Фільм «Мюнхен. На порозі війни» цікавий не стільки сюжетними ходами, скільки актуальністю і злободенністю. Йдеться про Судетську кризу 1938 року і переговори в Мюнхені між Британією, Францією, Німеччиною й Італією. В основі сюжету дещо детективна історія – спроби німецького дипломата і помічника британського прем’єра зірвати Мюнхенську угоду.

Фільм заслуговує на увагу дуже промовистими історичними паралелями – тоді довкола тодішньої Чехословаччини відбувалося щось дуже схоже на те, що зараз відбувається довкола України. Проте сюжет зведений до одного ракурсу. Натомість сама ця подія – велике історичне полотно з багатьма дійовими особами.

Більше про Судетську кризу і Мюнхенські домовленості «Історичній Свободі» розповів Іван Гоменюк, автор книжки «Провісники Другої світової».

​– З чого почалася Судетська криза?

– Гітлер ще в Mein Kampf задекларував, що метою очолюваної ним партії і його особисто є «возз’єднання усіх німців», а він доволі широко трактував це поняття, в кордонах єдиної держави. А Чехословаччина, яка постала на руїнах Австро-Угорської імперії у 1918 році, мала близько трьох мільйонів етнічних німців. Відповідно до концепції Гітлера, ці люди повинні були жити не в Чехословаччині, а в єдиному німецькому рейхові.

Більшість держав тодішньої Центрально-Східної Європи мали великі національні меншини.

У тій же міжвоєнній Польщі національні меншини складали третину населення. Все це накладалося на те, що багато націй були незадоволені результатами Першої світової війни. Насамперед німці та угорці вважали, що їх обділили, їхню батьківщину урізали в кордонах та обмежили в правах. Відповідно, вони прагнули реваншу.

– Але криза все-таки виникла у 1938 році, а до того ж все більш-менш спокійно було.

– У березні 1938-го стався так званий аншлюс Австрії – фактично насильницьке, хоча й безкровне, приєднання до Німеччини, коли Гітлер просто поставив ультиматум і ввів війська. Відтак протяжність німецько-чехословацького кордону різко збільшилася. І Гітлер почав розхитувати ситуацію всередині Чехословаччини, використовуючи своїх прихильників. На відміну від інших держав регіону, Чехословаччина була демократичною, там спокійно існували німецькі партії – як нацисти, так і соціал-демократи, комуністи і католицька партія. Демократичний режим давав можливість легально просувати свої не зовсім демократичні інтереси.

– Кілька німецьких партій було в Чехословаччині. Це важливий нюанс. Тому що оця нацистська партія, очолювана Конрадом Генляйном, почала репрезентувати ледь не всіх судетських німців. Але ж були й інші. Чи був у такому разі у Праги шанс напряму домовитися з судетськими німцями і не дати Берліну розіграти цю карту?

– Без сумніву, був. Якби не зовнішній тиск і не інспірації, від фінансування до закидання диверсантів, то вони вийшли б спокійно з цієї кризи. Треба розуміти, що німецькі нацисти Чехословаччини лише на останніх виборах 1935 року отримали більшість голосів німецької меншини. До того соціал-демократи і комуністи мали доволі велике представництво, так само сильні позиції були у християнських демократів німецьких. Тільки постійна пропаганда про те, що «в Рейхові краще» та фінансові впливання підвели до того, що партія Конрада Генляйна стала провідною серед німецької меншини.

Для прикладу можемо провести аналогію з тогочасною Польщею. Не треба думати, що там ОУН була провідною українською силою. ОУН мала менший вплив, ніж партії, які легально діяли в Галичині і на Волині. І більшість українців все ж таки були лояльними громадянами польської держави до кінця 1930-х років.

Так само чехословацькі громадяни німецького походження могли домовитися зі своїм урядом про певні поступки. Адже власне політичне представництво у них було, у них були свої школи і культурницьке життя. Були тертя на економічному ґрунті, але треба розуміти, що світ тоді відходив від великої кризи економічної. Тобто, домовитися можна було. Зрештою, навіть ті ж нацисти-генляйнівці попервах не були настільки радикальними.

Спочатку йшлося тільки про автономію і місцеве самоврядування. І тільки потім постала вимога про від’єднання Судет і приєднання їх до Німеччини.

– А чому у вересні 1938-го на Мюнхенській конференції долю Чехословаччини вирішували без її представників? Тобто, вони там були, але з ними не розмовляли, а вже після переговорів їх поставили перед фактом, що отак ми домовилися за вас і без вас. Чому так і як на це реагували в Празі?

– Реагували дуже негативно. Були багатотисячні маніфестації, була готовність народу й армії захищати свою державу.

Але в Мюнхені Британія і Франція зробили невірну ставку. Чемберлен і Деладьє думали, що Гітлер – джентльмен, і якщо він обіцяє надалі не висувати інші претензії, то обмежиться районами з переважно німецьким населенням і не прагнутиме розчленувати Чехословаччину. Британія і Франція не хотіли повторення Першої світової війни із багатомільйонними жертвами. Відтак чехів не допустили до переговорів, бо вирішили, що Прага буде комизитися – тож краще ми поставимо її перед фактом.

– Отже, німці, французи і британці спільно вирішили, що домовляться без чехів...

– І італійці. Тому що Муссоліні вважав, що це зона і його інтересів. Угорщина тоді більше хилилася не до Берліна, а до Рима. Там же ухвалили, що необхідно ще вирішити питання польської й угорської меншин у Чехословаччині.

Чехи на той час ще були готові відстоювати. Вони не погоджувалися на такі радикальні вимоги, як відрізати шматок від країни і віддати його просто Третьому Рейху.

– Чому на це так просто погодилися Чемберлен і Даладьє?

– Бо німці запевняли, що на саму Чехію, тобто, на території із чеською більшістю, не зазіхають. Тому вони понадіялися на те, що Гітлер дотримає слова. Але, як виявилося, з шулерами неможливо грати в чесну.

– Ця теза присутня і у фільмі, про який йшлося на початку. До речі, а що являли собою «міжнародні гарантії безпеки», які отримала урізана в Мюнхені Чехословаччина? І чому вони не спрацювали? Бо вже в березні 1939 року Чехію окупували німці, Словаччина стала незалежною, а Карпатська Україна теж окупована Угорщиною.

– Ці гарантії були доволі умовні. Як випливало з цієї домовленості, якщо ви віддаєте ці території, то вас більше не зачеплять. Не було написано, що якщо на вас нападуть, то ми оголосимо війну Німеччині, як це невдовзі підписали з Польщею. І тут Британія і Франція дотрималися союзницьких обіцянок і оголосили війну Німеччині, коли та напала на Польщу.

Треба розуміти, що сама Чехословаччина стала більш піддатлива до вимог Німеччини. Перш за все, змінилася влада – президент Едвард Бенеш подав у відставку і виїхав у Велику Британію на еміграцію.

В країні на вимогу Німеччини встановили монопартійний режим. Тобто, в чеських землях була одна урядова партія, в словацьких і в українських так само. Навіть дійшло до того, що чехословацькі органи безпеки співпрацювали з Гестапо. Була домовленість: якщо якісь особи діють проти Німеччини, то їх треба видавати. Внаслідок цього почалася панічна втеча тих дисидентів, які з Німеччини переїхали до Чехословаччини.

Власне, окупація в березні 1939 року Чехії, де нацисти створили Рейхспротекторат Богемії і Моравії, формально відбулася ніби на прохання Еміля Гахи, нового президента Чехословацької Республіки. Він підписав папір, що просимо ввести німецькі війська «заради спокою» на чеські землі. Тому і не спрацювали гарантії безпеки в березні 1939-го, бо в Берліні сказали до Британії і Франції: та подивіться, вони ж самі підписали папір, самі попросили, то які до нас питання.

– А як німцям вдалося Еміля Гаху так запресувати, що він підписав таке «прохання»?

– Йому казали: якщо ви не підпишете папір, то німецькі літаки бомбардуватимуть чеські міста. Був психологічний тиск. Насправді в ніч з 14 на 15 березня німці не могли бомбардувати, бо тоді був туман. Тобто, вони блефували. Але Гітлер лякав Гаху: ось тут сидить командувач авіацією Геринг, якщо ви відмовляєтеся, то зараз віддаю йому наказ, і ваші люди загинуть намарно.

– Через що так присікалися до Гахи? Очевидно, якийсь привід був. Знічев’я ж не погрожують бомбардуванням.

– Ні, там не було якогось «казусу беллі», якоїсь прикордонної провокації. Просто Гітлер вирішив, що настав час анексувати й ці території – чеські землі, які він сприймав як богемські землі, як «невід’ємну частину історичного німецького простору». Тобто, він навіть не вважав, що це Чехія. Тому й назвали потім «Протекторат Богемії і Моравії», бо Гітлер не сприймав Чехію, чеську націю як суб’єкт. Так само, як зараз у Росії їхній президент і депутати так звані заявляють, що «України не існує», що Україну хтось там «вигадав». Причому щоразу в них хтось новий «вигадав Україну». І вони говорять, що все це – «історичні землі Росії». Так само обґрунтовували й нацисти, що це їхні «історичні землі».

Умовним приводом для окупації Чехії стало проголошення незалежності Словаччини, а відтак розвал чехословацької держави. До речі, тоді так само викликали в Берлін очільника Словаччини Йозефа Тисо і поставили умову: або ви оголошуєте незалежність, або віддаємо вас Угорщині під окупацію. Тобто словакам теж викрутили руки. Так, вони тоді прагнули широкої автономії, але от саме це проголошення незалежності Словаччини 14 березня сталося внаслідок викручування рук Берліном. Відтак терміново скликали засідання словацького Сейму і проголосили незалежність.

– Повертаючись в осінь 1938 року. Наскільки лояльними до чехословацької влади на той момент були русини чи то закарпатські українці?

– Тоді ці назви спокійно співіснували. У назвах організацій, у пресі ідентифікували себе українцями. В урядових документах це ще були русини, і сама територія офіційно називалася Підкарпатська Русь.

Тодішні українські партії та політики діяли в межах законодавства Чехословацької Республіки. Так, були вимоги автономії, але ж Ян Масарик і Едвард Бенеш ще в 1918 році обіцяли, що Чехословаччина буде триєдиною федерацією Чехії, Словаччини і Підкарпатської Русі. Власне, автономний уряд постав у жовтні 1938-го, йшла підготовка до виборів. У словаків вже відбулися вибори, в українців лише в лютому 1939-му були вибори до крайового парламенту.

Гітлер розігрував українську карту так само, як словацьку. Але з боку українців не було розхитування чехословацької держави. Адже всі розуміли, що самостійно буде дуже складно вистояти. Незалежність Карпатської України була вимушеним кроком, коли стало відомо, що словаки проголосили незалежність, а Чехія – на порозі окупації німецькими військами.

– Одне з найцікавіший і одне з найменш очевидних питань в цій історії: наскільки готовими до війни були Німеччина і Чехословаччина?

– Це вічне питання, довкола якого в суперечках ламається чимало списів. Психологічно були готові до війни і німці, і чехи зі словаками. Німців накручували пропагандою, що потрібно «відновити справедливість і відібрати наші землі, які чехословаки за ганебним Версальським договором отримали» і тому подібні дурниці, які тоталітарні режими використовують в обґрунтуванні своїх зазіхань.

Чехи й словаки були готові воювати за свою державу, бо розуміли, що не буде їм добре під німецькою владою. Адже чеська нація постала в ХІХ столітті у протистоянні з німецьким впливом, коли назад повертали чеське обличчя Праги й інших міст, які на початку ХІХ століття були майже всуціль німецькомовними.

Чехословаччина мала дуже добре підготовлену і технічно оснащену армію. Була психологічна готовність захищати державу. Слабким місцем, не готовим до війни, виявився уряд. Натоміть інтелігенція уклала петицію на захист держави, і до мільйона громадян Чехословаччини підписали петицію, що готові захищати державу, ледь не кожен п’ятнадцятий.

Наскільки легко вдалося би завоювати Чехословаччину? Поки німці не відібрали Судетську область із прикордонними укріпленнями, війна для німецької армії, безумовно, обернулася б великою кров’ю. Адже увесь чехословацький кордон був «наїжачений» різними оборонними спорудами (тепер це об’єкт для туризму), які мали стати серйозною перешкодою для німецької армії. Коли ці укріплення були втрачені, захищатися було би складніше. Але в принципі довкола Праги та промислових міст так само було створено пояси оборони. Армія також була психологічно готова захищатися. Проте уряд піддався на тиск і блеф з боку Німеччини. Відтак Німеччина, крім територіальних надбань, без бою отримала ще й величезну кількість зброї, бронетехніки. І вже у вересні 1939 року значна частина танків, на яких німці атакували Польщу, були чеського виробництва.

– Більш-менш зрозуміло, як британський і французький лідери поговорили з Гітлером і сказали чехам: погоджуйтеся на німецькі умови, бо ми за вас чи разом із вами воювати не будемо. Але була ще одна держава, яка мала союзну угоду з Чехословаччиною – СРСР. Москва обіцяла збройну допомогу і навіть попереджала поляків: якщо перейдете чехословацький кордон, то у вас будуть великі проблеми.

Щоправда, спільного радянсько-чехословацького кордону не було, тому треба було через територію Румунії їхати-летіти. Бо Польща категорично відмовлялася пропускати радянські війська. Але в підсумку СРСР допомоги не надав. Чому? Тому що чехословаки не просили чи з якоїсь іншої причини?

– Тут кілька є аспектів. Бенеш сподівався, що спрацює цей договір із СРСР. Але там був непростий договір. Він передбачав радянську допомогу, якщо Франція допоможе. Власне, він був орієнтований на те, щоб стримувати Німеччину, а не Польщу. Але Франція відмовилася надавати допомогу і сказала, що ми за вас помирати не будемо. Новий чехословацький уряд на чолі з президентом Гахою вже не просив допомоги.

До того ж, ні Румунія, ні Польща не пропускали наземні радянські війська, тому що розуміли: де стане чобіт радянського солдата, звідти його вже не прогнати. Москва значною мірою блефувала. СРСР на словах потрясав кулачком, а військову допомога літаками, яку чехи дуже хотіли би отримати, не надіслав, що в принципі було реально. Деякі дослідники навіть припускають, що СРСР вже на той час розглядав потенційно можливість домовитися з Німеччиною про розподіл Європи. СРСР намагався грати свою гру і не мав на меті ціллю захистити Чехословаччину. Його метою було стати провідною державою. Припускають, Сталін образився, що його не покликали на Мюнхенську конференцію. Навіть є тогочасна карикатура, де Сталін стоїть у дверях Мюнхенської конференції і каже: що ж ви, панове, мене не покликали?

Мюнхенські переговори і Сталін, карикатура британської Evening Standard Традиційно подається, що СРСР ніби не зміг допомогти, бо не мав можливості. Але в принципі практичних дій, окрім заяв, СРСР не чинив. Цікавий факт: якщо після окупації Чехії британське, французьке й американське дипломатичні представництва закрилися, то радянське посольство перетворили в консульство і надалі домовлялося з німцями. В радянських газетах писали, що «кляті фашисти захопили Чехословаччину», але тривала торгівля в тому числі з тими підприємствами, які розташовувалися на окупованих чеських землях.