відчуватися сильніше, ніж будь-коли.
Адже проросійські сили претендують на Донецьку та Луганську області в цілому, а не лише на менші частини території, які вони утримують. Тому «визнання» несе загрозу поштовху до захоплення решти територій двох областей Донбасу.
Путін, схоже, натякнув на таку можливість, коли у своїй промові висловив припущення, що деякі частини України мають належати Росії.
Іншою формою тиску, насправді, є припущення, що РФ могла би формально поглинути обидві території.
На це натякали двоє високопоставлених генералів, членів Ради безпеки і оборони Росії, під час ретельно зрежисованого і у записі потім показаного на російському телебаченні засідання Радбезу.
Побутові турботи
Промова Путіна звучала так, ніби її метою могла бути підготовка росіян до більш агресивних зусиль підпорядкувати Україну в майбутньому.
Безпрецедентне придушення громадянського суспільства та інакомислення послабили російську опозицію та підірвали потенціал людей до протесту.
Але Путін може усвідомлювати, що для більшості росіян «визнання сепаратистів» є набагато приємнішим, ніж велика війна з сусідом.
Виснажені боротьбою із пандемією та економічними труднощами, мало хто з росіян прямо поділяють суть неодноразових висловлювань Путіна про Україну.
Ослабити Київ…
В очах Кремля указ про «визнання республік Донбасу» позбавляє Україну частини її території через вісім років після того, як Росія захопила Кримський півострів.
Путін може сподіватися, що це послабить президента України Володимира Зеленського. Адже той легко виграв вибори у 2019 році після кампанії, у якій однією з головних тез було зобов’язання припинити війну на Донбасі, досягнути миру. Але ж не шляхом втрати території.
…і розділити Захід
Повноцінне вторгнення, імовірно, посилить єдність Заходу і скріпить рішучість Сполучених Штатів і Європейського Союзу виступити спільним фронтом проти Кремля.
Путін може розраховувати, що «визнання республік Донбасу» примусить Захід намагатися домовитися про те, як реагувати та які санкції накласти.
Особливо якщо Росія та так звані «сепаратисти» не намагатимуться проникнути на контрольовану урядом України територію Донбасу. І якщо Москва почне відводити свої сили від українських кордонів. Хоча поки що немає жодних ознак того, що останнє станеться незабаром.
Спровокувати воєнну відповідь?
Укази Путіна про «визнання» вказували на те, що Росія дуже скоро, принаймні на деякий період часу, направить на Донбас військові сили, наявність яких на Донбасі вона заперечує протягом майже восьми років війни. Попри докази значної участі російських військ та офіцерів.
Путін може сподіватися спровокувати воєнну відповідь, що може стане приводом для подальшого вторгнення і розгортання війни, щоб досягнути своїх цілей в Україні.
«Головний висновок із цієї промови – це те, що Росія тепер дала собі привід відповісти на «атаки» на [сепаратистів] без необхідності приховувати свою пряму військову участь», – написав у Twitter старший політолог аналітичного центру RAND Corporation Семюель Чарап.
Досі «Росія не мала виправдання для відкритого воєнного втручання навіть за своїми власними законами, а тепер буде», – написав Чарап. «Це важливий елемент наративу, якого бракувало».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
