Держсекретар США Ентоні Блінкен 19 січня зустрівся з президентом України Володимиром Зеленським, а 21 січня проведе переговори у Женеві з главою МЗС Росії Сергієм Лавровим. Для чого знадобилися ці термінові візити та зустрічі, якою є позиція України у цих переговорах і про що Вашингтон вестиме діалог з Москвою. Думками про це в ефірі телеканалу «Настоящее время», створеного Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», поділився Олександр Хара – український дипломат, експерт Центру оборонних стратегій.
– Ви розумієте, навіщо Блінкен прилетів до Києва, у чому ця терміновість?
– Безумовно, це ще один додатковий сигнал – показати підтримку Сполучених Штатів Україні. Її територіальної цілісності, суверенітету, єдність Заходу і ту формулу, яку дуже хотіли почути в Україні насамперед, але також і європейці: «нічого про європейців без європейців» та «нічого про Україну без України». Ця формула фактично повторюється і публічно, і, я розумію, непублічно. Звісно, що була обговорена перед майбутньою зустріччю з паном Лавровим у п'ятницю позиція спільна. Блінкен пообіцяв потім за наслідками знову дати знати, що сталося. Звісно, і те, що відбувся цей візит на тлі, скажімо так, ескалації, що триває: я маю на увазі і шість великих десантних кораблів, які прямують, швидше за все, у бік Чорного моря, і поява російських збройних сил на території Білорусі, і риторика, що посилюється, прокремлівських чи навколокремлівських політиків у медіа. Я думаю, що сигналом, що все це серйозно, стало те, що буквально вчора-позавчора Британія надала в екстреному порядку нам додаткове озброєння для того, щоб змінити стратегічні розрахунки в Москві. Щоб розуміли, що це буде не проста прогулянка, якщо вони захочуть розширити зону окупації та вторгнутися на ще неокуповані території.
– Ви згодні із Зеленським? Я зараз його процитую: «Наразі активно нападають не на нашу землю, а на наші нерви».
– Безперечно. Тому що у будь-якій війні, починаючи зі Стародавньої Спарти, Афін, придушити волю до опору – це практично виграти війну. Тому той розпал пристрастей, який був, однозначно спрямований насамперед на придушення волі до опору. І, наприклад, у квітні те, що відбувалося демонстративно, було зрозуміло, що це пан Путін намагається привернути до себе увагу. Йому не дуже подобалося, що «велика держава, що встала з колін», на порядку денному пана Байдена була десь там на задвірках. Тому він привернув до себе увагу. Потім, відповідно, були ультиматуми, також були, згадаймо, і статті: псевдоісторична стаття Путіна, хамська стаття Медведєва, Суркова розлога растаманська стаття.
Далі були цікаві також моменти – це публікація листування «нормандської четвірки». Таким чином фактично Росія торпедувала Мінський процес. Я вже не кажу про те, що в Росії не хочуть бачити взагалі, скажімо так, жодних стосунків із Зеленським. Таким чином поставили крапку на можливості дипломатичного вирішення питання російської агресії на Донбасі.
– Олександре, а чому поки що у всій цій історії, де Росія та США по суті обговорюють Україну, вирішують її долю, найспокійнішою країною виглядає саме сама Україна?
– Насамперед – вісім років у стані війни. Напевно, це до чогось призводить. По-друге, я – не військовий експерт, але якщо подивитися на те, що пишуть ті люди, яким принаймні я довіряю, то тих сил та коштів, накопичених на окупованих територіях: у Криму, Донецьку та Луганську та біля нашого кордону – поки що недостатньо для такої широкомасштабної агресії, як у деяких телеграм-каналах зі стрілками показують, що до Києва можуть дійти. Тому, як на мене, більшою мірою це така операція впливу. І якщо подивимося на те, як це все розгорталося, ми побачимо, що перш за все вона була спрямована на Вашингтон, і Вашингтон ставили перед такою фальшивою дилемою: або повністю погодитись на здачу України та поновлення сфер впливу Російської Федерації, або побачити, як держава Україна зникне з політичної карти, бо її окупують. Насправді ми розуміємо, що обидва ці варіанти абсолютно є неприйнятними та нереальними, і минулого тижня під час цього дипломатичного марафону ми побачили єдину позицію Заходу.
Я думаю, що Путін зробив величезну помилку. Коли він вдавав, що не присутній в Україні, і коли він вдавав, що цей конфлікт на Донбасі – це, власне, російськомовних, православних росіян – це була одна історія. Але коли він почав вимагати формально заборонити вступ іншим державам до НАТО, вигнати фактично з НАТО або оголити Східний фланг (я маю на увазі балтійські держави, Польщу, Румунію), це вдарило по інтересах половини членів НАТО, а також тих, хто вступ до НАТО залишав як важливу опцію забезпечення своєї безпеки – я маю на увазі Фінляндію та Швецію. Тому таким чином він конвертував нібито проблему та кризу, як це на Заході писали, у та навколо України у загальноєвропейську кризу безпеки.
