Радянському дисиденту і політв'язню, виконавчому співпрезиденту Ваад України і виконавчий віцепрезиденту Конгресу національних громад України, учаснику ініціативної групи «Перше грудня» Йосипу Зісельсу виповнюється 75 років. Радіо Свобода нагадує віхи життя правозахисника, члена Української Гельсінської групи опираючись на інтерв'ю, записане до сорокаріччя УГГ.
Йосип Зісельс, співкерівник Асоціації єврейських організацій і громад (Ваад) України, український громадський діяч, діяч українського єврейського руху. Народився 2 грудня 1946 року у Ташкенті. Закінчив Чернівецький університет. У 1978 вступив в Українську Гельсінську групу (УГГ ) і у тому ж році був заарештований і засуджений до позбавлення волі в колонії посиленого режиму за «наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад».
Розповідає Йосип Зісельс:
– Я вступив в Українську Гельсінську групу у 1978 року. Мені тоді було 32 роки, тобто, я був уже сформованою людиною. І був я, сказати б, людиною, яка налаштована по-дисидентськи.
Ще з середини 60-х років, зі студентських років, я цікавився самвидавом. Спочатку сам читав, а пізніше почав його по знайомих розповсюджувати.
А тоді відбулася така низка подій, які мене переконали, що я на правильному шляху. Це і процес Даніеля та Синявського 1965 року у Москві, і ці, й подібні процеси в Україні, про які я знав із самвидаву – маю на увазі арешти та ув’язнення Івана Кандиби, Левка Лук’яненка, процес Красівського, його «Українського національного фронту» (1967 рік).Ще з середини 60-х років, зі студентських років, я цікавився самвидавом. Спочатку сам читав, а пізніше почав його по знайомих розповсюджувати.
Трохи пізніше мою увагу привернуло покарання генерала Григоренка через ув’язнення у психіатричній лікарні. Через нього я вперше почув про рух кримських татар. Вразили чеські події, «Празька весна» 1968 року. Тобто, я формувався на цих усіх подіях, на документах та інформації з самвидаву, і на 1970-і роки я вийшов з прагненням щось робити далі.
1970-і роки: від поширення самвидаву – до підтримки політв’язнів
– На початку 70-х в я збагнув, що мені замало просто розповсюджувати самвидав, і я зацікавився допомогою політв’язням, їхнім рідним.
Я вийшов на такий формат роботи: ми з однодумцями збирали гроші, збирали посилки і відправляли до місць заслання, зокрема й українських дисидентів. Таким чином почали з ними знайомитися, з дисидентами.
У 1976 році відбулось моє перше серйозне зіткнення з КДБ, через розповсюдження самвидаву та внаслідок мого зацікавлення певними єврейськими проблемами, процесами у сіонізмі. Щоправда, до цієї сфери мій інтерес був дещо обмеженим.
Домінував інтерес до дисидентства, мою увагу привернула проблема використання психіатрії у політичних цілях. Це були 1976-й, 77-й, 78-й роки.
Тобто, до вступу в УГГ я підійшов, маючи певний досвід у конспірації, розповсюдженні дисидентської літератури, і в зборі відомостей про порушення прав людей. Для цього я їздив по Західній Україні і зібрану інформацію передавав у Москву, у видання «Хроника текущих событий».
На українські кола я вийшов через Москву
– На українські дисидентські кола я вийшов, як це не дивно, через Москву!
Я єврей із Чернівців, це місто спокійне, з не дуже-то розвиненим українським дисидентським рухом.
Ну, то ж вам не Галичина, то Буковина, Чернівці – місто, чи не найбільш помірковане в Україні, як на ті часи. І от я вийшов на дисидентів з Москви, познайомився з ними і від них отримав контакти у Києві.
Першим таким «київським контактом» у мене була Надійка Світлична.
І це сталось у 1977 році, коли вона повернулася після звільнення.
На той час УГГ вже була створена, ба більше – вже відбулись перші арешти її членів.
У лютому 1977 року вже були заарештовані засновники УГГ Олекса Тихий і Микола Руденко, а потім і молоді Мирослав Маринович і Микола Матусевич.
На Заході побутувала думка, що мене єврейські організації «делегували» до УГГ, але це перебільшення: тоді ніякого єврейського руху в Україні не існувало, це було моє особисте рішення.
Нас підтримували активісти кримськотатарського народу. Опальний генерал Петро Григоренко залучив команду Мустафи Джемілєва до роботи, і наша група поширювала інформацію про кримських татар, і про те, як Москва намагається їх знищити після депортації і про їхній рух за свої права і за повернення додому – до Криму.
