Дослідниця Тамара Вронська вже досить тривалий час досліджує тему радянських репресій, зокрема щодо родичів раніше засуджених. «ЖИР» та «ЧСИР» – «жена изменника родины» та «член семьи изменника родины» – такими абревіатурами таврували цих людей у Радянському Союзі. Тамара Вронська застосовує для цього явища термін «сімейне заручництво». Цій темі присвячена і її нова книга, яка наразі готується до друку – «Непевний контин[г]ент: депортації із Західної України 1944–1953 років, режимне повсякдення, повернення». Про роботу з травматичними темами, найвражаючі спогади свідків тих подій та те, як репресії торкнулися родини дослідниці – читайте в інтерв’ю.

– «Непевний контин[г]ент» – не перша ваша книга на тему сімейного заручництва (2013 року вийшла книга Тамари Вронської «Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917–1953 рр.)», а перед тим у 2008 році – монографія «Позасудові репресії членів сімей учасників національно-визвольного руху в західних областях України (1944–1952)». Також депортованим із Західної України, які становили найчисельніший загін мінусників повоєнної доби, присвячений великий розділ її останньої книги, що вийшла у співавторстві з Оленою Стяжкіною в 2021 році – «Мінусники: покарані простором» – ред.). Чому ви вирішили повернутися до цієї теми?

– Я люблю працювати з темами, де «цілина», голе поле. Тоді мені дуже цікаво. Є простір і пристрасний запал знайти щось нове. Але з дослідженням сімейного заручництва у Західній Україні дещо інша історія. Перша моя книга на цю тему була дуже академічною, неживою, недостатньо залюдненою. У ній домінували архівні документи. Бракувало спогадів жертв сталінського терору. Минулого року мені запропонували перевидати книгу. Вона могла б бути такою самою. Може дещо краще проілюстрованою короткими свідченнями з багатотомного видання «Реабілітовані історією» та матеріалами справ депортованих з відомчих обласних архівів МВС.

Але влітку минулого року мені пощастило сконтактувати з істориком Андрієм Усачем, який збирає спогади репресованих із Західної України. Він щедро поділився зі мною своїми матеріалами. Потім інші спогади надала мені й дослідниця Тетяна Лапан. Вона опитувала депортованих, які перед тим були на примусових роботах у Німеччині. Це зовсім нові і неймовірно цікаві зрізи.

В історичних свідченнях цих звичайних людей, постраждалих від сталінської наруги, я знайшла як підтвердження викладеного в архівних документах, так і повне їх спростування. Траплялися й абсолютно незрозумілі речі. Довелося з цим розбиратися.

Наприклад, більшість депортованих, згадуючи драматичні сцени затримання, одностайно стверджують: «Прийшли військові та забрали». Отже, виникає необхідність з’ясувати, а хто були ці військові? Всі, хто давав свідчення, наголошують: «Ми їхали у заслання дуже довго, були важкі умови». Знову постають питання. Чому вони їхали цілий місяць, іноді й довше? Можна ж дістатися і за тиждень. А на підставі чого був встановлений порядок транспортування? Шукаю інструкції різних років. Наприклад, в інструкції початку 1930-х років написано: щоб не переривати рух вантажів та пасажирських потягів, ешелони з вигнанцями мають чекати на запасних коліях.

Порівнюючи різні блоки джерел, зокрема й свідчення постраждалих, я переконалася, що обов’язково треба показати не лише, як регламентувалися депортації на папері, а й як реально реалізувалися ці чисельні відомчі приписи. Треба було також встановити, як склалися долі цих людей не лише у засланні, а й потому. Для цього необхідно було знайти особові справи засланих. Я зазвичай прагну «прокопати» тему до дна, щоб якомога повно висвітлити її. Хоча, звичайно, завжди залишається простір для досліджень, особливо у великій проблемі радянського терору – багатошаровій системі, в котрій важко вичерпно висвітлити всі соціальні сценарії.

– З якими архівами ви працювали?

– Мені пощастило працювати в багатьох архівах, зокрема і в архівах СБУ та МВС. Більшості дослідників випадає нагода дістатися до документів архіву Служби безпеки України. У мене ж була можливість ще від 1996 року працювати в архіві МВС.

Документи його фондів дуже цінні і промовисті. Адже саме співробітники органів внутрішніх справ відповідали за транспортування депортованих у заслання. Вони ж складали поешелонні списки і звітували у місцях спецпоселення, кого і скільки привезли. До 1950 року саме МВС контролювало й режимне повсякдення вигнанців із Західної України. Потім спецпоселення перейшли до компетенції МДБ.

В архіві МВС вдалося працювати і з картотекою депортованих. Це абсолютно унікальний комплекс документів, який, за свідченнями колишньої очільниці цієї установи Надії Платонової, дивом не знищили. Головний документ, який сьогодні може розповісти нам про долю депортованого, це картка обліку форми 1. Її у двох (згодом у трьох) примірниках заповнювали ще в райвідділі, де оформлювали на заслання близьких і рідних повстанців. У ній записували місце й рік народження, фах, місце роботи, час арешту, строк покарання, місце заслання, дату звільнення…

На картці проставляли декілька різновидів штампів: «член сім’ї бандита ОУН», «член сім’ї учасника УПА», «член сім’ї нелегала» тощо. У графі 13-й («характер злочину») записували ступінь спорідненості депортованого: мати, батько, брат, сестра, дядько, тітка, теща, сват, навіть брат зятя та інше. У наступній графі («ст.ст. КК»), де у 1937–1938 роках вписували абревіатуру «ЧСИР», зазвичай ставили прочерк. На звороті цієї картки іноді перераховували склад родини, яким ешелоном вибув у депортацію, коли був реабілітований або звільнений зі спецпоселення. Тобто ця картка дуже інформативна. З неї можна довідатися, як виконавці репресій це все формулювали.

Мрію про те, щоб цю картотеку оцифрували. Вона, хоча й неповна, могла б реконструювати історії багатьох покараних ні за що.

Також вдалося отримати кілька поешелонних списків. Це теж дуже цінні документи. Як, до речі, і справи депортованих, які від 1949 року почали ретельно формуватися у спецкомендатурах. Нині ці безцінні течки зберігаються в регіональних архівах МВС. З підшитих у них документах можна дізнатися, коли засланці одружувалися, коли народжували, як переходили з одного місця роботи на інше.

В 2008 році я останній раз була в Державному архіві Росії. Там пощастило попрацювати з документами фондів Наркомату юстиції, Верховного суду, Прокуратури СРСР та іншими, які дали змогу довідатися про залаштункові нюанси ухвалення багатьох рішень карально-репресивного апарату. Іноді здавалося, що унікальні архівні документи самі йдуть до рук. Часом доводилося вишукувати їх серед, здавалося, «безнадійних» фондів. Але коли знаходила те, що довго шукала, або й неочікуване, отримувала неймовірне задоволення. Я дуже люблю працювати в архівах.

– Які невідповідності ви виявили між архівними документами та спогадами свідків?

– Наприклад, згідно з чинними тоді приписами, на збирання речей перед депортацією передбачалося 5 годин. А люди розповідають, що до їхніх осель вривалися військові й наказували: «Швидко збирайтеся», не давалися отямитися чи підготувати потрібні речі. Займанці виявляли небачений цинізм і нахабство, змушуючи багатодітні родини, де були ще й літні люди, самотужки шукати підводи, аби дістатися до залізниці.

Про такі випадки репресування й знущання власним коштом можна знайти свідчення у спогадах потерпілих. Ніхто з приречених не міг протестувати. Не лише через те, що були в шоці. А й тому, що не бачили тих регламентних приписів. Вони не могли сказати комусь із військових, «стрибків» (бійців винищувальних батальйонів – ред.) або з представників відділу боротьби з бандитизмом: «Чекайте, у нас має бути 5 годин для підготовки до заслання, і взагалі ми не маємо родичів серед повстанців».

Серед цих зненацька захоплених була одна молода жінка, яка носила квіти на могили повстанців. Її визнали пособницею. Симпатизували, співчували, дали напитися води чи поділилися продуктами – це все було злочином і пособництвом. Взагалі о тій порі інститут пособництва розширили до краю, зробили гумовим.

Про все це можна дізнатися зі спогадів депортованих. Без цих унікальних свідчень,співставлення їх з архівними документами, дуже важко відтворити реальну картину драматичних подій, які розгорталися на західноукраїнських землях. Лише зі спогадів можна дізнатися про морально-психологічний стан жертв тієї страшної наруги, про їхні поневіряння у місцях заслання, а також про тривале й важке повернення додому після смерті Сталіна.

На жаль, під час підготовки книжки було дуже мало фотографій, які передавали б атмосферу тієї доби. Дивишся фото із заслання – всі гарно прибрані, акуратно й іноді наче святково одягнені. Фотографувалися у найкращому, в повсякденному одязі світлин майже немає. До речі, дуже цікаві фотографії, яких мені так бракувало, невдовзі будуть представлені у науково-просвітницькому фотопроєкті «Депортації. Візуальна пам’ять», до створення якого мене долучили колеги з громадської організації «Після тиші».

– Що свідки пам’ятають про той досвід краще, а що гірше? Часто ви стикалися з викривленими спогадами?

– Вони здебільшого говорять про емоції. Згадують, як журилися і плакали, як їм було важко, як вони замерзали. В деталях описують утримання в пересильних пунктах, бо пам’ятають, як не могли піти в туалет, як не було де митися, або як вони не доїдали. Так само ретельно передають обставини важкої дороги у заслання. Натомість різні процедурні аспекти, дати подій або, наприклад, терміни перебування в пересильних пунктах вони пам’ятають гірше. Літні люди, які стільки пережили, мають право помилятися. Це вже наше завдання – з’ясувати, де вони помиляються.

Незважаючи на те, що у багатьох спогадах депортованих бракує конкретики, вкрай потрібної для наукових досліджень, у них є непідробна щирість, яка мені дуже імпонує. Наприклад, один чоловік, розповідаючи про одруження у засланні, не стверджує, що це був завершальний крок великого кохання. Він спокійно констатує: «Нам треба було триматися купи». Й інші часто-густо не романтизують надмірно подібні стосунки, вони зауважують, що разом прагматично рятувалися в умовах того страшного життя.

Відомо й багато випадків щирого кохання, яке зароджувалося просто у пересильних пунктах, чи у вагонах, які прямували у віддалені місцевості СРСР. Так, в одному з вагонів ешелону, який восени 1950 року вирушив з Волині до Бурято-Монгольської АРСР, познайомилися Павло Навроцький із села Вишків та Євгенія Забужчук із Крижівки. Потім молоді люди працювали разом на склозаводі в Улан-Уде. Через рік – 21 жовтня 1951 року – вони зареєстрували шлюб. Наступного року в подружжя народилася донечка Валентина, яка нині носить прізвище Мачулка і проживає в Луцьку.

– Які спогади вразили вас найбільше?

– По-перше, про надзвичайно важку дорогу в заслання. Не можна без сліз читати про те, як померлих малих дітей викидали на ходу з вагонів. Так само важко читати і сцени поховань найменших вигнанців під час зупинки ешелону. Такі випадки теж траплялися. Одна жінка згадує той «обряд»: як викопали яму, опустили тіло дитини, держаком лопати прикрили очі, щоб земля на них не падала, дозволили запечатати могилу, помолитися і взяти з собою жменьку землі з місця поховання. Вона вдячна охоронцям, що вони не лютували, а дали змогу «по-людськи» поховати донечку. Коли читаю цей розділ, кожного разу плачу. Дивуюся, що у спогадах цих людей немає виразного гніву. Є тихий смуток, незрозуміла для мене терплячість і унікальна мудрість. Вони стільки пережили і зараз доносять до нас свої трагічні історії. Може вони вже виплакали свої сльози?

Ще мене вразили спогади депортованої дівчини старшого шкільного віку про обставини її роботи у нічні зміни машиністкою вентилятора на шахті. Вона без деталей переповідає, як начальник шахти викликав її на побачення в ліс. Дівчина змушено звернулася до коменданта спецпоселення, повідомивши йому всі обставини свого приниження. Цей посадовець «врятував» її у доволі специфічний спосіб. Перевів на інше місце роботи, але взяв подяку у вигляді зобов’язання інформувати про «антирадянські висловлювання» у своєму оточенні. Жінка відверто пише про це, як і про те, що згодом зізналася й покаялася перед своїми співвітчизниками. Вона не героїзує себе і не принижує. Пише незручну правду. І це дивно. Адже люди зазвичай приховують такі речі. Як вона наважилась на таку відвертість?

– Тенденція до приховування зберігається і зараз чи все ж, після тривалого замовчування, люди охоче говорять про свій досвід, про своїх репресованих родичів?

– Якось довелося їхати з таксистом, який чомусь вирішив виправдовуватися переді мною за свою «непрестижну» роботу: «Я в Радянському Союзі був достойною людиною, закінчив військовий інститут іноземних мов, мав повагу, а тепер таксую». Мій терпець увірвався доволі швидко і я йому зауважила: «За лекцію платити не буду, лише за дорогу. Можу стільки всього розказати про порядки і терор у Радянському Союзі, що у Вас часу не вистачить переслухати. І взагалі я з родини репресованих!»

Слово за слово, і з’ясувалося, що в нього дід теж був репресований. Ще й земляк моєї мами. Я занотувала дані про його діда й того ж вечора передзвонила водію, повідомивши номер архівно-кримінальної справи і місце зберігання. Вже за два тижні недавній співрозмовник зателефонував: «Вибачте мене, я був повним дурнем. Щойно вийшов з архіву. Прочитав справу і дуже пригнічений. Я все зрозумів». Для мене це виявилося особистою перемогою. Вважаю, що хоч одну душу врятувала, очистила від совкового накипу.

Але є люди, які досі бояться. Пропоную деяким: «Давайте я пошукаю справу вашого репресованого родича». І чую у відповідь: «Ми не хочемо травмуватися, не хочемо переживати». Я цього не можу зрозуміти. Й сьогодні багато хто прагне «не ворушити минулого», аби не завдати собі болю. Втім, незнання не рятує. Воно лише заганяє цю хворобу вглиб.

– Як вашу родину зачепили репресії?

– Мій дід по батьківській лінії був «повторником» (повторно засудженим за той самий політичний злочин – ред.). Я більшу частину свого життя про це нічого не знала. Батько, який добивався його реабілітації, помер у 1999 році, забравши з собою цю історію.

Мені у спадок залишилися лише фотографія діда з написом: «Привіт тобі, Васю, з далекого Сибіру… 1951 рік». Мовчала й мама, лише натякаючи, що дід сидів «за участь у якихось бандах». Тепер я розумію, що вони берегли мене.

Але обліки, на яких залишався мій дід і після реабілітації, були актуальними довгі роки, а члени родин – «заручниками минулого». Це я відчула у 1972 році, коли вже була студенткою Київського державного університету, працювала у бібліотеці і танцювала у фольклорно-етнографічному ансамблі «Веснянка», який мав брати участь у Днях Києва у Флоренції.

Під час тривалого і доволі марудного оформлення документів мене викликав до кабінету директорки бібліотеки співробітник спецвідділу і без жодної преамбули поставив питання: «Що ви знаєте про свого діда?» Я щиро відповіла: «Нічого! Батьки давно розлучені!» Я тоді нічого не знала про діда, як і про те, що належу до сім’ї репресованого. Згодом мене «чомусь» виключили з групи, яка мала виїжджати у такий страшно капіталістичний закордон. Щоправда, за два дні повернули. На цьому твердо й послідовно наполягав керівник колективу. Отже, для того, щоб танцювати гопак в Італії, треба було мати незаплямовану історію сім’ї.

В 2007 році, коли я вже писала докторську дисертацію і вивчила дуже багато справ репресованих сімей, вирішила замовити справу діда. Коли справа прийшла з Вінниці до Києва, на порозі свого кабінету мене зустрів начальник ГДА СБУ Сергій Кокін: «Йди сюди, онучка петлюрівця»

Мій дід Костянтин Йосипович Скрипник (1900 р.н.) – звичайний український селянин, який народився і все життя прожив у селі Оленівка Могилівського повіту Подільської губернії (нині – Могилів-Подільський район Вінницької області). У травні 1920 року він був мобілізований до Армії УНР. Незабаром разом з військом опинився в Польщі, де певний час був у таборі інтернованих, а згодом працював у господарстві одного з землевласників. Після оголошення амністії, повіривши у щирість намірів радянського уряду, наприкінці березня 1922 року він повернувся на батьківщину. Прийшов до свого села в однострої польської армії – саме таке вбрання видавали українцям у таборах інтернованих.

Службу в Армії УНР, а також польський мундир діду теж пригадали, коли арештували на початку 1938 року за «антирадянські балачки». Невдовзі він отримав 10 років виправно-трудових таборів. Наприкінці 1950 року його засудили повторно за тим самим обвинуваченням. На цей раз – до довічного заслання.

Ознайомившись з матеріалами справи свого діда, я почала з’ясовувати, на підставі чого відбулося це, вже друге покарання. Довелося реконструювати всю нормативну базу, шукати нові документи, вивчати справи інших повторно засуджених. Так народилася книга про «повторників» («Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948–1953 рр.)» – ред.). Після цього я стала ненавидіти радянську владу ще більше.

– Як це, працювати з такими тяжкими темами?

– Працювати над книжкою про репресії в Західній Україні було значно важче, ніж над усіма попередніми. Чому? Здавалося, що після страшних історій жінок і дітей, покараних лише за сімейну спорідненість, після трагічних колізій життя мого діда, здивувати мене чимось було непросто. Я вже думала, що абсолютно загартована і готова до всього. Виявилося, що ні. Цього разу довелося прочитати набагато більше спогадів. Їхні автори вкотре стривожили мою душу, змусили хвилюватися і проживати їхні трагічні історії разом з ними.

Людей карали ні за що, карали повторно. А довічне заслання?! Це жахливо! Важко навіть уявити собі стан тих людей, які перебували у засланні й сподівалися, що пройде, наприклад, 5 або 8 років – і вони нарешті повернуться додому. І раптом 6 квітня 1950 року виходить урядова постанова та відповідний указ Президії Верховної Ради СРСР про довічне заслання. Цей день розірвав життя засланих навпіл. Вони втрачали навіть мрії побачити рідну землю.

10 травня всіх збирають і оголошують: «Ви тут назавжди». Підступність системи виявилася і в тому, що кожного з депортованих із Західної України змушували підписувати документ, що вони, мовляв, залишаюся добровільно. Якщо відмовлялися, погрожували ув’язненням до таборів. І потім, коли ці люди поверталися додому, місцеві функціонери відмовляли їм у прописці, посилаючись на режимні обмеження, ще й цинічно наголошували: «Ви написали, що добровільно залишаєтесь на довічному засланні». Така нахабна безсоромність!

Якби був якийсь Нюрнберзький процес щодо радянської влади, треба запрошувати мене з цими документами. Це не емоції, це аргументи. Те, що радянська влада вчинила з людьми, депортованими упродовж 1944–1953 років, не просто наша страшна історія. Це документальне свідчення патологічної ненависті радянсько-імперської орди до будь-якої вільної думки, носіїв якої вони воліли назавжди знищити або, принаймні, ізолювати у глухих кутках СРСР.

Працюючи над проблемою репресій у Західній Україні, вивчаючи масштаби терору, читаючи спогади потерпілих, мене не полишало питання: чому на станції Здолбунів Ковельської залізниці, звідки 7 травня 1944 року до Красноярського краю виїхав перший ешелон з депортованими, немає якогось пам’ятного знаку? Чому ми не згадуємо людей, які вирушили у далеку дорогу в тому потязі? Це проблема моралі, ціни людського життя…

Мені одна прекрасна жінка з Луцька, про яку я вже згадувала, передала справи своїх батьків. Пані Валентина народилася у засланні у 1951 році. Повернулася додому. Потім довго добивалася реабілітації. Вона мені телефонує і питає: «Коли, ну коли буде книжка?» Я розумію, їй хочеться, аби книжка, де вміщено оповідь і про її батьків, вийшла за її життя. Люди, які сьогодні можуть поділитися з нами своїми безцінними спогадами, нині вже в солідному віці. З часом не буде кому лишати спогади. І ми ризикуємо залишитися лише з сухими документами.

Авторка: Ліза Сівєц