Участь Білорусі в іноземних війнах не викликає схвалення навіть серед прихильників Олександра Лукашенка. У білорусів залишається ще сильною пам’ять про «афганський синдром» часів СРСР.
Сьомого лютого російське державне інформаційне агентство «РИА Новости» повідомило, що прем'єр-міністр Росії Михайло Мішустін доручив Міноборони та МЗС Росії провести переговори та підписати угоду з Білоруссю про направлення білоруських військових до Сирії.
Крім того, доручення Мішустіна опубліковано на офіційному російському порталі інформації. Там, до речі, зазначають, що проєкт документу було попередньо узгоджено з Білоруссю.
Вранці 8 лютого, Лукашенко поспішив спростувати цю інформацію: «Вчора черговий фейк про те, що, буцімто, російський уряд вирішив ледь не ввести наші війська до Сирії. Для мене це була новина. Ви розумієте, що згідно з чинним законодавством це неможливо без президента. Але я нікого туди не посилав».
Фейк чи офіційний документ?
Дивно, що Лукашенко назвав фейком не інформацію про попередню домовленість з Білоруссю щодо цього рішення, а офіційний документ російського уряду. Це може свідчити про його емоційний стан.
У всякому разі, це перша конфліктна ситуація між Мінськом і Москвою за останні три місяці, яка стала публічною.
Востаннє це було у листопаді минулого року, коли Путін закликав Лукашенка «до діалогу між владою та опозицією».
Чому Лукашенка обурив цей інцидент? Тому що він торкнувся дуже болючої для білоруського суспільства теми участі білорусів у військових конфліктах далеко за межами країни.
Відголоски «афганського синдрому»
Річ у тім, що після розпаду Радянського Союзу в білоруському суспільстві виник сильний «афганський синдром», оскільки у війні в Афганістані брали участь близько 30 тисяч білорусів.
За дев'ять років війни Білорусь втратила понад 770 чоловік. Ця війна ще за радянських часів фактично була офіційно визнана політичною помилкою.
На початку 1990-х років білоруське суспільство та політичний клас дійшли згоди, що білоруси більше ніколи не повинні воювати за межами Білорусі, особливо з малозрозумілими цілями, далекими від національних інтересів Білорусі.
Однак останнім часом Лукашенко порушив цей консенсус:
- Білоруський військовий контингент був залучений до операції ОДКБ в Казахстані.
- Минулого тижня в інтерв'ю з Володимиром Соловйовим Лукашенко пообіцяв, що Білорусь піде війною проти України, якщо почнеться конфлікт на Донбасі.
- Тепер ось і Сирія. Навіть якщо йдеться про миротворчу суто місію.
Після серпня 2020 року Лукашенко перестав грати у популізм. Тобто йому зараз узагалі байдуже, що про нього думають люди. Головне, щоб боялися! Наразі він розглядає білоруське суспільство лише як своїх прихильників.
Чи доведеться відправляти синів на війну?
Проблема полягає у тому, що участь Білорусі в іноземних війнах не викликає схвалення й серед прихильників Лукашенка. Не випадково після його виступу першим питанням було питання жінки з Могильова про те, чи доведеться їй відправляти своїх синів на війну.
Тим паче, інформація про введення білоруських військ до Сирії виглядає образливою. Виявилося, що це питання вирішує уряд Росії. Він дає наказ, який має виконати керівництво Білорусі. Що залишається від білоруського суверенітету? І чи Лукашенко досі є керівником Білорусі?
Варто зазначити, як саме Лукашенко вибачився за відправку білоруського військового контингенту до Казахстану. Він особисто приїхав до летовища, щоб зустріти військових після повернення і кілька разів згадував про це.
Думаю, для білорусів дуже вразила інформація про можливу участь Білорусі у війні з Україною. Тим паче, що це супроводжувалося дуже незграбним пропагандистським виправданням. Мовляв, Україна хоче почати війну з Білоруссю (!?).
В усій цій історії з прибуттям російських військ на білоруську територію, на тлі інформації про можливість війни з Україною, Лукашенко виглядав маріонеткою Росії, замаскованим речником Путіна. Він це відчуває, але не може вибитися з колії, в яку потрапив, вступивши у геополітичний конфлікт Росії із Заходом.
У світлі цих подій, інформація з Росії про введення білоруських військ до Сирії стала останньою краплею. Тобто виходить, що не тільки Захід не вважає Лукашенка президентом Білорусі, а й Росія де-факто не визнає його білоруським лідером. Звідси й така реакція.
Своєю нинішньою заявою щодо Сирії Лукашенко намагався встановити межі своєї влади над Білоруссю, за які Москва не повинна переступати.
І на завершення про позицію Росії.
Користуючись слабкістю Білорусі, Москва прагне доєднати її до своїх амбітних зовнішньополітичних авантюр: Казахстан, Україна, а тепер і Сирія.
Я не думаю, що була якась навмисна спроба принизити Лукашенка, вказати йому на його місце. Гадаю, між ним і Путіним відбулась якась розмова щодо сирійського питання.
Навіть стиль виступу Лукашенка був настільки суперечливий, що в одному реченні він може висловити протилежні думки. І Путін трактує їх у вигідний для Росії спосіб. А потім почалася бюрократична процедура, яка несподівано переросла у такий скандал. Не вперше.
Валерій Карбалевич – оглядач Білоруської служби Радіо Свобода.
Оригінал публікації – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
