(Виступ Тімоті Снайдера, історика, професора Єльського університету, на Київському безпековому форумі. 1 грудня 2021 року)
Дуже радий можливості звернутися до вас в рамках Київського безпекового форуму. Мене запросили сказати кілька слів про природу ставлення Путіна до України, що я радо зроблю.
Як вам добре відомо, цього року пан Путін опублікував статтю, в якій виклав своє бачення історії України, Білорусі та Росії.
З історичної точки зору ця стаття не має жодної цінності.
Коли я читаю її як історик, у мене виникає враження схоже з тим, коли на вечірці хтось починає розмірковувати про події минулого, не розуміючи про що говорить, але з гарячими переконаннями. Зазвичай історики в таких ситуаціях кивають, посміхаються і знаходять відмовку, щоб відійти. Але пан Путін не просто хто-небудь, а глава важливої держави, – тож до його міркувань треба підійти серйозно. Але не як до історії – адже в цьому сенсі його міркування сміховинні, – а як до політики.
Найперше, на що варто звернути увагу в цій статті, є те, що вона взагалі не про Україну. Насправді вона про Росію. Коли уважно читаємо цю статтю, можемо помітити, що вона насправді про відсутність - про відсутність історії Росії. Немає історії Росії, яку може розповісти пан Путін. Він може розповісти історію про певні взаємовідносини з Україною, які з певних «містичних» причин зіпсувалися.
Друге, що ми помічаємо в цій статті, – що вона не про майбутнє.
Це розповідь про минуле. Бачимо те, що є характеристикою режиму Путіна: у розповіді пана Путіна про Росію майбутнього немає, є тільки минуле, «міфічне минуле».
Це – визначальна проблема його режиму. В олігархаті, клептократії, плутократії, де всі ресурси сконцентровані в руках наближеної до центру режиму еліти, – дуже важко говорити про майбутнє, дуже важко навіть уявляти майбутнє. Тож в цій ситуації клептократичний режим продукує міфи про минуле. Політичний простір, в якому немає майбутнього, він заповнює минулим.
Проте проблема в тому, що в такій історії немає місця росіянам, немає місця людям.
Стаття Путіна насправді не про Україну, а про Росію
Ця історія показує, на якому насправді ранньому етапі перебуває Росія в сенсі створення своєї національної історії. У викладі Путіна Україна та Білорусь в цій історії відіграють роль своєрідних милиць. Росія не може розповісти історію про саму себе, тож ця історія ґрунтується на інших народах.
Росія напала на Україну, бо росіяни досі ще не знають, хто вони
Як я й казав, стаття Путіна насправді не про Україну, а про Росію. І вона демонструє нам, що глава Російської Федерації не може розповісти історію, яка власне про Росію, а сама Росія ще не досягла такої стадії розвитку, де це було б можливим.
Коли читаємо цю статтю в контексті російського вторгнення в Україну та окупації її територій, робимо висновок, що Росія напала на Україну, бо росіяни досі ще не знають, хто вони. Росія на чолі з Путіним вторглася в Україну, аби могти розповісти щось на кшталт історії про те, хто такі росіяни.
І ця історія, що жахливо для Росії, – тотально негативна. Історія така: «Ми – люди, яких не розуміє решта світу. Ми – люди, яких не розуміють, коли ми кажемо, що ми та українці один народ. Ми – люди, яких не розуміють українці, коли ми кажемо їм, що ми один народ».
Тож Путін формує для Росії міфологічну ідентифікацію, зосереджену на минулому, повністю негативну, яка повністю залежить від інших, хто відкидає те, що Росія говорить про себе та решту світу.
І ось тут, на моє переконання, проблема сягає найбільшої глибини.
Це негативне ототожнення Росії підміняє реальну зовнішню політику.
Росія, вторгненням в Україну, відрізала себе від Заходу
Якби Путін дійсно проводив реальну зовнішню політику, яка мала б на меті захист довгострокових інтересів Російської Федерації та її народів, – така міжнародна політика концентрувалася б насамперед на Китаї, на захисті російського суверенітету стосовно Китаю.
Росія має екзистенційні проблеми у відносинах з Китаєм. Водночас вона не має таких екзистенційних проблем із Заходом. Але вторгнення в Україну і наратив щодо цього вторгнення створюють проблеми із Заходом, яких могло б і не бути.
Якби Путін дійсно проводив реальну зовнішню політику, то вона б концентрувалася на захисті російського суверенітету стосовно Китаю.
Іншими словами, Путін цим вторгненням і цими наративами відрізав Росію від Заходу, що було абсолютно непотрібно. Водночас цим він привів Росію у становище, підпорядковане Китаю. Саме так виглядає «досягнення» зовнішньої політики пана Путіна. А якщо на це подивитися тверезо, то це насправді провал його зовнішньої політики.
Сьогодні Росія має вплив у світі тому, що вона розташована між Заходом і Китаєм. Напавши на Україну, відрізавши себе від Заходу, Росія серйозно послабила свої позиції відносно Китаю. Це – наслідок зовнішньої політики Путіна.
Росія відрізала себе від України
Ми підходимо до останнього пункту.
Скажу те, про що не говорять в Росії, принаймні в політичних колах. Росія відрізала себе від України. У статті пан Путін твердить, що Росія та Україна мають бути разом, але вони розділилися через якусь «містичну» змову Заходу.
Втім, правда набагато простіша. Правда просто перед нами.
Причина, чому Україна та Росія не є близькими, – це тому, що Росія напала на Україну. Іншими словами, якщо метою Путіна насправді й були добрі відносини Росії та України, то саме він і ніхто інший зробив це неможливим. Не лише на час свого режиму, а й на роки і десятиріччя потому.
Словом, якщо він справді переймається тим, про що писав, – а я думаю, що це так, його тези історично безглузді, але він вірить у це як людина, – якщо він справді переймається тим, аби Росія й Україна були близькими, немає жодної людини на світі, яка б була більше винувата у відсутності цих близьких відносин, ніж сам Володимир Путін.
Він сам через свою зовнішню політику, через свої дії, своє рішення напасти на Україну зробив близькі відносини Росії та України неможливими. Це те, про що він не може говорити, тому пан Путін має вдаватися до довгих історичних фантазій, що дозволяють йому казати: «Це не я, це Захід. Моє вторгнення в Україну не пов’язане з сучасністю, це пов’язано з давніми історичними фабулами».
Це приводить нас до відповіді на запитання: навіщо ця стаття, чому вона з’явилася зараз – 7 років після нападу на Україну?
Відповідь пов’язана не з минулим, а з сьогоденням, не з Україною, а з Росією, зокрема, з пізнім періодом путінського режиму.
Пан Путін – старіючий лідер деспотичного режиму. Деспотичного режиму, який провалився у власних прагненнях. Він не зміг зробити Росію незалежним гравцем міжнародної політики, натомість Росія стала залежною від Китаю. І він не зміг зблизити Росію та Україну. Навпаки – напавши на Україну, Росія на довгий час стала ворогом. Тож на цьому етапі своєї кар’єри Путіну залишається лише приховувати ці провали за брехнею.
Тімоті Снайдер – історик, професор Єльського університету
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобоа
