«Українська справа» була для нього одинокою й повною стихією» – такими влучними рядками охарактеризував громадську позицію Євгена Чикаленка (1861‒1929) його відомий сучасник Василь Королів-Старий. Бо й справді усі грані своєї працелюбної вдачі Євген Чикаленко присвятив українській справі, відродженню національних прав багатомільйонного народу, з якого походив і якому бажав кращої долі: стати освіченим, заможним, незалежним, прогресивним, триматись європейських цінностей у своєму подальшому розвитку й виборі.

Євген Чикаленко належав до нечисленної когорти ідейного українства кінця ХІХ‒початку ХХ століття, яке усвідомлювало ті реальні загрози, які несла Україні в тих історичних умовах буття тотальна русифікація. Вона насаджувалась адміністративними заходами, проникала у всі сфери суспільно-політичного життя та знищувала українську самобутність.

Представники ідейного українства взяли на себе місію зупинити цей імперський наступ та повернути українцям їхні історичні права. Яскравим представником у сузірʼї будителів української нації став і Євген Чикаленко – громадсько-культурний діяч, натхненник і фундатор перших громадських і політичних організацій, української преси, організатор українського національного руху, видавець, благодійник, публіцист, популяризатор українського друкованого слова, автор мемуарів та епістолярних джерел.

На поле громадської діяльності Євген Чикаленко виходить у 1890-х роках, з переїздом у 1894 році до Одеси. Там він вступає до осередку духовних однодумців, Одеської української громади, яка обʼєднувала викладачів Новоросійського університету, гімназійних вчителів, юристів.

У своїх «Спогадах» Чикаленко писав, що до Одеської Громади належали «люди ідейні, віддані щиро справі національного відродження українського народу». А ідеолог Одеської Громади, відомий історик Леонід Смоленський вважав, що обидві, існуючі на той час українські Громади – Київська та Одеська – мали, через Кирило-Мефодіївське братство, зв’язок з українськими православними братствами, які врятували Україну від полонізації та окатоличення.

На думку Леоніда Смоленського і за твердженням Євгена Чикаленка, українські Громади також мали у своїх історичних умовах рятівну місію: вберегти Україну від остаточної русифікації.

Одеські громадівці цікавились українською історією, літературою, національним відродженням в Галичині, публіцистичними працями Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського. Також, за словами Євгена Чикаленка, їх обʼєднувала «любов до українського слова»: громадівці роками збирали і записували українські слова, обговорювали їх на своїх засіданнях, систематизували зібраний матеріал за алфавітом.

А результатом тієї багаторічної праці став чотиритомний «Словарь російсько-український», що вийшов у Львові в 1893–1898 роках за авторством М. Уманця та А. Спілки, тобто Михайла Комарова (користувався псевдонімом – М. Уманець) та членів Одеської Громади.

В одеський період життя (1894‒1900) Євген Чикаленко стає і співзасновником Української Громади у Петербурзі (1896) та видавничого «Благодійного товариства видання загальнокорисних та дешевих книг для народу» (1898) у столиці. З другої половини 1890-х років він закладає знайомства та епістолярні комунікації з українцями Галичини, зокрема з Михайлом Грушевським, передплачує часописи «Зорю», а потім «Літературно-науковий вістник» (ЛНВ).

Їхні матеріали активно читались та обговорювались на засіданнях одеських громадівців. Цим шляхом вони знайомились з науково-культурним життям української Галичини, її традиціями та формами національного життя.

Здобувши перший досвід громадської праці в Одесі, Євген Чикаленко бажає оселитись у Києві, де, на його думку, було ширше поле для громадської справи та гуртування українців. До Києва родина Чикаленків переїздить восени 1900 року. Чикаленко описав своє перше київське помешкання на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 91 так:

«Цей будинок був поряд з будинком, в якому жила родина Старицьких, через дім від М. Лисенка, через два – від родини Косачів (Олена Пчілка та дочка її Леся Українка) і майже насупроти будинку О. Кониського; недурно цю вулицю неофіціяльно звали тоді «Українською».