Я вважав, що дисидентський рух має мати безперервність
До речі: коли я дивлюсь, як утискають кримських татар російські окупанти в Криму, – згадую те, що читав про утиски кримськотатарського народу за Сталіна і пізніше.
– Отже, весною 1978 року я вирішив, що час вступати до УГГ, і вирушив до «козацької мами» Оксани Мешко, яка тоді «командувала» групою. І я прийшов не один, а з Ольгою Гейко, дружиною Миколи Матусевича, і з Миколою Горбалем, який тоді вже відсидів свій термін за свої вірші, та з етнічним росіянином Володимиром Маленковичем.
І от ми вчотирьох прийшли до пані Оксани – єдиної, кого з першого складу УГГ ще не ув’язнили – і почали проситися до групи.
Маленкович – лікар, який ще у 1968 році відмовився вступати у складі радянської армії до Чехословаччини (його якраз забирали до армії). То був такий епатаж, що спецслужби не знали, що з Маленковичем робити: був би він українцем, його би відразу посадили, а росіянина брати під варту не наважились.
Я пояснював: ось, дивіться, частина групи заарештована, а рух має бути безперервним, діяльність групи повинна бути постійною, не перериватись: ми повинні створити безперервність цього процесу.
От потрапляє хтось до в’язниці, ми до такого розвитку подій готові, бо знали, на що йшли, – на його місце заступає наступний, пояснював я. Оксана Мешко пояснювала мені про ризики, які на мене чатують у разі вступу до УГГ, але я домігся свого.
Спершу, у серпні 1978 року мене обрали «неоголошеним членом» УГГ, а вже восени того ж року я став членом групи, сказати б, офіційно.
Я сидів у колонії з кримінальними злочинцями
– Мене ув’язнили у грудні 1978 року, як і передрікав раніше Михайло Горинь, з яким я бачився доволі часто, приїжджаючи до Львова: «Йосипе, у тебе максимум півроку на свободі». Мене заарештували, відповідно до тодішнього законодавства, за «антирадянську агітацію і пропаганду», ну і без «наклепницьких вигадок, які плямують радянську дійсність» не обійшлось.
Ще у 1967 році, поновивши політичні процеси, у СРСР розписали відповідні статті, такі як «покарання за особливо важкі державні злочини».
Я, на думку суддів, якраз і був «державним злочинцем», і мене відправили «на зону», де відбували покарання кримінальні злочинці. Ба більше, мене відправили на так званий «посилений режим», де люди відбували покарання за тяжкі кримінальні злочини.
Відсидів я поблизу Чернівців, підозрюю, КДБ мене не хотіло відпускати далеко. Але оскільки я, вийшовши на волю у 1981 році, «не виправився» і продовжував роботу в УГГ, мене заарештували вдруге у 1984 році. По тій-таки статті, і дали три роки.
Другий термін я частково (дуже коротко) відсидів у Львові, а потім відбував покарання на Уралі – у Нижньому Тагилі, у зоні вкрай важкого клімату, але морально там було легше.
Я, на думку суддів, якраз і був «державним злочинцем», і мене відправили «на зону», де відбували покарання кримінальні злочинці. Ба більше, мене відправили на так званий «посилений режим», де люди відбували покарання за тяжкі кримінальні злочини.
Тільки єднання зробить нас невразливими для Кремля
– Українська державність, здобута такою важкою ціною, знову у небезпеці.
13 грудня 2013 року я зі сцени Майдану звертався до представників різних народів, які мешкають в Україні; «Єднаймося! Захистимо Україну!». Мій заклик залишається актуальним.
За Україну, її територіальну цілісність, її майбутнє гинуть люди різних національностей
За Україну, її територіальну цілісність, її майбутнє гинуть люди різних національностей.
Тим, хто опинився по той бік лінії розмежування на Донбасі і хто вважає себе українцем, доводиться виживати, тому що будь-яка спроба себе захистити може трагічно скінчитись, тому що на Донбасі війна триває.
В анексованому Росією Криму Кремль знову намагається «вичавити» усіх незгодних, але я думаю, що російському керівництву це не вдасться. Адже ті ж кримські татари мають унікальний досвід спротиву, громадянської активності, без використання зброї.
Тож, безперервність боротьби, об’єднання навколо мети, розголос щодо порушень і злочинів проти прав людини, використання усіх ненасильницьких методів – ось те з дисидентського досвіду, що зараз може бути корисним у боротьбі України за незалежність.