У Києві Євген Чикаленко також вступає до Старої Київської Громади. На той час вона обʼєднувала 20−25 членів, але, за словами Чикаленка, то був «цвіт тодішньої київської старшої української інтелігенції, бо в той час треба було мати багато мужности, віри в справу відродження української нації, щоб людям, бувшим на державній службі, обтяженим родиною, належати до «незаконного сообщества», за яке загрожувало «поселеніє» в Сибіру, або в «не столь отдаленных местах», як Вологодщина, Пермщина і т. д.»

Одним із провідних напрямів діяльності Старої Київської Громади стала словникова праця: опрацювання матеріалів, отриманих нею від редакції місячника «Основа», що видавався у Петербурзі в 1862 році, та поповнення їх новими словами з народного мовлення, етнографічних джерел, творів старших українських письменників. Євген Чикаленко з великим інтересом приєднався до словникової праці київських громадівців, брав участь у багатьох засіданнях, а також відіграв важливу місію на завершальному етапі цієї майже півстолітньої праці.

Він провів успішні перемовини з письменником, педагогом і громадським діячем Борисом Грінченком про упорядкування останнім зібраного словникового матеріалу у книжкове видання. Листування Чикаленка з Грінченком, який тоді мешкав у Чернігові, завершилось згодою Бориса Грінченка на упорядкування першого «Словаря української мови», який вийшов у 1907‒1909 роках у чотирьох томах у Києві. На запрошення Чикаленка, родина Грінченка переїхала до Києва, оселившись спочатку в його ж київському будинку.

З переїздом до Києва, Євген Чикаленко долучається і до друкованого органу Старої Київської Громади, часопису «Киевская Старина»: входить до його редакційного комітету, потім очолює белетристичний відділ і перетворює його на український.

З-поміж членів редакції, так званих українофілів, Чикаленко вирізняється виразною національною позицією: він шукає авторів-українців, які б піднімали пласти національної історії, культури, побуту, прокладає шлях відомим українським творам, відкриває нові літературні імена. До співпраці з «Киевской Стариной» Чикаленко запрошує молоду генерацію українських письменників: Бориса Грінченка, Івана Липу, Сергія Єфремова, Михайла Коцюбинського.

Окрім літературно-редакційних заходів, Євген Чикаленко підтримує журнал і матеріально. З 1900 року виплачує авторські гонорари белетристичному відділу часопису, орієнтуючись на суми гонорарів російських періодичних видань, преміює конкурси на праці з історії України та оповідання українською мовою, підтримує участь журналу у відомих книжкових виставках (наприклад, у Вінницькій 1903 року) з метою його популяризації у різних частинах України.

Знаковою подією у житті Євгена Чикаленка стала і його участь у роботі першого Всеросійського з’їзду журналістів, що проходив у Петербурзі 5–8 квітня у 1905 році. На перший професійний столичний зʼїзд його делегувала саме редакція «Киевской Старины». Українська делегація у складі Олександра Русова, Петра Стебницького, Олександра Лотоцького, Євгена Чикаленка підготувала і подала президії зʼїзду резолюцію з протестом проти Емського указу 1876 року, який накладав жорсткі і безпрецедентні заборони на українське друковане слово.

У 1904 році Євген Чикаленко купує у Києві власний будинок на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 56. Він стає відомим місцем у так званому «українському кварталі». Сучасники називали його «всеукраїнським вуликом», «культурно-політичним салоном». Він набирає ролі осередку проведення з’їздів Загальної Безпартійної Української організації, а згодом і Товариства українських поступовців.

На Маріїнсько-Благовіщенську зʼїздились представники українських громад з усієї України, Галичини, Петербургу, Москви. Будинок був зручним для проведення нелегальних зібрань, з огляду на його глибинне розташування, описане самим господарем: «Будиночок мій, як вілла, стояв у глибині двору, закритий від вулиці садком, двірник раз у раз був свій, то до мене ні разу не приходила поліція під час з’їзду, хоч не раз робила труси ночами».

Старша дочка Євгена Чикаленка, Ганна згадувала, що проходили всеукраїнські зібрання у їхній київській оселі найчастіше на Різдвяні та Великодні свята та виглядали так:

«Родині ті з’їзди здавалися хатньою революцією здвигом столів, мобілізацією стільців, самоварами, варенням та печенням у кухні: хоч меню цих обідів та вечер бувало завжди скромне, аби прогодувати той день делегатів, які з конспірації уникали виходити зайвий раз з помешкання, щоб не звертати на нього уваги поліції. Члени родини сиділи у внутрішніх кімнатах, завжди напоготові, якби прийшла поліція, вийти і, змішавшися з делегатами, надати зібранню родинний характер».

Духовні однодумці збирались у Чикаленків не лише на з’їзди, а й на щотижневі літературні «журфікси». На тих зібраннях серед учасників були як відомі письменники (наприклад, Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Іван Липа, Панас Саксаганський, Степан Васильченко), так і слухачі.

Це зацікавлене товариство слухало твори ще з рукописів (часто їх зачитували й самі автори), висловлювало погляди на сюжети, героїв, авторські ідеї. Поважне слово часто можна було почути і від господаря, Євгена Чикаленка, який мав репутацію «найлютішого літературного критика». Проте його зауваження мали форми приятельських порад, доброзичливих побажань та свідчили про гарні літературні смаки.

На київський період життя Євгена Чикаленка припадає ще одна його вікопомна справа – заснування й видання першої щоденної української газети Наддніпрянщини («Громадської думки» (1905‒1906) та «Ради» (1906‒1914).

Газета «Рада» стала першою національною платформою для висловлення українцями поглядів на ключові питання суспільно-політичного і громадського життя, ознакою їхнього національного буття. Чикаленко став натхненником української газети та організатором її видавничого життя.

Він видавав газету, розвивав, удосконалював, наповнював новими темами й авторами. Це був складний шлях, бо початок будь-якої справи, зазвичай, не буває простим. Були на ньому і розчарування, і гарячі дискусії та розходження з однодумцями, і песимістичні настрої, але Євген Чикаленко зумів утримати цю велику справу, зберіг «Раду», незважаючи на низьку зацікавленість та байдужість до неї широкого загалу українства (кількість її передплатників у різні роки коливалась у межах 2‒4 тисяч).

Завдяки зусиллям, комунікаціям, терпінню, наполегливості Євгена Чикаленка за неповне десятиріччя було сформовано солідне періодичне видання, яке зіграло ключову роль в історії українського національного руху. У роки Української революції та державотворення 1917‒1921 років не один відомий політик назве «Раду» школою свого громадського й політичного становлення, тією платформою, на якій формувалась свідомість модерної нації.

Євген Чикаленко у Києві був і членом громадсько-культурних обʼєднань. Наприклад, входив до Українського клубу (1908−1912, був розташований на вулиці Великій Володимирській, №42) та став учасником багатьох його заходів. У клубі, зазвичай, українці приймали поважних гостей з інших міст (наприклад, у 1911 році Віктора Обнінського, у 1912 році Павла Мілюкова), проводили зустрічі з українськими депутатами Державних дум – Іллею Шрагом, Іваном Лучицьким, Володимиром Шеметом.

Євген Чикаленко відвідував історичні засідання клубу і в 1917−1918 роках, коли той відродився під назвою «Родина» та взяв на себе провідну роль у вирі революційних весняних подій 1917 року, сформулював стратегію українського руху в нових умовах та організував Центральну Раду.

Євген Чикаленко був і активним членом «Об’єднаного комітету зі спорудження пам’ятника Т. Шевченкові» в Києві, який був заснований у 1908 році: брав участь у засіданнях комітету, в обговоренні усіх конкурсних проєктів, які подавались митцями, вів епістолярну комунікацію та широку інформаційну кампанію на шпальтах «Ради», присвячену майбутньому памʼятнику.

У роки Першої світової війни Євген Чикаленко проживав у Києві епізодично, приїздив у місто час від часу, уникаючи зустрічей з жандармами, бо мав нелегальний статус, репутацію українського «мазепинця». Розвал імперії та суспільні зміни 1917 року Чикаленко зустрів піднесено.

Він зізнавався журналісту і видавцю Максиму Гехтеру, що коли навесні 1917 року побачив на вулицях Києва «запорожців в червоних жупанах», вимріяних з юності, та українські маніфестації, то щиро й по-справжньому заплакав. Побачене стало свідченням того, що багатолітня праця його особисто та покоління однодумців на ниві українського націєтворення, не була марною. Нарешті те, від чого довелося стільки страждати, зазнавати підозр, гірких розчарувань та нервових потрясінь, дало такий непередбачуваний результат.

Тогочасні події для українців Євген Чикаленко порівняв із легендою про будівництво дзвіниці Києво-Печерської лаври, яку майстри багаторазово зводили з великою любов’ю, та вона зникала у безодню, а одного разу виринула з невідомості і засліпила світ своєю величчю.

Але, незважаючи на таку піднесену реакцію на перші події революційної доби, Євген Чикаленко не поринає у динамічний вир політики і державотворення, а цілком відходить від історичних процесів. Причини своєї відсутності в Києві він називає у листах до однодумців. Зокрема, пояснює, що не може, в умовах революційної анархії, без догляду залишити господарство, а згодом взагалі вважає своє перебування в Києві у статусі поміщика небажаним і шкідливим.

У жовтні 1917 році Євген Чикаленко все ж переїздить до Києва і живе у місті до січня 1919 року. Тобто перебуває у центрі політичного життя у найдраматичніші періоди історії Української революції. Не приймаючи активної участі у політичному житті, він спілкується з відомими політиками, громадськими діячами, традиційно збирає вдома «понеділки». Але літературні теми на них витісняються політичними.

Основною справою для Євгена Чикаленка у київський революційний період життя стало не лише широке спілкування з українським політикумом, а й листування та ведення щоденникових записів, яке він відновлює у квітні 1918 року. За матеріалами тих унікальних джерел вдається простежити ставлення автора до політичних сил, української влади, окремих її представників та провідників − Михайла Грушевського, Павла Скоропадського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, еволюцію його поглядів на кожного політика.

Початок 1919 року відкриває нову сторінку в біографії Євгена Чикаленка. 26 січня він виїздить з Наддніпрянщини в Галичину, а звідти через 1,5 роки змушений був емігрувати в Європу, де й проживе неповне десятиліття. Із виїзду з Києва розпочинається відлік нового життя Чикаленка: в інших матеріальному і суспільному статусах, життєвих обставинах, комунікативному просторі, заняттях. Згодом він порівняє себе із перекотиполем, на яке перетворилося дерево, що міцно сиділо у землі, але несподіваний циклон вирвав його з корінням та беззахисно покотив у невідомі світи.

В еміграції Євген Чикаленко мешкав спочатку в Чехословаччині, потім ‒ Австрії, з 1925 року ‒ знову в Чехословаччині, мандруючи за «своїми» людьми, шукаючи їхнього товариства і підтримки у складні життєві періоди.

Кількарічна словникова праця Євгена Чикаленка у чеських Подєбрадах увінчалась виходом «Російсько-українського сільськогосподарського словника» (1927) та «Лісотехнічного словника» (1928). Перший уміщував 10000 слів, а другий – близько 5000.

Євген Чикаленко брав участь і у фундаментальному словниковому проєкті: працював над технічним німецьким словником у 14 томах (на шести мовах), підбираючи до нього українську номенклатуру.

У Подєбрадах у Євгена Чикаленка складаються добрі взаємини зі студентською молоддю. Студенти Української господарської академії (УГА) пройнялись симпатіями до «ветерана українського національного відродження», читали й обговорювали його «Спогади», що вийшли у 1925‒1926 роках у Львові, знайомились із добою націєтворення.

З власної ініціативи студенти УГА привітали Чикаленка із 65-літтям статтею у газеті «Українське життя».

Євген Чикаленко став героєм і листопадового номеру гумористичного ілюстрованого журналу «Подєбрадка» за 1925 рік, який також видавали студенти УГА.

Останні роки виявились найскладнішими у житті Євгена Чикаленка. Доля послала йому чимало випробувань: надокучливих хвороб, численних операцій, глибоких переживань за долю синів, які залишились у більшовицькій Україні і потрапили під репресії, а потім втрату близьких людей, життєвої супутниці Юлії Садик та сина Петруся, які передчасно залишили світ у 1928 році.

Ці безповоротні особисті трагедії остаточно підірвали слабке здоров’я Євгена Чикаленка, загострили його хворобу та передчасно забрали у вічність на 68-у році життя.

Інна Старовойтенко – історик, фахівець із джерелознавства історії України кінця ХІХ‒початку ХХ століття

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода